Віля ЧУПАК: «Правдивим є той факт, що ми намагаємося бути живими на сцені»

«КораЛЛі» («Карпатські Аллігатори») – музична команда, особливістю якої є рок-експерименти з трембітою та сопілкою. Вибухова стартова активність бенду припала на 2006-2011 роки, логічним продовженням якої стало видання двох дисків та кількох відеокліпів. Саме в цей період сформувалося «своє» звучання і концертна видовищність гурту, де не останню роль відіграють експерименти з карпатським дужим символом – трембітою. Зрештою, трембіта підкреслює всі «кораллівські» починання та розставляє стильові акценти.

Свій стиль хлопці називають фанк-панком. Звичайно, в їхній музиці можна знайти ще купу домішок, та це вже не так суттєво. Головне – запальна, просто забійна енергія, з якою “КораЛЛі” роблять свою справу. Така їх енергійність надихає і добряче заряджає. Важливо, що зараз рок-вар’яте «КораЛЛі» – явище музичне, мистецьке та світоглядне. Своєрідна філософська позиція, яка згуртовує людей відразу і надовго.

– Що тебе привабило в гуцульській культурі?

Напевне, то почалося в мене ще з часів пізнання Карпатських гір… Для мене це культура горян. Строга, в чомусь наївна, з певною архаїкою, можна сказати, навіть пережитками… Для молодого пацана там є див і видів доста, аби в якийсь спосіб зрозуміти щось таке, як «природа речей». От чому на рівнині коса, щоб косити траву, одна, а там інша… Чому вліті коней відганяють від хати в гори, а взимі вертають до господарки… Чому для гуцула полонина, чи то пак трава, – то «велике багатство» чи, можна сказати, зараз – один з найважливіших ресурсів, який тримає маржину, а відтак і формує весь харч… А сама лірика і музика – велике похідне від того всього. Дуже багато екзотики, яка дивує і захоплює.

– У чому ви самі бачите свою фішку?

Так, це непросте питання. Мушу констатувати – маємо трембіту. Це наш такий клопіт, що з нею робити? Її більше видно на сцені, ніж чути. Але навіть тим вона робить багато справи. Ну не можеш ти до кожної пісні робити позивні трембіти чи обов’язково десь там програш. Не лягає вона добре навіть на половину наших пісень. Але там, де вже таки ми її прикладаємо до твору, то мусимо то зробити так, аби зачепило по повній. Її покривлені (живі) ноти разом із таким високим (пискливим) тоном – то для мене, як грати шіковну кобіту. На вигляд ніби така баба-дура, а як заграєш, то так заспіває, що не ймеш віри, чи то вона, чи ангели в небі. Але правдивим є той факт, що ми з «аллігаторами» намагаємося бути живими на сцені. Це не означає багато скакати чи там капец сильно відриватися. Це якесь таке поєднання-відчуття та й задавання ритмів публіці в актуальних темах. Ну, принаймні, ми в це віримо. Може, то і харизма якась…

– Крім свободи вибору в музичному плані, що ви собі поставили за мету? В чому ваша стратегія?

Диви, як я то відчуваю. Для чого мені «КораЛЛі»? У мене накопичилося троха творчих задумів, які ще досі не реалізовані. Це, знаєш, як задачі на життя. Ніби все зрозуміло: посади дерево, народи сина, збудуй будинок… Не все зразу, але впродовж…  Так і тута. Я маю завислі ідеї зав’язати троха лірики українських класиків у наші «рифи». Це вже от-от… Йдеться про Івана Франка. Тута багато сили і задуму. Я прихильник циклічної теорії розвитку… Тому хочу звертати увагу на море речей, чи то тем, які були завжди актуальні. Що нічим не гірше чи навіть цікавіше зараз співати словами Франка, ніж вигадувати якісь посередні тексти… Так само є ще троха думок чи то проектів до роботи. Ну, разом воно щось вимальовує, якусь, як ти кажеш, стратегію…  А головно – то «СТО ТРЕМБІТ». Гуцули вірять: як збереться докупи і залунає сто трембіт, то певно буде «нове пришестя». От я і готую то пришестя.

– У чому, на твою думку, полягає феномен інтересу молоді до кореневої музики? Етнофестивалі, що ростуть, як гриби, велика кількість нових груп, які цікавляться фольком, – це спротив теперішній ситуації в культурі чи ознака часу?

Знаєш, в якомусь такому глобальному сенсі для мене то постіндустріальний та колоніальний синдром. Тобто всі такі процеси мають свої закономірності та «рахуються». Просто нема формули, звичайно. Зрозуміло, що такі речі зав’язані на час. Тобто найпростіше сказати, що то ознака часу. Я би навіть не використовував поняття «феномен» до цього руху. Феноменом я би виділив хіба якісь вдалі його реалізації. Тобто вдалий фестиваль, яскраву команду, відмінно зроблений твір у цьому всьому.

– А як би ти прокоментував теперішній спад інтересу до цього стилю? Наверх знов виходить класична тяжка рок-музика. Чи будете слідувати цим тенденціям, аби втриматись у зоні активного інтересу?

От бачиш, ти теж, напевно, розумієш, шо синдроми йдуть один за одним. Можливо, будемо. Для мене важливо творити актуальні теми. Знаєш, як англійською сучасне звучить. Прямим перекладом – це актуальне мистецтво. От і я хочу, аби наші твори були актуальні. Це дуже широке поняття. І воно не означає, що ми будемо йти за водою. Для справжнього мистця важливо таки вміти нав’язувати чи то формувати течію. Задавати ритм…  Це задача для талантів, звичайно. Але ми, «аллігатори», туди теж цілимося.

Ви, на відміну від багатьох музикантів, маєте ще й хист до бізнесу:  власний хостел, мережа екомагазинів… Пускаєте щось у розвиток групи? Яким чином?

Магазинів у нас поки що нема… То вже набрехав хтось.  З хостелами у нас – цілий концепт. Мені особисто важливо давати прихисток артистам у часі їх гастролей. Це для мене важливий ресурс, аби забезпечити побут для своїх справ у культурному менеджменті. Насправді це і тримає на плаву мої починання. У 2010-му я відкрив перший хостел «Феномен» (на честь «Станіславського феномена») і зараз – ще пару. Подиви, скільки з того часу відкрилося було ще у місті… І закрилося… Бо то не 100- і не 200-процентовий бізнес. То треба любити.  То на свою публіку. От така специфіка: готелі у місті забиті, а хостели – пусті… Бо то інша аудиторія.

В якому творчому стані ви зараз? Новий альбом, кліп?

Так, новий альбом давненько назрів. То важливий етап у розвитку команди. Не відаю, чи найдем фонди, аби до наступного року видати, але підготувати встигнем полюбе. Ну, і ще пара творчих важливих справ. Не побоюся оприлюднити офіційно. На днях запускатимемо кампанію «МІФ» («МІЙ ІВАН ФРАНКО», «Місто Івано-Франківськ», «Молодий/Музичний Іван Франко»… Таке). Про то говорив вище: геніальна, класична, вічна лірика на «аллігаторській» музиці. Про кліп теж не забули. Але, аби не наврочити, багато про то не кажу.

– Трембіта, овеча гуня… Один з вас хату у Верховині купив… Чим для «КораЛЛів» є Гуцулія?

Є у мене таке розуміння. Знаєш, чому дитинство запам’ятовується на все життя?.. Бо ти сповнений пізнанням свіжого, нового, перший раз. Потім ті відчуття подиву притуплюються, бо стає все менше того нового навколо. Так от, Гуцулія для мене навіть у тій своїй наївності – то продовження тої дитячої теми. Чи дитячого світу. Там шукаю найдрібніше, таке щось цікаве, просте, але свіже, «перше». І за тим відчуттям полюю, відчуттям здивування. Правдивого такого, дитячого наївного здивування.

– Наскільки, як гадаєш, оця тенденція – сплавляти міську культуру з народною – буде живучою, і яка причина такої популярності цих підходів?

Мені видається, що будь-яке схрещення, мішання крові має в собі потенціал певного важливого сенсу. Оце загнув… Але треба зважати на небезпеки не перетворити ці стосунки на якесь паразитування чи неефективний симбіоз… Ще тугіше загнув… Чесно кажучи, про популярність тут важко говорити. Цифри взагалі говорять про шось протилежне. Ну яку музику крутять по радіо і слухають в клубах? Який відсоток тої молоді, що реально тусить на фестивалях? Тенденція така, що воно дуже виросло за ті десять (чи скільки) років, але, як на мене, воно ніколи не переважить міську культуру. Бо навіть Василь і Василина з Косівського чи Коломийського району їде до міста на міські тусовки. А свої коломийки мають так, для екзотики. А їм та екзотика – в печінках…

– Розкажи про амбіції «КораЛЛів», в чому вони полягають?

Тута знову мушу згадати про «СТО ТРЕМБІТ». Це як недосяжна мрія. Ні, це не мрія… І навіть дуже досяжна. Сто трембітарів на наш час – то вже, певно, недосяжно. Але сто трембіт – то реально.

– У вас у групі всі креативлять чи кожен відповідає за свою ділянку? Хто в чому сильний?

Важливий поділ праці в команді. Це направду важливо. З мене – трохи ідей, музичні мотиви і лірика. Все далі – розробка твору чи треку, аранжування, доопрацювання – головно на Місьови та всіх інших «аллігаторах». Але контроль за всіма музичними елементами здійснює пріоритетно Місьо. Він, можна сказати, саундпродюсер. Про менеджмент та побут – то вже інша парафія.

– Напади паніки бувають, скажімо, коли нема концертів тривалий час? Як рятуєтесь?

Наразі ми на тому етапі, що роботи вистарчає. За сезон ми мали немало концертів, і у нас зависло море роботи над новим матеріалом. Я не міг дочекатися, коли настане трохи пауза. Тепер легше. І пара концертів є, і працювати можна. Але вже тре’ готуватися до Різдвяних свят. То теж – море роботи. У нас не жорсткий шоубіз, як конвеєр. Не мож’ заставити «аллігаторів» пахати, як на заводі. Бо ж згриземося… Тому дуже специфічно ті всі стосунки і робота налаштовуються. Може, тому ми і на плаву тоді, коли багато інших уже за бортом. А рятуємося не складно. Без алкоголю не обійтися, але головним атрибутом є «ХЕППІ СУШІ». Напхалися – і довольні.

– Що вам не подобається у теперішньому мистецькому житті України взагалі і в так званому шоу-бізнесі зокрема?

Мене дратує багато плагіату чи навіть відверте клонування ідей, образів або творів без найменшого переосмислення чи адаптації. Це деколи якось так навіть криво виглядає. Таке паразитування – це дуже низько.

– Що і хто впливає на тебе в житті?

На кожного одруженого чоловіка впливає жінка. Та й на неодруженого, певно, теж. Але як впливає, то дуже важке запитання. А ще – погода і курс долара. Нє, курс євро більше. Нє – найбільше курс гривні.

– Щастя, у твоєму розумінні, – це який стан?

Є стан творчого зачаття – це для мене ще не щастя. Є стан творчої реалізації – це для мене теж не щастя. Це десь такий завислий перехід перед новим творчим зачаттям. А є такий стан творчого пошуку, чи то просто творчого процесу, чи то просто вже задуманого творіння. Тоді у мене найцікавіші відчуття. Я би назвав то щастям. Це так, як я навчився колись кайфувати з кожним кроком по дорозі на Петрос чи Говерлу. Тобто не бухати під вершиною, не вибухати на вершині, а ловити кайф по дорозі. Це треба навчитися. Крок, вдих, погляд, видих, голос, слух навколо, слух тіла, серця, подиху… Ти радий, що ти живий, притомний і можеш іти…

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ