Івано-Франківський академічний обласний театр ляльок ім. Марійки Підгірянки є унікальним. Далеко не кожен обласний центр України може похвалитися ляльковим театром такого рівня. Численні, а краще сказати – незчисленні перемоги на фестивалях, і не тільки в Україні, а й за кордоном, високого професійного рівня вистави, які цікаві не лише дітям, а й дорослим, дають франківцям повне право пишатися таким творчим колективом.

Ось уже понад 13 років головним режисером театру є відомий театральний педагог, перекладач Володимир Підцерковний. До всього, пан Володимир – автор низки інсценізацій та адаптацій літературних творів для театру ляльок, перекладач драматургічних творів із російської, білоруської, польської мов.

Минулого тижня прем’єрою нової казки «Момотаро» театр закінчив ще один сезон. «Галицький кореспондент» розмовляє з Володимиром Підцерковним про труднощі, радощі і тривоги театру.

– Є міста театральні, з традицією, публікою. На твою думку, Франківськ є таким містом? І від чого це залежить?

Все пізнається у порівнянні. За даними, якими я володію, у 2012 році, наприклад, у сусідній Польщі театр відвідали майже 11 мільйонів глядачів (кожен четвертий поляк), а всього там театрів зі сталою трупою, тобто репертуарних – 174. Причому кількість глядачів від 2005 року зросла більш ніж удвічі, і спостерігається тенденція до зростання.

А тепер про нас… За даними держстатистики, в Україні у 2015 році функціонувало 113 театрів, що на 19,3% менше, ніж у 2010-му. При цьому кількість відвідувань театрів за 5 років в Україні також скоротилась. Так, у 2015 році в Україні зафіксовано 5,6 млн. відвідувань, що на 15,2%, або на 1 млн. відвідувань менше, ніж у 2010 році. Робимо висновки.

Так і про міста. Ясна річ, у столицях, мільйонниках будь-якої країни і театрів, і театральної публіки більше, ніж загалом. Так що Франківськ зі своїми двома театрами за всіма передовими стандартами – театральна провінція, як не прикро це для нашого гонору.

– Я все-таки про сприйнятливість аудиторії. Наскільки місцева публіка тонка і реактивна, на твою думку? Чи всі меседжі, які режисер посилає у своїй постановці, бувають почутими?

Відповім таким чином: якщо ті, хто на сцені, окрім таланту, ще й досконало володіють своїм фахом, поставлять собі за мету тонко розбуркати якісь емоції, почуття тих, хто у залі, то й реакція буде відповідною. Якщо очікуваної реакції не стається, то треба шукати причину не в публіці, а в самому театрі.

– Ти задоволений своїми акторами? Що таке ідеальний актор, на твій погляд? Ти зустрічав таких?

Ідеальних акторів, як і людей загалом, не буває. Якось Марія Миколайчук згадувала, що перед самою смертю Іван сказав їй, що лише тепер знає, як треба знімати кіно…

Хороший актор завжди повинен мати свою велику таємницю, і в кожного вона різна. От поки ця таємниця існує, доти у мене як режисера та у публіки до нього є інтерес. Я тут кажу не про банальну життєву таємницю, а про таємницю духовну, особистісну. Коли навіть добре знаючись на професії, ти ніяк не можеш збагнути, як він це робить, як незбагненно він у наступну мить стає ніби іншим і тим самим вивертає навиворіт дійсність і час. З такими людьми завжди цікаво спілкуватися, працювати і вчитися один у одного, незважаючи на різницю в становищі, посаді, віці. Якщо такий феномен у творчості присутній, тоді народжуються справді непересічні речі.

Ба, навіть у великих майстрів є твори й іншого, нижчого рівня. У театрі про це особливо слід пам’ятати, бо мистецтво театру діється тут, зараз, в цю мить, у присутності публіки. Вийде із залу публіка, й вистава миттєво перетвориться в банальну репетицію. Хоча як людина, яка є найпершим глядачем своїх вистав, можу сказати, що іноді репетиції бувають вищими, аніж деякі супераншлагові вистави. Складно все це… Та тим, мабуть, і цікаво.

– Наскільки є правдивим твердження, що справжній актор, навіть чоловік, не є сильно чоловіком – багато жіночого в його характері, самолюбування, маніпулятивності і т.д.? Тобто чуттєвість, без якої актора нема, вбиває мужність?

Це міф. Зустрічав у житті вельми гнучких і покладистих у професії чоловіків, які в житті подружньому були справжнісінькими деспотами, і навпаки. Жінок, до речі, це теж стосується. Міф цей запущений самим акторським середовищем, аби в критичних ситуаціях не брати на себе відповідальності. Мовляв, “ми люді підневільні”. Але ж це властиво широкому загалу нашого люду. Хіба ні? Правда ж полягає в тому, що хороший актор чи актриса – це завжди люди із дуже тонкою нервово-психічною організацією. От на це завжди треба зважати і зловживати цим – великий гріх.

– Людині, яка не знає тонкощів професії, може здатися несерйозним жанр лялькового театру. От, наприклад, в анонсі останньої вистави «Момотаро», прем’єра якої відбулась недавно, сказано, що це для дітей «5+». Які б ти знайшов пояснення для людей, що не рівняють це з дорослими постановками драматичного театру?

Таке пояснення колись давав унікальний чоловік у нашій професії – Сергій Образцов. Якось його запитали, як треба грати для дітей. Він, ані миті не вагаючись, авторитетно заявив: “Для дітей треба грати так само, як і для дорослих, тільки краще”.

А якщо серйозно, то градація «3+» чи «7+» все-таки доволі умовна. Є діти, які в 5-6 років бояться темряви, наприклад. А в залі перед початком вистави завжди гасне світло. Декого з малечі може налякати різкий звук або спалах світла, або сценічний дим, або якась особливо “зла” лялька чи маска, або, наприклад, просто велике скупчення незнайомих людей. Тут я маю на увазі те, що і маленьким, і дорослим до походу в театр треба особливим чином готуватися. Малечу мають готувати батьки, а самим батькам, щоб не сталося розчарування, треба хоча б поцікавитися, на яку виставу вони йдуть. Звісно, прикро, коли ти йдеш на комедію, а тебе очікує психологічна драма. Так що тут все дуже індивідуально. А пишеться це адміністрацією театру задля того, аби недбалі батьки, привівши непідготовлену дитину до театру, не вимагали від театру сатисфакції за зіпсовані нерви собі і не заважали іншим глядачам.

Що ж до «Момотаро», то там є, до прикладу, такий собі Злий Дух Оні, він з’являється у вигляді маски дракона, рикає, хрипить, свариться, ображає всю Японію. Ясна річ, ми мали застерегти потенційних глядачів… Однак прем’єра відбулася, ексцесів не сталося, хоча виставу дивилися й зовсім ще маленькі. А зрештою, діти в дечому набагато мудріші за нас, дорослих. Я це завжди пам’ятаю.

– Сезон закрито. Чим ти задоволений після фіналу, а що тебе буде гризти?

Гризти (і не тільки мене, а всіх театралів) буде цілком безголова, як на мене, “театральна реформа”. Але то вже тема іншої, фахової розмови, яка широкому загалу може бути зовсім нецікавою…

– ОК! Колись, при «совку», в якійсь із газет була така рубрика: «Якби директором був я…». Уявімо собі фантастичне – тобі доручили робити концепцію театральної реформи, можеш зараз написати п’ять найважливіших перших кроків?

Тут така річ, що не хотів би я бути директором при такому підході до організації театральної справи, коли від якогось чиновника, чи, скажімо, не вельми культурного депутата обласної ради залежить цифра бюджету театральної установи. Причому сьогодні вона може бути одна, а завтра, на ранок, скажімо, на 30 чи 300 тисяч менша. Тобто я кажу про те, що бюджетний рядок для кожного театру в місті, області мав би просто прозоро містити певний відсоток від міського чи обласного бюджету, і він має бути залізобетонним і недосяжним ні для чиїх спритних рученят.

Далі, всі доходи від діяльності театральних закладів мають не підлягати оподаткуванню й вилученню. За тим має бути закон про меценатство, який би зменшував податки меценатів на суми, витрачені на розвиток театральної справи. Ще далі – за жодних обставин не призначати чиновників-партійців або тих, які є такими за складом свого мислення, директорами, а тим паче художніми керівниками театральних закладів, що наразі й передбачає нинішня “театральна реформа”.

Ну, а ще далі – надати художнім керівникам повний обсяг повноважень, і вже вони нехай розвивають доручений їм театр і відповідають за свої дії, згідно з контрактом. Якщо коротко, то якось так.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ