Синдром матері

Чи можна виміряти любов мами до своєї дитини? Очевидно, що ні. Постійно здається, що можна огортати дитину турботою ще більше, краще, відданіше. Бути поруч 24/7 від народження і все одно сумувати в періоди неминучої, хоч і короткотривалої розлуки. Знати, що в іграшках немає потреби, але все одно приносити їй хоча б найменшу дрібничку, щоб натомість отримати чергову порцію щирих емоцій від найближчої тобі людини.

Адже дитячі почуття завжди справжні, непідробні. Діти проявляють їх ще з утроби, коли маленькою рученькою намагаються привітатися з мамою через її печінку. З’явившись на світ, діти дарують щиру беззубу посмішку й туляться ніжним носиком до шиї, бо там тепліше. Незчуємося, як до нас вже босоніж поспішає маленька особистість, щоб абсолютно відверто сказати: «Мамо, я скучила, я тебе люблю».

Таких милих прикладів можна навести чимало. У кожному із них серце матері потопає в емоціях. І найбільшу бурю здатні прогнати ці маленькі сонечка, навіть якщо вони самі її й спровокували. Найголовнішим у таких, на перших погляд, буденних речах є те, що робить нас людьми у правильному значенні цього слова, – любов. Саме це почуття діти насамперед переймають від матері, тому їх треба балувати. Це зовсім не означає, що маємо виносити із супермаркету всі речі, які потрапили під слово «дай» малого чи вже більшого керівника. Під цим поняттям криється розуміння, турбота й, зрештою, повага до маленької людини. Якщо дітям показувати життя з любов’ю, тоді з таким почуттям вони ним і крокуватимуть. Бо все добро, що закладеться в серці змалку, там і зостанеться. Пропишеться вічним чорнилом, викарбується живим надписом. А хіба є щось важливіше у цьому світі за вміння любити?

Материнство має ще деяку цікаву особливість, що проявляється у посиленні емоційності. Ми починаємо гостро реагувати на негаразди в житті чи то ще крихітної людини, чи вже більш дорослої особистості. Крім того, боляче сприймаємо всі негативні новини, пов’язані з іншими дітками. Бо вони хоч далекі, але не чужі. Чужих не буває, всі ми на цьому світі один одному свої, хіба ні? Тому, вкотре проникаємося якоюсь трагедією, а в думках хоча б на мить та й промайне: «Що, якби це сталося зі мною?» Раптом стає вдвічі моторошніше – накриває хвиля страху. Хочеться якнайшвидше притиснути свою дитину до серця, щоб там її і залишити, а всі біди хай тим часом обходять стороною. Проте так не буває. Натомість треба вчитися довіряти цю маленьку особистість життєвому потоку, де нею опікуються вищі сили, визначені тим, що ви сповідуєте. Так, в будь-якому разі, значно легше. Змирившись із думкою, що не все підвладне контролю, треба підсилити віру в міцність невидимого щита власної дитини. І тоді настає мир як у душі, так і в сім’ї.

Наталя ІВАНКІВ

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!