Учителька має бути панею

Мої баба завше кажуть, що учителька має бути панею. Бо що ж то за учителька, якщо вона, повернувшись додому зі школи, одразу хапається за господарку: летить до корови чи в город? Де вже їй в голові та наука?

Вона ж – учителька! Вона має прийти додому, зложити чистенькі руки і читати книжку чи перевіряти зошити. Вона ж має постійно вчитися і розвиватися, щоб давати дітям знання. А коли ж їй розвиватися і читати, як вона натомість переймається господарством і домашніми справами? Тож вчителька повинна мати стільки грошей, щоб її та господарка не обходила.

Це так міркують мої баба, які скінчили «штири кляси» і вся їх наука – найпростіше письмо-читання-рахування.

Втім старші люди завжди кажуть і казали про вчителів з великою повагою і шаною. Хоч і різні їм траплялися на шляху. Наприклад, дід оповідали, що їх учитель міг запросто і поза вуха надавати. І спробуй лише поскаржитися вдома. Ще й од батьків дістанеться: бо вчитель задурно б не бив!

Однак облишмо такі деструктивні методи виховання, як побиття. Вважатимемо, що вони розчинились у минулому столітті. Нині в нас гуманність та демократія, повага до прав і свобод. І я неабияк з того тішуся. Але, на жаль, на мій погляд, ми безнадійно втратили одну дуже важливу річ. Оту невидиму ниточку взаємодії «вчителі – батьки», коли одні завжди на боці других, і це – взаємно (так-так, вчитель задурно б не бив, я саме про те).

Сьогодні ж маємо зовсім іншу позицію батьків: «Ах, вона (вчителька) прискіпується до тебе? Ну я їй задам!» Знайомо? Мені так. Ні, насправді це чудово, що батьки захищають власних дітей і стають на їхній бік. Учителі ж бо також різні трапляються.

От я, скажімо, навчила своїх синів, що учитель – то великий авторитет, бо дуже багато знає, вміє і може щедро поділитися цими багатствами. Тому учителя треба слухати і поважати апріорі й завжди. І от мала з того клопіт. Бо у старшого доволі непогано з критичним мисленням, і у нього виникали когнітивні дисонанси – як піддавати сумніву слова вчителя? А насправді треба піддавати, бо ж учитель, навіть найкращий і найулюбленіший, – також людина. А людям властиво помилятися, бути упередженими або просто втомленими. І навіть бездоганне знання власного предмета не робить вчителя бездоганною людиною.

У справах навчання та виховання дітей батьки та вчителі мають бути союзниками. Не боротися, не «ставити на місце», не підлещуватися або вислуговуватися, не самостверджуватися одним за рахунок інших. А саме взаємодіяти. Бути на боці дитини, але мати однакову позицію. Позицію, що базувалася б на повазі та дисципліні, а не на вправляннях у вищості чи кращості. Бо це не на користь дитини. Дитина розгублюється і заплутується. Не знає, як реагувати на зауваження, втрачає межі і сама від цього страждає. Бо діти не знають, що робити із вседозволеністю.

На превеликий жаль, повага до вчителя системно нівельована на рівні нашого суспільства. Глянути хоча б на вчительську зарплатню – не сильно побудеш панею. Глянути на принципи фінансування освітньої галузі, розстановку державних пріоритетів. У багатьох розвинених країнах професія вчителя чи не найпрестижніша, на відміну від наших пострадянських теренів.

А далі вже справа за стереотипами і життєвим досвідом поколінь. Вчителя на державній посаді вважають хабарником і здирником, який торгує оцінками, або ж халтурником, який тільки наживається на репетиторстві. Вчителя-приватника часто ставлять у позицію обслуговуючого персоналу, якого мають за порожнє місце – служи, ми тебе найняли.

Батьківські комітети, які замість того, щоб подумати, як влаштувати власним дітям якісне дозвілля та позашкільний процес, налагодити комунікацію між школою і родиною, збирають гроші на туалетний папір і 8 Березня. Ні, то не вчителі вимагають скинутися «на нужди класу», не вчителям потрібен тюльпанчик на «жіночий день». То потуги батьківських комітетів і окремих мамочок, у яких бажання вислужитись і вгодити стоїть понад здоровим глуздом і почуттям власної гідності. Ба навіть більше – понад повагою до вчительської професії і вчителя як особистості. А ще періодично влаштовуються батли у вайбері стосовно випускного вечора чи Першого Причастя… На щастя, не всі однакові!

Чи можна очікувати, що за таких обставин освітній процес буде якісним, а діти почуватимуться комфортно? Навряд чи.

Попри всі позитиви, які несе нам Нова українська школа, питань залишається більше, ніж відповідей. Бо можна поставити в класи нові парти і закупити нові підручники, можна замінити червону ручку на зелену. Можна зробити перепідготовку чи курси підвищення кваліфікації вчителів. А що робити з батьками і ситуацією з престижем професії як такої – реформа не каже…

Як повернути батьків обличчям до школи, при цьому поставивши в центр дитину та її інтереси і права? Та ще й нагадати по дорозі про обов’язки? Як дисциплінувати, не караючи, і навчити, не залякуючи? Як зробити, щоб на зауваження вчителя батьки не одразу кидалися «захищати кровиночку від нападок цієї», а все ж спробували розібратися в ситуації і вчинити в інтересах дитини, а не ситуації?

Запитань багато… Більше, ніж відповідей.

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!