Там на горі, на Маківці…

На військових картах Першої світової війни гору Маківку позначали як «висота 958». Після весни 1915 року вона увійшла в історію як символ героїзму Леґіону Українських січових стрільців (УСС).

Гора Маківка розташована неподалік оспіваного Іваном Франком у «Захарі Беркуті» села Тухлі, яке знаходиться між містами Сколе і Славськом. Якщо долину річки Опір, уздовж якої йшла залізниця, австрійці захистили укріпленнями, то поросла лісом невисока (958 м) Маківка була зручним і незахищеним місцем для прориву російської армії, яка вже понад півроку тримала в окупації Галичину. Прорив лінії фронту відкривав дорогу для наступу через Карпати на Угорщину та безпосередньо на Відень. Від битви на Маківці багато в чому залежав подальший перебіг Першої світової війни.

Бої за гору Маківку тривали протягом 29 квітня – 4 травня 1915 року між підрозділами австро-угорської армії, до складу якої входили 7 сотень 1-го та 2-го куренів Леґіону УСС, та російськими військами. Українці розмістилися у селах Грабівці та Головецьку. Їм належало тримати відтинок фронту на горі Маківці.

До підніжжя Маківки січові стрільці підійшли 22 березня 1915 року після важких випробувань. В умовах суворої зими (снігові замети сягали 1,5-2 м) погано обмундироване військо змушене було ночувати на снігу, при цьому безперервно перебуваючи на передових позиціях. Часом втрати від холоду перевищували бойові. Наприклад, у курені Семена Ґорука 89 стрільців обморозили собі ноги. Але навіть в таких умовах їм вдавалося забезпечувати успішний наступ австрійських військ. На той час «усуси» вже мали досвід боїв на Борецькому та Ужоцькому перевалах – із кубанськими козаками, а перед тим фактично власними силами звільнили від ворога українські села Жупани, Лавочне, Тарнавку, Славське, Грабівці, Головецько…

Хорунжий Осип Яримович. Маківка, квітень 1915 р.

Сотник УСС Дмитро Вітовський. Славське, 1915 р.

1 лютого 1915 року сотня Дмитра Вітовського у складі другого куреня була направлена до Славського, неподалік від Маківки. У той час відбулася реорганізації Леґіону УСС: командантом першого куреня став Григорій Коссак, а другого – Степан Шухевич (стрийко Романа Шухевича). Обидва курені були включені до складу 130-ї бригади. Сотня Д. Вітовського ввійшла до другого куреня, який у лютому 1915 року був розміщений на вершині «923» (західний край хребта Татарівка). На Великдень (4 квітня 1915 р.) курінь з новим командантом сотником Василем Дідушком направили на гору Маківку. Сотні куренів УСС зайняли позиції на північно-західному схилі цієї гори.

Австрійською 55-ою піхотною дивізією у той час командував генерал Ігнац фон Фляйшнер. 130-ою бригадою, в резерві котрої перебували січові стрільці, керував оберст (полковник) Йозеф Вітошинський. Командантом гори був капітан Георг Дрозд. Першим куренем Леґіону УСС командував отаман Григорій Коссак, другим куренем – отаман Семен (Сень) Ґорук. Додатковою («кадровою») сотнею, що готувала поповнення для Леґіону УСС, керував сотник д-р Никифор Гірняк. Серед командирів сотень були організатори Леґіону УСС Омелян Левицький, Андрій Мельник, Дмитро Вітовський, Роман Сушко, а також дві перші у XX столітті жінки-офіцери – Олена Степанів і Софія Галечко.

Між 23 березня і 4 квітня росіяни двічі намагалися прорвати позиції УСС на лівому фланзі. Ворог безперервно турбував стрілецькі застави своїми нічними вилазками. Проте завдяки пильності стрілецької сторожі плани противника постійно зривалися. Австрійське військове командування, маючи в резерві дві сотні угорців і один курінь УСС, вирішило розпочати наступ, попередньо обстрілявши вершину Маківки з артилерії, викликавши паніку в росіян…

«Дим з наших і московських шрапнелів сповив гору туманом, зносився над нею, мов над вульканом. Щохвилини прошибали той дим блискавиці – то рвалися шрапнелі. Не поодиноко, а так як пащі цілих батерій плювали ними по чотири, по шість, по десять. А їм відповідала гора, вибухами землі. В цих вибухах столітні поторощені смереки, фонтани каміння, а в суміш людські руки, голови, ноги, людське м’ясо. Робота наших і московських гранатів, попис наших мерзерів та московських «дурних Іванів». Клекотіли по обох боках скоростріли, при землі гупали ручні ґранати – здавалося гора рухається, дихає пеклом…». (Зі спогадів учасника битви УСС / Вітовський Д. Маківка. З Карпатських боїв).

Завзяті бої були продовженням «Великоднього бою», у ході якого австрійська армія намагалася збити росіян з Карпатських перевалів і вийти на Подільську височину. Якби їй удалося нанести наприкінці квітня – на початку травня 1915 року поразку російському XXII корпусу і змусити його до відступу, то у сукупності з німецьким успіхом Горлицького прориву 1915-го (наступальна операція німецькоавстрійсько-угорських військ, проведена з 2-го по 15 травня) могло трапитися так, що весь Південно-Західний фронт генерала російської артилерії М. Іванова опинився б у мішку та не зумів би вийти з-під ударів 11-ї армії Августа фон Макензена.

 Героїчна оборона Маківки

Гора Маківка складається із трьох вершин – північно-західної, центральної й східної, власне Маківкою вважалася саме середня, найвища вершина. Лінія фронту у той час проходи­ла між східною (утримуваною росіянами) і головною вершинами цього гірського хребта. На початку 1915 року, відступаючи в ході розпочатого австро-угорського зимового Карпатського наступу, російські війська все-таки змогли утримати за собою східну вершину Маківки, інші дві були зайняті австро-угорськими військами (орієнтовно 1 (14) лютого 1915 р.).

Бій на Маківці став першим бойовим успіхом Леґіону Українських січових стрільців. У ньому особливо відзначилися командири сотень і чот старшини О. Будзиновський, Д. Вітовський, Р. Дудинський, А. Мельник, Р. Сушко, Б. Гнатевич, В. Кучабський, хорунжа О. Степанів та інші.

У травні 1915 р. у львівській газеті «Діло» писали: «Маківка – це перший крок на тому шляху, по якім українська нація зі стану пасивності переходила до стану активності. Битва на Маківці – це перша велика спроба галицьких українців стати самим активним чинником історії, творцями своєї будучини».

29 квітня 1915 р., атакувавши з трьох сторін, російські війська розпочали наступ на позиції австрійської армії. Росіяни захопили перші лінії окопів та 114 полонених, але були відкинуті внаслідок артилерійського вогню з австро-угорських позицій та контратаки двох куренів січових стрільців. Втрати росіян того дня становили 572 особи. Контратаки були здійснені сотнями Леґіону Українських січових стрільців. На загрозливу ділянку гауптман Георг Дрозд направив 1-й курінь отамана Гриця Коссака (сотні О. Букшованого, Р. Дудинського, З. Носковського й О. Семенюка) і половину 2-го куреня сотника Василя Дідушка (сотні О. Будзиновського, А. Мірошника й одну чоту із сотні О. Левицького). Січовики підійшли до Маківки між 4-ю й 6-ю годинами ранку…

Сотник УСС Роман Дудинський.Маківка, 1915 р.

Четар УСС Антін Артимович. Маківка, 1915 р.

Хорунжий УСС Петро Прокопів (праворуч) під час бою. 1915 р.

 «Москалів сипалось і майоріло поміж нас, як ліса, – писав учасник боїв, стрілець Петрів. – Вони оточують сотню Будзиновського, якій до того ж забракло набоїв. На допомогу приходять чоти Романа Сушка, Володимира Свідерського та Йосипа (Осипа – В. Р.) Яримовича. Перший рукопашний бій – і росіяни відходять. Другий бій вже біля підніжжя Маківки призводить до відступу росіян аж за річку Головчанку. У результаті 200 російських вояків убито, кілька сотень взято в полон. Чимало ворогів поглинула Головчанка, що в той час вийшла з берегів…»

А Дмитро Вітовський, сотня якого прийняла на себе чи не основний удар, писав: «Змагалося дві сили. Одна сказала: за всяку ціну візьму, а друга відповіла: за всяку ціну не віддам». (Вітовський Д. Маківка. За волю України. Нью-Йорк, 1967. С. 293-294).

Перший штурм Маківки російськими військами зазнав невдачі: на ділянках атак навіть не були зруйновані лінії дротяних загороджень супротивника. І хоч пізніше австрійські частини відступали під натиском російських військ, які деякий час займали половину гори Маківки, Леґіон УСС не тільки вистояв, а й зумів втримати позиції…

Другий штурм центральної вершини Маківки був проведений 30 квітня – 1 травня 1915 р. силами двох полків російської армії. Їм вдалося зайняти першу лінію окопів та зруйнувати дротові загородження супротивника, проте після цього російські війська потрапили під щільний вогонь стрільців, які невдовзі перейшли у контратаку і захопили 3 кулемети та полонили 173 російських солдатів. Це сповільнило початок атаки лівого флангу росіян. Проте загальний наступ останніх призвів до першого захоплення вершини Маківки. Згодом, залучивши резерви та артилерію, австро-угорські війська перейшли у контратаку, яка стала успішною: вони повернули вершину гори, а ввечері 1 травня залишки російських батальйонів відступили, залишивши на полі бою чимало вбитих.

Після другого штурму росіян австрійські офіцери писали доповіді у штаб і хвалили бійців Леґіону УСС. У денному наказі командант 55-ї дивізії австрійської армії, генерал Ігнац фон Фляйшман відзначив вирішальну роль українських леґіонерів у відбитті Маківки: «… У дводенних боях вдалося ворогові здобути частину становищ нашого відтинку. Аж тут, у найгрізнішому моменті з’явилися українці… Із запалом, одушевлені правдивим патріотизмом, із розмахом, як шумна буря, якій ніщо опертися не може, кинулися молоді хоробрі сини тієї країни в обороні рідної землі на ворога й приневолили його залишити те, що він вважав за здобуте. Небезпеку усунено. Українські Стрільці двічі рушили бій у нашу користь… Українці! З великою гордістю можете дивитися на Ваші геройські вчинки. Кожен мусить бути гордий за свою приналежність до Вашого корпусу, який має право називати себе вибраною частиною. Я певен, що в кожній небезпеці можна на Вас числити. Щоб ці бажання сповнились – тричі слава!».

Наступного дня, 2 травня, російські війська знову рушили на Маківку. Двічі вона переходила з рук у руки, і тільки на третій раз стрільцям вдалося зламати опір ворога. А вже ввечері 3 травня 1915 року два курені Леґіону УСС були відведені у резерв 130-ї австро-угорської бригади…

Таким чином, перші два штурми російських військ були відбиті із великими втратами для них. Російський генерал Володимир Альфтан 2 травня був змушений доповідати командуванню: «После невероятных усилий войск Макувка была взята, но так как атакующие понесли громадные потери, то контратакой свежих частей противника были оттеснены из занятых окопов…» Оборонці гори навіть застосовували вогнемети (Flammenwerfer), з якими росіяни зіткнулися чи не вперше, назвавши їх «апаратами для обливання палаючим бензином».

Українські січові стрільці неодноразово сміливо контратакували, відкидаючи противника назад. Особливо відзначилися курені Гриця Коссака і Василя Дідушка. Лише в результаті третього штурму, 3-4 травня, росіянам вдалося оволодіти Маківкою, при цьому були використані практично всі наявні резерви, а їхні втрати сягнули до 3 тисяч убитими й пораненими.

Після третьої атаки росіяни потрапили у справжнє пекло, адже «усуси» застосували вогнемети. Окрім того, на схилах гори були закладені фугаси, які продовжували знищувати росіян навіть після взяття ними вершини.

Аби врятувати армію від повного винищення, росіянам довелося відступати. Російські війська покинули Перемишль і Львів – майже всю територію Королівства Галичини та Володимирії, зазнавши величезних втрат.

Під час Горлицької операції російське командування вперше в широких масштабах використало тактику руйнування важливих об’єктів та нищення різного майна на шляху наступу австро-угорських військ. На всіх напрямках були вивезені інтендантські вантажі, знищені мости, зруйновані колії, спалені стаціонарні будівлі, вивезені паровози і вагони. Майно, яке не можна було вивезти, знищували на місці. Мости зберігались до останньої хвилини, і їх підривали перед приходом противника. Це дещо сповільнювало просування австро-угорських військ…

Втеча росіян. Травень, 1915 р.

 Оборона Маківки 29 квітня – 4 травня 1915 р. не дозволила військам російської армії генерала А. Селіванова прорватися через Карпати і вийти в Угорську рівнину, що спричинило б катастрофічні наслідки для австро-угорського фронту. Водночас вона дала можливість німецьким військам 11-ї армії Августа фон Макензена зосередити основні сили на ділянці «Горлиця – Тарнув» і розпочати стратегічну наступальну операцію на Східному фронті – Горлицький прорив, що призвела до загального відступу російських військ з Галичини. Вже 13 травня 1915 р. російські війська покинули Маківку, яку швидко зайняли австро-угорці.

Полеглим українцям – присвята

Бої за гору Маківку показали незвичайну мужність і жертовність тих молодих людей, котрі в складі австрійської армії боролися за українську ідею. «В історії Українського січового стрілецтва Маківка стала символом та завершенням усіх його дотеперішніх духових і фізичних зусиль, трудів і змагань на шляху до наміченої мети – самостійної України. Серед загального упадку духа і зневіри, стрілецький чин на Маківці якимсь могутнім ударом струснув і оживив несподівано українську суспільність. Випрямились похилені голови, почувши про українську славу, ожили приспані надії. Дух гордости заступив покору і страх. Відомості про Маківку кріпили почуття національної гідности. Новий дух вступив в українське громадянство. Дух віри і перемоги» (Ріпецький С. Українське Січове Стрілецтво: визвольна ідея і збройний чин. – New-York, 1956. – С. 110-111).

У міжвоєнні роки Маківка стала місцем паломництва для пластунів, членів УВО та ОУН, які вшановували полеглих героїв-січовиків. У 1920-х роках було започатковано встановлення хрестів полеглим за волю України поблизу центральної вершини Маківки. Так українська молодь розпочала масові паломництва на гору Маківку.

Пластуни д-р Олександр Тисовський (стоїть у центрі) та Микола Колесса (вдалині малює шкіц цвинтаря) на горі Маківка. 1921 р.

11-14 серпня 1921 року за участю пластунів Львівського та Стрийського кошів (станиць) на горі Маківці проходив вишкільний табір. Один із засновників «Пласту», доктор Олександр Тисовський, який виступив організатором львівської групи учасників цього табору, пізніше згадував: «Пластуни відшукали пам’ятну боями Українських Січових Стрільців гору Маківку, позбирали розкинені кістки українських героїв, упорядкували їхні гроби і створили українському народові ціль прощі, ціль мандрівок непроглядних мас українського народу. Пластунки порядкували і прикрашали гроби наших героїв по кладовищах і всіми способами зберігали і утривалювали пам’ять тих, що протягом страдальної історії українського народу гинули за волю України» (Тисовський О. З юних літ Українського Пластового Уладу // Пластовий Шлях. – 1954. – Ч. 7. – С. 46).

Після відновлення стрілецьких могил пластуни встановили 5,5-метровий смерековий хрест (на світлині позаду юнаків) із написом: «Тут спочивають Українські Січові Стрільці, що згинули за Україну в місяці маю 1915 року. Український Пласт 12-13. VIII. 1921».

23 червня 1929 року, після відправленої панахиди на горі Маківці посвячену землю в урні пластуни десятого куреня УСП «Чорноморці» штафетою передали на Янівське кладовище до Львова…

Щорічно у першу неділю серпня до 1939 року тут відбувалися поминальні богослужіння, на які приходили сотні і тисячі людей з цілої Галичини.

За радянської влади стрілецькі могили знищили. Влітку 1988 року Студентське братство вперше в радянський час відзначило подвиг Легіону УСС на горі Маківці.

У 1991-му та 19981999 роках цвинтар відновили. Тоді встановили на могилах січових стрільців 50 хрестів і новий пам’ятник. У 1999 р. тут відкрили меморіальний військовий цвинтар, що став місцем щорічного вшанування борців за незалежність і соборність України.

Меморіальний цвинтар Леґіону УСС на горі Маківці.

Нині ідентифіковано такі прізвища полеглих на Маківці: Дмитро Формусяк – загинув у віці 22 роки, Онуфрій Федорчак, Юліан Шевчук 19, Микола Юзьвяк 18, Дмитро Цвілинюк 19, Федь Ткачук 21, Борис Ткачук 23, Пилип Тимчишин 26, Сумарук, Іван Тимчишин 21, Омелян Стратійчук 17, Михайло Стратійчук, Михайло Стефанський, Гриць Стефурак, Дмитро Снітович 18, Дмитро Савчук 19, Юра Пітиляк 20, Кость Попенюк 26, Іван Ребеньчук 20, Федір Пик 20, Дмитро Петрів 20, Василь Палійчук 20, Микола Мицканюк 21, Михайло Мицканюк 23, Дмитро Мицканюк 22, Микола Михайлюк, Осип Матковський 22, Ілько Матійчук, Федь Матійчук, Микола Максимʼюк 18, Іван Лаврук 19, Іван Кішка 19, Осип Конюшевський 25, Олекса Курендаш 19, Федір Карпин 22, Василь Іличук 18, Михайло Дячук, Василь Вітенюк 20, Танас Дупрейчук 21, Петро Данищук, Ілько Грицюк 20, Василь Геник 21, Ілько Ганущак 19, Іван Гільтайчук, Олекса Григорчук 18, Юрко Григорчук 20, Степан Гаврилюк 20, Михайло Білячук 18, Ілько Бехметюк 22, Федір Бельмега 17 років.

Василь РОМАНЮК

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!