Чотири звичайні табурети з однієї київської кухні треба віднести до чотирьох світових океанів, показуючи мешканцям міст і сіл, через які пролягає шлях, вуличні вистави у форматі „театру скоморохів” часів українського бароко. Це – видима частина мистецької ініціативи «Із табуретом».
А суть її – втілення людських прагнень до свободи і любові, пряме і щире спілкування між Україною і світом в обхід політики – мовою культури.

Чотири звичайні табурети з однієї київської кухні треба віднести до чотирьох світових океанів, показуючи мешканцям міст і сіл, через які пролягає шлях, вуличні вистави у форматі „театру скоморохів” часів українського бароко. Це – видима частина мистецької ініціативи «Із табуретом».
А суть її – втілення людських прагнень до свободи і любові, пряме і щире спілкування між Україною і світом в обхід політики – мовою культури.

У результаті – десятки годин документального відеоматеріалу, з якого сьогодні монтуються повнометражні фільми.
Мандрівки почалися від столичного пам’ятника Григорію Сковороді, українському філософу, для якого свобода була головною цінністю у житті. „Світ ловив мене, та не впіймав” – найвідоміший афоризм Сковороди, квінтесенція його вчення.
Завершувалася кожна експедиція на узбережжі одного з світових океанів. Команда – актори-скоморохи, оператори, фотографи. Акція, кажуть учасники, має світові амбіції, та при цьому залишається глибоко національною за духом. Документальні матеріали і фільми з експедицій можна використати для популяризації нашого внеску у світову культуру, зрештою, для промоції держави Україна.
Перша подорож – крізь Європу – почалася в 2005 році і закінчилася на атлантичному узбережжі у місті Ла Рошель. У 2006 році група вирушила через Монголію, Китай, Тибет, Індію до Шрі-Ланки і зупинилася в селищі Кірінда, на узбережжі Індійського океану. У 2007 році група досягнула Льодовитого океану, пройшовши через Білорусь, Литву, Латвію, Естонію, Росію, Фінляндію, Норвегію до архіпелагу Шпіцберген. Усі мандрівки закінчувалися веселим дійством встановлення пам’ятників у вигляді звичайної табуретки.
Сьогодні ініціатори акції готуються до останньої подорожі – до Тихого океану.
«Галицький кореспондент» спілкується з автором ідеї Леонідом Кантером.

– Що вас надихнуло на таку екзотичну затію?
Сиділи на кухні, чай пили на табуретках. Ну, я й кажу хлопцям…
Насправді, все це логічно і послідовно випливає з попередньої діяльності. Ми ходили з вуличною виставою по селах Львівщини. Знімали фільми і мандрували. Додай поштовх у вигляді Помаранчевої революції, і ти отримаєш цілком закономірні мистецькі експедиції вуличного театру із табуретом до океану.

– Чи багато було перепон на початку шляху, як вдалось їх обійти і втілити ідею? Адже в Україні навіть найпростіше починання непросто довести до кінця?
Моя позиція проста – мрієш-дієш-маєш. Звісно, це було нелегко, але не так складно, як повертати річки… Перш за все – людський фактор. Під час підготовки проекту відпадає понад три чверті бажаючих. Часто це досить потрібні для експедиції люди, яким доводиться швидко шукати заміну. Візи – це взагалі окрема епопея.
Ми діємо за принципом «свобода – це дисципліна». Всі питання вирішуються дуже організовано. Є відповідальні за кожний клаптик роботи. В дорозі також постійно стаються ексцеси: то паспорт хтось загубить, то стомиться і вертається додому. Бувають і з місцевими охоронцями порядку всілякі непорозуміння. В Китаї і в Білорусі було таке. Кліматичні умови, часом температура з мінус двадцяти до плюс п’ятдесяти за тиждень стрибає. Гімалаї, пустеля Гобі – там все не так, як у нас. Але якщо чесно, я не вважаю це особливими перешкодами, які ми, такі молодці, героїчно подолали. Ні, це нормальне життя вільних людей. 

– «Табурет» на сьогодні перетворився в потужну мистецьку акцію, але в Україні про вас мало хто знає і досі. Уникаєте розголосу?
Чому ж? Ми голосимо. Доступними методами. На кінопоказах у Києві, Харкові і Донецьку збиралась повна зала. І гомоніли всі ЗМІ. Лише зважай, що це не комерційна і не політична акція. Тому основний метод поширення інформації – «партизанський маркетинг», коли правдива інформація передається з вуст у вуста.

– Розкажи детальніше про життя «Табурету» сьогодні, зокрема про комуну в Чернігівській області.
Найкраще, що є в кожній подорожі, це момент повернення. Це новий і свіжий погляд на всі ті речі, до яких ми звикли. Місяць в монгольському небі висить боком, як нижня частина букви О…
Ти наче починаєш бачити таке велетенське поле для діяльності і маєш таку шалену енергію, що можеш ворушити гори. Але є й трохи розчарування. Вчора вільний, ти скоро стаєш, як всі. Стоїш в дорожніх пробках, живеш в коробці, бачишся з друзями на коротких і спішних зустрічах в кав’ярнях. Виникає неприємна залежність від грошей.
Після подорожі до Льодовитого океану («Із Табуретом до Північного Сяйва», 2007) я вже напевно знав, що більше не хочу жити в Києві. Що хочу жити, як живуть фіни, шведи і норвеги – широко. Щоб людей було мало, а місця багато. Щоб довкола була цнотлива природа і чисте повітря. Так виникла ідея створення мистецького еко-поселення.
Ось вже більше, як півтора року я проживаю на острові Обирок. Ця ідея знайшла своїх послідовників, і мої друзі почали тягнутись сюди. За цей час на Обирку побувало близько 1500 людей з десяти країн світу. Ми проводимо різноманітні мистецькі акції, фестивалі та виставки. 27-го червня відкриємо місцевий клуб. Там відразу почнеться виставка сучасних українських художників. До кінця року збираємось відкрити краєзнавчий музей і кінотеатр. Це не комуна, бо всі ми окремі люди з геть різними поглядами. Це не секта, бо кожен з нас в Бога вірить по-своєму. Це скоріше об’єднання вільних людей.  

– Чи є якийсь принцип відбору людей для акції?

Принципу немає. Вони якось вибираються самі. Ось скоро знову з’їдуться всі, хто хоче йти до Тихого океану. Сядемо, поговоримо. Хтось передумає. Хтось ні. Потім підготовка почнеться. Ще хтось відстане. Швидкість велика. Багатьох просто здуває вітром.

– Розкажи про найгостріші моменти подорожей, наприклад, про скандал в Китаї.
Ми готували рисовий суп на вулиці Пекіна. Довкола зібрались китайці, бо ж це неймовірно цікаво: восьмеро білих у вишиванках готують на примусах. Глядачів справді було вже чимало. Вони дуже позитивно до нас ставились, і ми вирішили пригостити їх супом. Були такі, що згодились. Суп їм смакував, і громада зустріла це оплесками і сміхом. Виникало слушне питання: хто ми? Але ні їхній рівень англійської, ні наш китайської не дозволяв порозумітись. Добре, що ми передбачливо підготували лист, в якому було всіма мовами написано про нашу експедицію. Люди читали цей лист і раділи. Раптом хтось грубо вихопив лист із рук. Натовп почали розганяти гумовими палицями. Нас не били. Лише відібрали одну із камер. Як з’ясувалось пізніше, це поліція розігнала «несанкціонований мітинг з роздаванням друкованих матеріалів». Ми пропонували поліцейському прочитати нашого листа… Але він і слухати не хотів. Лише лаявся своєю мовою. Тоді ми силою відібрали свою відеокамеру і пішли геть. Наступні три дні довелося жити на території посольства (дякуємо за сердечну гостинність!), бо під стінами чатувала поліцейська машина. Коли конфлікт все ж таки вичерпався, виявилось, що головна причина в поліцейському, якому при виконанні службових обов’язків довелося «втратити обличчя». А це в китайському суспільстві дуже ганебно. Через тиждень після цих подій нам довелось нелегально перетнути тибетський кордон, а касети з матеріалом потай вивезти до Москви. Таким чином з’явився фільм «Тибет нелегал» (2007р. реж. Слава Попов). Було багато таких історій.
 
– Свобода є основною ідеєю «Табурету», наскільки ця категорія є затребуваною зараз в Україні і де ти почувався в подорожах найвільніше?
Думаю, сьогодні Україна переживає ледь не кращі свої часи. Це та свобода, що нам її заповідали Шевченко і Махно. Свобода в усьому. В політиці, в бізнесі, в творчості. Просто для багатьох це страшно, от вони і злобляться, що нема порядку. Нема контролю. Нема чітких наказів і п’ятирічного плану. Що політики лаються і бігають від одної партії до іншої. Але ж це і є свобода. Свобода слова і вибору. Влучний час, щоб жити і діяти. Молода держава, прекрасна і енергійна, як молода людина. Україна вільніша від будь-якої країни Євросоюзу, з їх жорстким електронним контролем кожного громадянина, вільніша від монархічної Росії, вільніша від східних країн з релігійними упередженнями. І в той же час у нас є прекрасна земля і є добрі, гостинні люди, які сьогодні вкрай затуркані телебаченням. 
Хочу навести прості слова чудової білоруської групи НРМ: «Ти не чакай сюрпризов, нє будзє».  
 
Розмовляв Олег ГНАТІВ