Ось-ось українською мовою вийде книжка спогадів та мемуарів Тадеуша Ольшанського, який народився у Станиславові у 1929 р., а через 14 років змушений був втікати із батьками з рідного міста. Зараз він шанований та відомий у Польщі журналіст і публіцист, автор численних книг та перекладів із угорської мови, лауреат низки премій та нагород. Але у варшавській квартирі над письмовим столиком пана Тадеуша на видному місці висить фотографія, де він маленький із трьома гуцульськими хлопчиками в Дорі, – він каже, то улюблена фотографія з його дитинства…

• Чим для вас є Станиславів?

Для мене Станиславів є минулим, яке вплинуло на все моє життя. Бо там упродовж 14 років мого життя, з яких чотири роки тривала війна, я пізнав людей, переконався, які вони є. І зі Станиславова виніс переконання, що люди одне до одного добрі, але коли починається війна, все змінюється. Станиславів був дуже етнічно багатим містом, де, окрім поляків, які мали владу, найбільше було українців, євреїв, німців, вірмен, гуцулів, також були угорці і молдавани. І всі жили разом. А три найважливіші культури – це ті три вежі Станиславова, які заснував Потоцький і які символізували відкритість на всі сторони, це три найважливіші нації – поляки, євреї і українці. Вони мали свої школи, гімназії, свої театри, спортивні клуби. І в Станиславові, на відміну від інших частин Галичини, у період міжвоєнного двадцятиліття не було польсько-українських конфліктів, бо всі нації були репрезентовані у всіх міських і воєводських владах. І жилося. А потім це все розсипалося, бо прийшло те, що для людини є найгіршим – війна. Я бачив не тільки страждання євреїв, не тільки страждання поляків, але й страждання українців, і найсильніше пережив сцену розстрілу українців під синагогою. Це було щось страшне: вони виходили, першу десятку прив’язали до стовпів і перед залпом, який у кожного з них забрав життя, вони всі крикнули: «Хай живе Україна!» Ці українці були для мене символом патріотизму, бо віддавали життя за свою Вітчизну. Так само, як всі ми тоді віддавали свої життя за свою Вітчизну.

– А чим Станиславів зараз є для Польщі?

Станиславів для Польщі є тим самим, що втрачений Львів, втрачене Вільно… Польща мала свої впливи на Сході, з Заходу був натиск німців – відомий «дранг нах остен». Німці зайняли наші міста, а ми займали дальші міста. І відразу після Другої світової війни розпочалося щось неймовірне, а саме переселення народів, бо з теренів Західної Польщі німців перекинули у Німеччину, а поляків зі східних теренів – до Польщі, на колишні німецькі землі. Але ми живемо спогадами. І звісно, нас стає щораз менше, а наші діти вже не прив’язані до місць, в яких ми народилися. А людина завжди пов’язана із місцем, де народилася. І це пояснює наше бажання знати, що там діється. Ми тримаємо за вас кулаки, щоб у вас якнайкраще склалося.

– Одну зі своїх книг про Станиславів ви назвали «Креси кресів». Наскільки правомірно вживати поняття «креси» до сучасної території України?

У давній Польщі кресами означувалися землі теперішньої Західної України. Сьогодні вже кресів немає, Польща ціла. Поняття «креси» вживалося в такому значенні, бо там проживало різне населення, це був «крес», межа польськості – там Польща закінчувалася і починалися землі інших народів. Креси є дуже складним поняттям, і не тільки географічним, це також поняття ментальне, поняття культури.

Сучасна польська молодь, наприклад, мої діти і внуки, означення «креси» вже не використовують. Це поняття вже історичне. Воно ще живе в літературі завдяки Сенкевичу, який написав «Вогнем і мечем», «Потоп», «Пана Володийовського» – ця відома трилогія відбувається на кресах. У цих творах можна знайти ключ до зрозуміння, чим є креси і Польща. Але наразі це вже історія.

– Ви почали описувати історію Станиславова досить пізно, вже будучи відомим журналістом і публіцистом і маючи за плечима низку різних власних книг. Що стало причиною написання книжок про Станиславів?

Так, я почав писати про Станиславів вже у дуже поважному віці, після закінчення своєї діяльності… Власне, в такому віці письменник збирає матеріали, пригадує історію, повертається до коріння.

Коли я вперше після майже 50-річної паузи поїхав до Станиславова в 1999 році, я заразився ідеєю, що мушу повернутися ще раз, мушу написати все. Коли я пройшовся вулицями свого дитинства, в моїй пам’яті все ожило. Тоді я поїхав до Станиславова другий, третій раз, і так вже там на місці я собі пригадував минуле.

–  Наскільки Івано-Франківськ 90-х нагадував Станиславів міжвоєнний?

Він був дуже схожий, особливо центр Станиславова. Івано-Франківськ знаходиться довкола Станиславова, про що пише Андрухович. І я все віднайшов – де жив, де грав у футбол, де ходив у кіно – все було по-старому, нічого не змінилося, було дуже гарно. Тож мушу сказати, що маю повагу до влади міста, яка зберегла це все. Єдина річ, що була нова, збудована за радянської влади, – це будинок адміністрації. Але він не порушував властивої суті міста, бо сутність міста – це ринок, вулиця Сапєжинська, костели, вокзал, палац Потоцьких, синагога, і це все залишилося. На щастя, Станиславів не був зруйнований під час Першої світової війни. Його п’ять разів брали і багаторазово спалювали, але в Другій світовій він відстояв себе.

– Чи було щось, що вас вразило в негативному сенсі?

Я не зауважив таких негативних речей. Може, єдина річ, яка мене вразила, – це знищення цвинтаря. Але коли я приїхав, його вже перетворили на парк, і там мене вразило одне-єдине: туалет був збудований із надгробних плит. Ми негайно написали лист до міської влади, вони відразу зреагували, і наступного разу, коли я приїздив, плит уже не було. І ще одне: тоді, наприкінці 90-х – на початку 2000-их Станиславів не був найчистішим містом, був брудний, але потім все змінилося. І ще дуже покращився вигляд суспільства: якщо колись було чимало погано вдягнутих старих людей, то тепер є дуже багато гарної молоді, яка нічим не поступається європейській, особливо дівчата. (Посміхається.)

–  Коли ви приїжджаєте до рідного міста, ви приїжджаєте до Станиславова чи до Івано-Франківська?

До Станиславова. Бо та частина міста, яка живе в моїй пам’яті, вона така ж, як і колись. Я досконало пам’ятаю всі ці вулиці, центр міста, польські костели… Вони не змінилися. Все існує. Натомість коли я в’їжджаю машиною до Станиславова, то бачу, що це вже інше місто, інша система – соціалістичне будівництво багатоповерхівок. У цьому плані багато міст схожі і нічим особливим не характеризуються. А індивідуальності Івано-Франківську надає центр міста, яке колись називали Станиславовом. У цьому суть питання.

Дуже хочу приїхати в це місто ще раз. Якщо мені здоров’я дозволить, то обов’язково приїду.

– У своїх книгах ви вживаєте через раз то лексему «українець», то «русин»…

У загальній школі, де від другого класу ми вчили українську мову, вона називалася русинською. І так маю вписано у табелі з оцінкою «дуже добре». Ми вчили кирилицю, але, на жаль, коротко, бо потім прийшла радянська влада і замість української мови ввели російську.

А загалом, тоді українців називали і русинами, і українцями. Хоч в літературі писали здебільшого «русини». Вважалося, що Україна – це там, далі, а ці терени називали Прикарпатська Русь, Закарпатська Русь…

–  Над вашим письмовим столом – фото з дитинства із Карпат…

Я пам’ятаю імена кожного з цих хлопців на фото. Вони приходили, приносили мені гриби і ягоди, а я їм давав якісь цукерки. Ми разом гралися: вони були військом, а я – їхнім офіцером, бо я був краще вдягнутий. Ще ми разом ходили на Прут купатися, кидати каміння в ріку. Було гарно…

Ми розмовляли якоюсь своєю мовою. Вони мене розуміли, і я їх розумів. Це моє улюблене фото з дитинства. Зроблене  в Дорі неподалік потоку, який стікав з гори, і ще там був маленький залізничний місток. Тим потоком гуцули сплавляли зрубані дерева до Пруту, там робили дараби, і вони плили далі до тартака.

– Чи підтримуєте зв’язки з іншими вихідцями зі Станиславова?

Так, зі своїми кузинами, з професором Хіцкевічем із Ополя, з цілим колом… Тут, у Варшаві, є клуб станиславівців, в якому ми регулярно, щомісяця, зустрічаємося.

– Ви ще планували написати третю частину про Станиславів, присвячену єврейській тематиці…

Це була велика трагедія єврейського населення. Німці, вбивця Крюґер, який у Станиславові керував ґестапо, його заступники, брати Маєри, не хотіли обтяжувати Освенцім і Аушвіц і висилати туди євреїв на смерть, тож вбивали їх на місці. І те, що сталося на терені Прикарпаття, – це одна велика єврейська могила. Страшні злочини голокосту, які там були  вчинені, не описані донині. А є вражаючі матеріали про це. Та я не можу зараз за них взятися…

Я отримав низку листів із Єрусалиму, Америки, Канади від тих, хто врятувався. Але найціннішими є щоденники тих, хто загинув. Їхні щоденники зараз зберігаються в Інституті євреїв у Варшаві.

– Незабаром ваші книги про Станиславів з’являться українською мовою. Що б ви побажали вашому українському читачеві?

Мені дуже цікава його думка, і скажу, побажаю єдине: щоб він читав їх з розумінням того, що попри всі історичні незгоди, які були між нами, нам, полякам і українцям, особливо тепер, потрібно об’єднуватися.

 

Розмовляла Наталя ТКАЧИК