352 роки – вік не малий, навіть для міста. За цей час відбулося становлення міста, формування традицій, визначилися життєві пріоритети та неписані правила життя городян. Які ж цінності були важливими для станиславівців першої третини минулого століття?

 

Довгий час новітньому українському суспільству нав’язувалася ідеологія споживання. Такі погляди були чужими для станиславівців у 20-30-х рр. минулого століття. Навіть заможні городяни – юристи, лікарі, вчителі – вели домашнє господарство ощадно. На чому ніколи не заощаджували, то це на освіті дітей, книжках, на громадських видатках і харчуванні.

 

Слід пам’ятати, що українці міжвоєнного Станиславова не були дуже заможними. А справжнім зразком скромності та ощадності у міжвоєнному Станиславові, безумовно, був організатор та директор Міщанського банку, меценат українського театру ім. Івана Тобілевича Кость-Прус Вишневський. Будучи людиною забезпеченою, Кость Вишневський одягався скромно.

 

Впродовж другої половини 1920-х – до кінця 1930-х рр. більшу частину своїх прибутків та власних заощаджень К. Вишневський віддавав на театральні потреби. І хоч сам ходив у скромному костюмі, але для театральних костюмів купував найкращу тканину. Навіть у 1937 році, напередодні об’єднання театру ім. Івана Тобілевича з театром «Заграва» Олеся Степового, банкір продовжував справно виплачувати театральні борги.

 

Не шкодував Кость Вишневський коштів і на громадські цілі, підтримував бідніших студентів, виплачував учням гроші за переписування п’єс. Ощадно вела домашнє господарство і його дружина – знана у Станиславові драматична актриса. Незважаючи на свою знаменитість, вона власноруч вирощувала городину.

 

Сім’ї городян часто були багатодітними – і всім дітям намагалися дати гідну освіту. Діти із заможніших родин (і не тільки!) в обов’язковому порядку відвідували музичну школу. Навіть не маючи здібностей.

 

Якщо хтось із дітей не відвідував музичної школи, то ази музичної грамоти та літератури міг здобути у звичайних навчальних закладах. Наприклад, при станиславівських гімназіях створювалися хори, які досягали професійного виконавського рівня. На заздрість сучасним городянам, у міжвоєнному Станиславові силами гімназистів на високому професійному рівні були поставлені опери Миколи Лисенка «Утоплена» та «Коза-Дереза». Популярними були літературні й артистичні гуртки. Учнями українських жіночих та чоловічої гімназій двічі на рік проводилися академії, вистави, вечори. Таємно від властей на гімназійному рівні відзначали річниці бою під Крутами, проголошення ЗУНРу.

 

У жіночій гімназії УПТ «Рідна школа» дуже популярним був літературний гурток, який проводив професор Володимир Павлусевич. Особисте життя професора склалося трагічно. Коли він юнаком служив у Січових Стрільцях – померла його наречена. Професор Павлусевич так і не одружився, а подальше життя, присвятив вихованню молоді. Літературний гурток проводився щосуботи. На заняттях обговорювали літературні твори, знайомилися з творчістю сучасних письменників, готували доповіді.

 

Вихованню дітей приділяли велику увагу. Дівчатка вишивали, в’язали, прали, доглядали молодших братиків і сестричок, допомагали мамі. А хлопці заготовляли дрова на зиму, майстрували. У вільний час діти бавилися в інтелектуальні та спортивні ігри, читали, співали.

 

Книжок купували та читали багато, було прийнято обговорювати прочитане в колі сім’ї чи з друзями. Звичайним був огляд книжкових новинок у періодичній пресі. У газетах та журналах друкувалися уривки української та світової літератури.

 

Щедрими станиславівці були у своїх внесках на громадські цілі – не шкодували ні грошей, ні часу, ні зусиль. Українці Станиславова в умовах Польської держави всяко відстоювали свої права – політичні, громадські, культурні. У Станиславові на 1937 рік не на папері діяло біля 42 українських громадських організацій, найпопулярнішими з яких були: «Просвіта», «Рідна школа», «Союз українок», «Сільський господар», «Соколи», «Пласт», «Січ», «Луг», «Каменярі» та ін. Фінансувалися ці організації силами громади. Наприклад, на користь «Рідної школи» проводилася Коляда, збиралися пожертви на весіллях, на благодійних концертах. Студенти по оселях збирали кошти на сиріт війни, інвалідів, студіюючу молодь. Лікарі збирали гроші для студентів-медиків, щоб ті могли закінчити навчання. Дбали також і про студентів-інженерів та юристів. Підтримувала міська громадськість політичних в’язнів.

 

Не економили станиславівські сім’ї на харчуванні. Харч був багатий і здоровий: молочні продукти, яйця, м’ясо, овочі, фрукти, зелень, випічка, какао, чай, кава. Овочі готувалися найрізноманітніші.

 

Зазвичай у сім’ї харчувалися тричі на день. Сніданок був швидким та раннім – між 7-ою і 8-ою годинами, тому що установи починали працювати з 8-ої години, у цей же час розпочиналося навчання. Діти брали з собою до школи перекус. Обід розпочинався біля 15-ої години, тривав довго. За столом обговорювали різні питання: як сімейні, так і суспільні, діти розповідали про школу.

 

У час посту меню ставало скромнішим, але не менш поживним. Ось які страви запропоновані у журналі «Нова хата» за лютий 1926 року: гороховий суп з грінками, капуста фарширована рисом з грибами, пиріг із картоплі з сметаною, суп із картоплі з часником, яйця на оцті, кльоцки з сиром, грибний суп з лазанками, мариновані оселедці з печеною картоплею, кулеша запечена з бринзою, лимонний суп з рисом, фаршировані яйця, борщ з вушками, січеники з оселедців, гречані вареники з сиром, капусняк, картопля запечена з яйцями, рис з яблуками.

 

Багато навіть інтелігентних сімей на невеличких городиках біля будинків вирощували городину, садили фруктові дерева, кущі. Цукерки щодня не купували. Навіть на ялинку їх робили самі – солодку суміш із сухофруктів, цукру, борошна пекли у печі, потім розрізали на шматочки та обгортали у яскравий папір.

 

Економили на одязі. Одягалися скромно, але достойно. Пани, які займали поважні посади, ходили в костюмах, носили краватки, мали тверді накрохмалені ковнірці. Блюзку (піджак) на людях ніколи не знімали, навіть у спеку. Також неприпустимим вважалося зустріти гостя вдома без блюзки. Носили капелюха, якого чемно знімали при зустрічі з панею. Навіть якщо тій «пані» було п’ять рочків від роду. Мали мужчини і смокінги, і фраки, в яких ходили на особливо урочисті прийоми. Урочисті костюми купувалися й при отриманні диплома. А панам для цього доводилося дбати про свою фігуру і не нарощувати «пивних» животів.

 

Гідно одягалися також ремісники та робітники. Неможливо було навіть уявити робітника, який би з’явився у громадському місці вимащений крейдою чи фарбою. Звичайно, одягалися вони не в костюми, але мали гідні куртку, брюки, кашкет. А заможні ремісники інколи ходили в костюмах, і часто важко було визначити, хто перед тобою.

 

Скромно одягалися також і пані. Нехай не вводить в оману читачів велика кількість фасонів сукенок складного крою у тогочасних жіночих журналах. Такі плаття шилися як святочні, візитові, зберігалися для особливих виходів. Та й тканина була недешевою. Метр шовку можна було купити за 3-4 злоті, вовна коштувала дорожче – понад 10 злотих. А на щодень, до праці обирали фасони скромніші. Особливо строгими та скромними були плаття вчительок. Не носили вони й прикрас. Вважалося, що одяг вчительки не повинен привертати увагу учнів. Часто вчительки носили темний халатик з білим ковнірцем – такий, як і учениці на щодень. Зачіски як учениць, так і вчительок були скромні, волосся було гладко зачесане. Гривки не носили, чоло залишалося відкритим. Натомість популярними були по-різному викладені коси.

 

Дівчатка-гімназистки мали учнівську форму – «мундурик». Учениці гімназії «Рідна школа» носили форму синього кольору: спідничка-плісе нижче колін, жакетик, під який одягалася блузка білого кольору, ковнірець часто вишивали самі учениці. До форми додавався беретик. Проте таку форму одягали тільки на урочисті випадки, а на щодень ходили у вже згаданих темних халатиках. Влітку можна було носити білу блузку, зазвичай вишиту, і спідничку.

 

Купували городяни тільки необхідний одяг та взуття. Такі покупки робилися зважено, адже, наприклад, на кінець 1930-х років гарний вовняний плащ коштував приблизно 18 злотих, мештики хорошої якості – 25 злотих. А середня місячна зарплата кваліфікованого робітника в середньому становила 100 злотих.

 

Шовкові панчішки теж одягали не щодня, обходилися простими. Зате завжди носили капелюшки та рукавички. Капелюшки берегли, їх можна було відреставрувати у майстернях. Цікаво, що капелюшки носили навіть взимку, в люті морози, шию та вуха зігрівав високо піднятий хутряний ковнір пальтечка. Дівчатка носили беретики. Для учениць української гімназії  «Рідної школи» беретики були частиною учнівської форми. Про це свідчив білий значок з буквою «Г» (гімназія), приколотий на берет.

 

Необхідним елементом вбрання пані були рукавички, які на вулиці не знімали. Навіть виникла дискусія про те, як поцілувати ручку пані, якщо вона в рукавичках.

 

Вони навіть вдома носили домашню сукенку, а халат «ввійшов у моду» вже в радянські часи. Недопустимим було навіть до воріт вийти незачесаною.

 

Справжньою розкішшю були парфуми. Використовували їх дуже делікатно. Лікарки та вчительки на роботі парфумом не користувалися.

 

Квіти, особливо взимку, вважалися надмірним подарунком. Цікавий випадок згадує дочка міжвоєнного адвоката Михайла Литвиновича п. Мирослава Радловська. Коли, за її словами, на 25-річчя шлюбу батьків брат мами подарував красивий букет квітів, то мама віднесла їх у церкву до образу Матері Божої.

Наталія ХРАБАТИН

Стаття написана на основі спогадів Мирослави Радловської.