Велика містика

Часом на життєвому шляху мені трапляються дивовижні люди. У більшості випадків це стається випадково (я так говорю, ніби випадковості випадкові). З’явившись, такі люди ніколи не минають безслідно, вони просочуються в мене і в мій світ, і я обожнюю життя за такі його можливості. А бувають й інші люди, теж дивовижні, вони черкають твою свідомість, наче птах крилом, щоб потім зникнути кудись у безмежних просторах нашого світу. Такі зустрічі надто короткі, щоб сильно вражати, саме тому вони вражають ще сильніше.

Ми зустрілися з моїм другом на вулиці, він купив пляшку бурбону і був якийсь не такий, як завжди. Я так йому і сказала: «Ти якийсь не такий», на що він просто посміхнувся. Лише у нього вдома я побачила запалену свічку на столі і все зрозуміла. Так, у цей день рівно рік тому померла Ліда, його мама. На столі стояли дві її чорно-білі фотографії. На них вона молода, двадцятирічна дівчина з загадковою, ледь помітною посмішкою. Така собі Мона Ліза, загадку якої я могла розгадати, але так і не встигла. Я багато чула про неї, і чим більше чула, тим більший інтерес вона в мене викликала. Одного разу ми з другом випадково зустріли її в місті, вона кудись поспішала, була вишуканою та привітною, саме такою, як я її й уявляла. Вісімдесятирічна красуня у яскравому піджаку та з неповторною посмішкою, вона зникла за рогом, і я більше ніколи в житті її не бачила, лише чула про неї. Чула про те, як вона перекладала з французької, мандрувала світом, перепливала міське озеро вздовж та впоперек, здійснила більше ста стрибків з парашутом, говорила кількома іноземними мовами і просто вміла насолоджуватися життям. Я так сильно хотіла познайомитися з нею, можливо, тому й не спішила зробити це, а потім вона померла. На одного ідеального птаха більше, він черкнув мене крилом і швидко зник у безкрайому небі, я ж залишаюся дивитися вслід.

«Ви собі не уявляєте, з якою людиною ми маємо можливість спілкуватися», – казав найбільш обізнаний з нас, коли ми їхали маршруткою до Тисмениці. І ми справді не уявляли, зайшли в магазин по щось смачненьке, щоб не йти з пустими руками, і пішли за вказаною адресою. Ми кілька разів гостювали в нього, нічого особливого тоді не відбувалося, просто було легко та весело. Він, господар дому, завів нас в одну з кімнат і показував свої скульптури, які він робив із дерева, ми уважно дивилися і махали головами так, ніби щось розуміємо. А потім були розмови, довгі медитативні розмови. Він, відомий письменник Олег Лишега, і ми, «вічно молоді, вічно п’яні» студенти-літератори. Старий будинок, такі ж старі скрипучі меблі, кіт, який постійно застрибував до когось на коліна і нашорошував вуха до наших балачок, так, ніби все розумів, плакучі верби, річка, літо і ми, вже не діти, але ще й не дорослі, спраглі віршів та пригод. Все, що тоді відбувалося довкола нас, було великим щастям, великою містикою життя. Лишега розповідав про Азію та Америку, про море та сушу і про пошуки центру світу. Я слухала і готова була в ту ж хвилину встати і вирушити в таку ж подорож, бо і я хотіла знати, де той центр. Так часом буває у двадцять. А потім Лишега, виспівуючи стару моряцьку пісню, поклав на стіл свою щойно видану книгу «Великий міст». Я дивилася на неї і вбачала у її назві знак, бо для мене це був не «Великий міст», а «Велика містика».

Олег пішов так само раптово і швидко, як і Ліда. Незадовго до цього він ще запрошував нас і ми ще дуже хотіли прийти. Але на те, мабуть, вона й осінь, щоб когось втрачати, зрештою, як і зима, весна та літо. Іноді часу надто мало, щоб люди стали вам близькими, але вони все одно такими стають. Отже час не завжди важливий. Не знаю, в чому тут річ. Цілком ймовірно, це велика містика.

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!