Вчительсько-лікарська правда

Вчителі, лікарі, політики – мабуть, категорії, на які найлегше і наймодніше наїжджати. Якщо політики те все мають, ймовірно, десь (хоч не впевнена, бо є нормальні, адекватні, які важко працюють, але кого це цікавить?), то з лікарями та вчителями інакше. Я – викладач університету. І коли щосесії починається істерія на тему беручості та хапужності викладачів, то просто опускаються руки і нічого не хочеться робити. Нащо? Що би ти не робив, тебе все одно обіллють брудом. Знаєте, це дуже образливо, коли ось їдеш ти в автобусі після лекцій-практичних-консультацій-роботи з обдарованими студентами і чуєш за спиною: «Та всі вони беруть!» Так, це начебто безадресно, але ж всі… А я – частинка всіх… Зрештою, завжди є вибір, єдино правильний – вчися і не ходи університетськими коридорами з торбами-конвертами.

Я не уявляю, як почуваються вчителі, коли соцмережі та сайти новин підривають дискусії на тему: «Дарувати чи не дарувати квіти?» От так, ніби вчителі вмруть без наших віників, чесне слово. А хтось із тих істериків думав, що вчителі багато роблять того, чого не зобов’язані робити? Та не думали. Та й узагалі, хтозна, як вони, оті істерики, ставляться до своїх обов’язків на роботі. Так само відповідально, як вимагають того від учителів? Не думаю. Бридко стає від того «дарувати чи не дарувати». Не хочеш – не даруй. Нічого з твоєю дитиною не станеться, якщо вона першого вересня не принесе квіти чи цукерки.

Я не уявляю, як почуваються лікарі у контексті істерії з розцінками, послугами і т.д. Чи ті, хто викрикує про корупцію у медичній сфері, врятували бодай одне життя? І я уявляю того забембаного важким нічним чергуванням лікаря, який читає наші гнівні та обвинувальні випади. Ми постимо страшні фотки з пологових (теж виникає питання: чому саме зараз ухопилися за це? Невже раніше не було тих жахливих ліжок та матраців?), розказуємо про хабарництво серед абсолютно всіх лікарів, не помічаючи того, що не вигідно помічати. Це ж нецікаво – написати пост-подяку хорошому лікареві. Подумаєш, врятував життя, робота у нього така. Зарплату він за це отримує. І так є, що ми охочіше запам’ятаємо прізвище поганого лікаря, аніж хорошого. Бо за пост про хорошого лікаря, як і про хорошого вчителя, не вчепиться ніхто. Це ж нецікаво.

А я згадую, як не раз було, коли пропонувала лікарям конвертне «дякую», вони обурено на мене дивилися. Згадую, що не платила лікарям-медсестрам-санітаркам ні коли народжувала, ні коли лежала з малим у лікарні, бо, якби й хотіла, просто не було звідки. Так, біля мене не стрибали, не цілували мою дитину і мене в дупу. Просто чесно і добре робили свою роботу.

Думаю, що наступного разу, коли син піде на прийом до свого дільничного лікаря, попрошу його зробити її фото і напишу у «Фейсбуці» позитивний пост. Бо справді, дістало вже це все.

P.S.  Днями була на прийомі у лікаря. У приватній поліклініці. Причина банальна: я не прописана в Івано-Франківську. Офіційно в касу заплатила за прийом 110 гривень, дали чек. Отримала якісну послугу. Думаю, що ті, хто «дякує», в конверт кладуть не менше. Отже, альтернатива є. То, може, проблема не в тому, беруть чи не беруть, а в нашому нездоровому бажанні пхати оті «дякую», а потім ще й обурюватися?