Днями

КОВДРА

Стою я якось в аеропорту «Бориспіль», зустрічаю дружину з Італії… Літак затримується, за повідомленнями, вже години на три, я тихо звірію… Поруч лютує ще один мужичок з кейсом, на вигляд інтелігент. Підходить він до мене і просить приглянути за його кейсом пару хвилин, поки він в туалет збігає. Я людина по натурі добра – погодився, і от стою…
Півгодини, годину, півтори… Я вже не озвірілий – я оскаженілий… Нарешті підходжу до сержанта міліції й описую ситуацію з кейсом. Він просить мене пройти з ним. Приходимо в службовий пункт, починаємо оформляти протокол, як годиться, записуємо мої паспортні дані… Нарешті дійшли до опису вмісту кейса. Відкриваємо… Мамо моя рідна! Щоб я здох! Кейс до самого верху набитий крупними євробанкнотами в банківських упаковках! Я мало бороду свою єдиним ковтком не зжер від розуміння того, що я собі не привласнив! Відчуваю себе останнім лохом, навіть сили лаятися на себе нема! Дивлюсь, а протокольчик так тихенько люди у формі зім’яли і сором’язливо переглядаються між собою… Тут їх як прорвало, кинулися вони до нього і давай собі пачки ці пхати в усі кишені, а я стою і слину ковтаю… Але сержантик зглянувся і каже: «Чого стоїш, годувальнику ти наш! Собі набирай, що ж ми, вже зовсім?» Кинувся я до кейса, забувши про все на світі, і почав теж набирати собі бабки… Набираю, набираю, набираю, набираю… Прокидаюся – вся ковдра в труси заправлена…

Якось

ДИСЕРТАЦІЯ

Історія реальна, переказана зі слів її головного героя. Був один мужик, звали його Геннадій, і служив він на Чорноморському флоті начальником медслужби якогось великого корабля, мав звання капітана другого рангу. Він писав кандидатську дисертацію, і виникла потреба поправити якісь останні штрихи в роботі. Словом, поїхав він до свого наукового керівника в Ленінград (час був ще радянський), повіз йому свою дисертацію. А його науковий керівник жив десь в історичному центрі Пітера (на Ливарному чи на Мойці, не пам’ятаю точно), в старому будинку. Заходить Геннадій у цей будинок, викликає ліфт, заходить, а в ліфті наср…на велика купа (прошу вибачення за моветон). Як казав Геннадій, я ще подумав – Пітер, культурна столиця, інтелігенція, а в ліфтах паскудять. Ну та вже, їхати йому на один з верхніх поверхів, тому натискає кнопку, ліфт рушає, їде і… застряє. Тут зазвичай оповідач робив паузу, поки його не починали питати: “Гено, ну, що далі?” “Що, що! Мля, ​​ви би бачили, як я в парадній шинелі власною дисертацією, це г… вно прибирав собі у портфель!” У слухачів здивування на обличчі, мовляв, для чого?! “А щоб не подумали, що офіцер флоту може не дотерпіти і обіср…тись!”

Колись

УЗД

У 90-ті роки в одну поліклініку, за наказом, прислали апарат для УЗД. Апарат японський, складний і страшенно дорогий. Апарат є, а фахівців немає. Але в коробці він простояв недовго. Один хитрий лікар, з дозволу головного лікаря (мабуть, гроші на двох пиляли), почав надавати платні послуги з визначення статі майбутньої дитини. При цьому апарат він навіть не вмикав, щоб нічого, не дай Боже, не зламати. Поковзавши датчиком по животі, він говорив, хлопчик чи дівчинка, навмання, під настрій. Але в журнал, прошитий, пронумерований та скріплений печаткою поліклініки, завжди писав протилежний висновок. Приблизно у половині випадків, чисто за статистикою, він вгадував. З тих, кому не пощастило, розбиратися приходили не всі. Зазвичай це були обурені батьки, яким обіцяли сина. Лікар незворушно витягував журнал, знаходив дату і прізвище та показував незадоволеному татусеві запис – “дівчинка”. Після чого примирливо казав: “Це ваша дружина щось переплутала, але ви не зліться, вона жінка, їй можна”. Бізнес тривав недовго – присланий фахівець поламав всю ретельно продуману схему.