Драма

Режисер: Педро Альмодовар

У ролях: Вікторія Абріль, Маріса Паредес, Мігель Бозе, Анна Лізаран, Майрата О’Вісьєдо

«Високі підбори» вийшли в 1991 році, і вже тоді їх порівнювали з попередніми фільмами Педро Альмодовара – режисер встиг стрясти своїм звеселяючим кіно не тільки Іспанію, але й Америку. Одним із наслідків цього струсу стало те, що Антоніо Бандерас вирушив до Голлівуду на зйомки «Королів мамбо», залишивши свого наставника самого давати раду з «Підборами…» (більше вони не будуть працювати разом). Перераховуючи досягнення Альмодовара – «Матадор», «Жінки на межі нервового зриву», «За що мені все це?», проникливі рецензенти з садистським задоволенням відзначали, що новій картині плодовитого іспанця не вистачає бунтарського духу, постмодерністської розбещеності «мовіди» і декларованої раніше на кожному розі антибуржуазної безпечності. «Де висміяні громадські табу, де секс? Мало кемпу!» – нарікали критики. І загалом були не зовсім неправі.

М’які і наполегливо мелодраматичні «Високі підбори» – перша в фільмографії Педро Альмодовара картина, яку можна без жодних побоювань показати хоч власній бабусі, чи хоч і прабабусі. До того ж, їм, швидше за все, буде досить цікаво стежити за рясними хитросплетіннями сюжету: «Високі підбори» – типова для Альмодовара вилазка на територію «мильних опер». Загублена мама-акторка (Маріса Паредес) повертається до доньки (Вікторія Абріль), везучи з собою валізу сімейних секретів. Здається, сто п’ятдесят латиноамериканських серій спресовані тут в півтори години екранного часу. І хоча Альмодовар не звик ховати скелети у шафах (зазвичай вони у нього на балконі), таємниці до пори до часу залишаються таємницями. Адже це детектив. Вбивство. Хоч розслідування і залежить від якихось газетних рубрик, збігу обставин та ще пристрастей, що вирують довкола підозрюваних: мама і донька наввипередки зізнаються у вбивстві, а сам слідчий приховує нітрохи не менше, ніж вони, кого він вважає злочинцями.

З іншого боку, «Високі підбори» – це любовний багатокутник з багатьма обтяжуючими обставинами: трупом, трансвеститом, незапланованою вагітністю, дитячою травмою і таке інше. Тобто розклад, як завжди буває у Альмодовара, макабричний, але все ж на дисплеї не парад фріків, як це було ще кілька років тому. Режисер чітко роз’яснює: період безумства закінчено, він готовий до дорослої розмови з найширшою аудиторією. Суть змін найнаочніше прояснює картинка: «Високі підбори» – вже не осколкова граната, а цілий циганський табір. Погляньте, з якою старанністю витримана тут колірна гамма: криваво-червоний і мертво-синій.

Врівноваженість фільму дозволяє навіть проводити паралелі з Бергмановою «Осінньою сонатою» (теж про зустріч родичів), хоча важко знайти двох стилістично більш несхожих режисерів, ніж Бергман і Альмодовар. І все ж. Дорослішання, налагодження контакту зі старшими, розмова матері з донькою – поставлені в «Підборах» теми загалом відповідають серйозному тону. Лише іноді назовні проривається всім знайомий Альмодовар, який приїжджав на прем’єри власних фільмів у вантажівці, набитій вирядженими в пух і прах актрисами. Однак тонкість у тому, що моменти ці не тільки нечисленні, в них ще й нарочито зміщені акценти. Співак-травесті, врешті-решт, виявляється слідчим, а запальний вуличний танець відбувається в тюремному дворі – Альмодовар, можна сказати, подає сигнал про власну несвободу, про звершення акту власного приборкання. І ми, напевно, повинні оцінити ці зусилля, тим більше, що в наступній за «Високими підборами» «Кіці» режисер знову пуститься берега. «Як вона тримається!» – здається, саме так телеглядачі хвалять головну героїню «Високих підборів» Ребекку, яка з кам’яним обличчям зачитує теленовини. Що ж, приєднуємося, аплодуємо.

ФЕЛІНСЬКИЙ