Сині кити атакують

Нещодавно дорослою спільнотою пронеслося тривожне: «Наші підлітки в біді».  Загроза! І хто би міг подумати – від соцмереж! Так. Від тих милих і добрих соцмереж, в яких ми постимо котиків та обурливо-повчальні коменти щодо всього. Виявляється, діти не ночують вдома, ріжуть собі руки, не сплять ночами, а потім вбивають себе. Ми не знали. До нашого сорому, ми навіть не помічали.

Ну, і, звісно ж, почалися пошуки крайніх. І, як то годиться, не поміж себе. Бо що ж ми? Ми дітям тільки найкраще. От лиш увага, на жаль, до списку найкращого часто не входить.

Направду, це все боляче і страшно. Особливо гірко від правди, якій нарешті треба поглянути у вічі. Бо винні ми. Що ми робимо, коли дитина вередує? Правильно, вмикаємо мультики. Згодом даємо бавитися планшетом, телефоном – аби лише не заважала, не ставила дурних питань і не відволікала. І дитина не заважає. Росте «нормальною», як усі.

Іноді виникає таке відчуття, що і дітей ми «заводимо» як такий собі доказ нашої «нормальності», ну і… для гламурних фоток у соцмережах. Селфі з пологового, з хрестин, з першого дня народження. І важлива навіть не дитина, а кількість кульок та клоунів на фото з першого чи другого ювілею. Життя для життя перетворюється на життя для соцмереж. Головне вчасно виставити фотки з першим зубом, кроком, класом. Це тепер називається любов’ю та небайдужістю. Ні, нічого страшного. Кожен обирає так, як йому комфортніше. От тільки…

А пам’ятаєте, як ми ганяли містами і ловили покемонів? То що ж тепер дивуватися дітям, які так само ганяють, виконуючи смертельні завдання? От тільки у них усе по-справжньому, а не віртуально.

Загалом, усе просто. Комп’ютерна гра з рівнями в реалі. Ти проходиш рівень за рівнем. А за цим всім спостерігають ті, кому, як тобі видається, не байдуже до тебе, або такі ж самотні, як і ти. І ти герой. На тебе дивляться. Їм не байдуже.

Я не знаю, як можна не помітити, що дитина не ночує вдома, не знаю, як можна не помітити руки в порізах, не знаю, як можна зігнорувати те, що твоя дитина не спить ночами.

Але ж ми ігноруємо… Бо ж дешевше і спокійніше тицьнути дитині планшетну чи комп’ютерну цяцьку, аби вона не заважала нам займатися нашими справами, і дозволити виснути у соцмережах.

Можливо, це звучатиме цинічно, але оті кляті кити зблизили батьків та дітей.

Пригадалося випадково побачене пару років тому на одній зі шкільних лінійок. Дитині дали грамоту. Дитина поділилася радістю з мамою. А мама байдуже стенула плечима: мовляв, грамота – то й грамота, толку з неї. Наше вдавання, що ми не помічаємо того, що поряд дитині продали алкоголь, того, що сусідський хлопчик палить у провулку, того, що хтось дуже самотній дуже довго сидить на лавочці під дощем. Начебто все правильно. Ми начебто і не байдужі, просто поважаємо чужий простір і не пхаємося туди. Не наш це клопіт.

Я не читаю мораль, я сама не ідеальна мама. Просто подумалося, що от знову, традиційно, виловлюємо винних не зовсім там, де треба. Бо ж не буде не самотня дитина шукати однодумців на таких сайтах, бо ж дбайливі батьки помітять, що з дитиною щось не так. І боремося ми знову із наслідками, а не з’ясовуємо причинно-наслідкові зв’язки. Що буде далі? Поборемо синіх китів, заспокоїмося і житимемо собі, як і колись – кожен у своєму мікропросторі. А через деякий час діти знову втікатимуть від нашої байдужості туди, де вони хоч якось хоч комусь потрібні.

Хоча… Як це не прикро, і ми, дорослі, теж втікаємо. Боротьба за виживання провокує появу синіх китів відчаю в жовтому морі надій та сподівань. Явища ніколи не виникають поза обставинами. Тобто відокремлено і відсторонено на них дивитися просто шкідливо. То все одно, що хворому на серце зеленкою змазувати… ніжку ліжка.

Пригадуєте «Горпину» Марка Вовчка? Пам’ятаєте, чим заспокоювали дитину, аби вона не плакала? Шкода, що ми перетворюємо інтернет на соціальний наркотик.