Вивихи від Моха

Днями

ВОРОНА

У станційному буфеті взяв я порцію вермішелі з сосискою і примостився за столом біля відкритого вікна. З такою ж порцією підійшов молодий хлопець, запитав, чи вільно, поставив свою тарілку на стіл і відійшов за хлібом. У вікно залетіла ворона, сіла на стіл, схопила з його тарілки сосиску і полетіла. Я сиджу з наколотою на виделку своєю сосискою і з роззявленим від подиву ротом дивлюся услід вороні. Хлопець повертається, дивиться на свою тарілку, на мою сосиску на виделці і на мене з німим запитанням. Я кажу: «Ворона забрала» і розумію, що не повірить. Він мовчки переставив свою тарілку на інший стіл. А хто б повірив…

Якось

ОХОРОНЕЦЬ

Знайома розповіла.

У нас в садку, коли на літо формують збірні групи, була така історія. Перший день, у виховательки діти з трьох груп. Є свої, але більшість чужі. Увечері всіх розібрали, одна дитина залишається. Сидить, грається в пісочниці. Вихователька на веранді. Починає хвилюватися. «За тобою хто повинен прийти?» – «Тато!» Ну, тато то тато, сидять далі. Тата нема. А садок вже спорожнів, тільки охоронець, і запитати нема в кого. Вихователька пішла, взяла списки, де телефони батьків, щоб зателефонувати. Запитує: «Як тебе звати?» – «Петро Гук!» Вона всі списки перечитала – нема такої дитини у списках, хоч ти трісни! І що робити? Якби знала, чия дитина, забрала б додому, та й по всьому. А тут? А хлопчик сидить собі, грається. Зазвичай, якщо дитину довго не забирають, у неї істерика, а вихователька її втішає. А тут все навпаки. Дитині хоч би що, а виховательку вже ковбасить добряче. «Ну, і де твій тато!» – «На роботі». – «І коли він за тобою прийде?» – «Він не прийде». – «Чому?» – «Він футбол дивиться. Він коли футбол дивиться, краще його не чіпати». – «Він що, на роботі футбол дивиться?» – «Так, на роботі». – «А що ж це за робота така, що там футбол дивляться?» – «Він охоронцем працює». – «Де?» – «В дитячому садку». – «В якому?» – «Ну, тут… У цьому садку. У вашому. Він сказав: “Щезни з очей, і щоб до кінця футболу я тебе не бачив!” Ось я і сиджу. А ви чому не йдете? Вас, напевно, теж до кінця футболу з дому вигнали?..»

Колись

ВЧИТЕЛЬКА

Початок 90-х. Оптимісти вивчають англійську, а реалісти – автомат Калашникова. Валя ж була оптимісткою. Кинула клич всім подругам – де мене навчать за короткий термін вільно говорити англійською? Здавалося б, mission impossiblе. Серйозні контори за таке не бралися. Залишалося сподіватися на диво, і воно сталося. Одна подруга відгукнулася: «Йди до Поліни. Вона – автор унікальної методики занурення в мовне середовище. Воскрешає мертвих. Відразу після воскресіння вони починають швидко лепетати незнайомою їм раніше мовою». Подруга переконалася на власному досвіді. Але попередила – Поліна ця із закидонами. Кого-небудь в групу не бере, ні за які бабки. Рекламу не публікує, оголошень не вішає. Їй потрібна особиста рекомендація, і подруга готова її дати. “Секта, мабуть”, – знизала плечима Валя, але скористалася рекомендацією. Вона через секту англійську вже встигла до цього повчити. У муністів, безкоштовно. Авторка унікальної методики працювала тільки за гроші, але цілком помірні. Валя вирішила заплатити. Далі почався повний сюр. Поліна виявилася на 20 з гаком років молодшою від багатьох своїх учнів. І абсолютна хіпі. Прекрасна принцеса, яка втекла від бременських музикантів. Висока на зріст, міні-спідниця, бандана на чолі, а енергетика… Фундаментальні педагогічні теорії про чіткі межі між учителем та учнем були нею розбиті вщент. Вона знімала двокімнатну квартиру в самому центрі Києва. Колоритний такий старовинний будиночок у глухому дворі, і навіть з мансардою. Де жила, там і брала учнів. Безнадійно були стерті межі між спальнею і навчальною аудиторією, між суворою педагогічною працею і веселою молодіжною тусовкою. Своє фірмове занурення в англомовне середовище вона сповідувала дуже широко. Перегляди класних фільмів. Танці під чуттєву музику. Підбадьорливо обійняти сором’язливого учня на дивані. Загалом, у неї було весело. Найвищий приз, за ​​чутками, був оволодіти самою вчителькою. Але не раніше, ніж ти вивчив всі 16 активних і 12 пасивних часів англійської мови. Швидше за все, це була брехня заздрісних учениць. Однак хлопців ця надія явно манила і сприяла їхнім успіхам у навчанні. При такому способі життя вона вічно спізнювалася на свої заняття. Постійно губила ключі від власної квартири. Щедро роздаровувала їх учням, а ті губили їх теж. І ось реальний випадок: десяток цих учнів збираються у неї під дверима. Довго чекають, учительки немає. Нарешті один із хлопців неохоче виймає мобілку – дзвінки тоді коштували дорого. Телефонує. Вона: “Невже ні в кого нема ключів від моєї квартири? Гаразд, слухайте: в мансарді є драбина. Прикладаєте до стіни, пролазите через вікно. Як усі залізете, починайте спілкуватися англійською. Я буду через півгодини”. Що характерно, у неї в цій квартирі був весь її робочий інструмент. Відак – неймовірна цінність на ті часи, телевізор і велика колекція відеокасет. Але нічого не пропадало. Проста вимога обов’язкової рекомендації була – новий учень повинен бути людиною порядною і цікавою.

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!