Співачка і фронтфрау культової групи «QARPA», письменниця і мати двох чарівних донечок, наша землячка Ірена Карпа написала книгу, яку мала написати вже давно і якої від неї очікували. Книга називається «Бебі-тревел: подорожі з дітьми, або Як не стати куркою».

Ось що про свій твір каже сама Ірена: «Baby Travel…» – це такий собі веселий нон-фікшн про емпіричний досвід ненормальної мами двох цілком нормальних дітей. Це книга про те, як не боятися: нового досвіду, пересувань, культурних експірієнсів, самого себе. Тут вистачає і пригод, і практичних порад, і суспільно-культурних розвідок. Починаючи від скалолазання в Ліхтенштайні за два тижні до пологів і далеко не закінчуючи поїздкою до Індії з малюками віком 1,5 і 2,5 років. Можна було б сказати «не повторюйте в домашніх умовах», але скоріше я б описала це як «коли вже я, розтелепа, змогла, то і ви зможете». Та й не в домашніх умовах. Книжка ця не претендує на бозна-яку художню цінність. Можливо, тому, що вона не художня. Нерівномірні нотатки, помітки на полях, історійки, жарти і поради. До того ж, вона жахливо неполіткоректна – врахуйте це. Автор ні на що, крім як розважити читача й принести користь своїм часто недолугим досвідом, не претендував. (Чого це я про себе в третій особі, до речі? Та ще й в чоловічому роді. Завжди боялася цього шизофренічного формулювання, як у наукових роботах, коли про себе кажуть або «автор», або взагалі «ми». Ну, тут «ми» в мене ще куди не йшло – все-таки книга про подорожі з дітьми. Хоч вони й протестують проти того, аби бути прочитаними. Ну нічо, виростуть, то ще дякую скажуть, що вела такі щоденники, – ми ж усі любимо розпитувати в батьків, якими були в дитинстві, правда?..) Словом, це просто книга для друзів. Наявних чи потенційних. Напевно, як і всі мої книжки. Я нікого не змушую нічого читати, якщо вас дратує моя писанина – прибережіть себе для чогось, що принесе вам внутрішній спокій. Це книга для живих і, даруйте за самовпевненість, схожих на мене людей. За духом, за вподобаннями, за стилем життя. Ну, або для таких, кому це все теоретично подобається, але оточення чи якісь старі страхи й вагання не дозволяють такого спробувати. В мого доброго друга, що був важко поранений на Грушевського, але, слава Богу, вижив і одужав, несподівано помер молодший брат. Від інсульту. Якась така дуже похмура іронія: один вижив зі шматком кулі в черепі, інший помер в умовах спокійного міста. Думка про це дуже довго мене не полишала. Насправді, все, про що я завжди хочу нагадати собі та іншим, – це про час. Про те, яка він розкіш сам по собі, і що то ми самі щосекунди обираємо, на що його витратити: на насолоду чи на страждання. Бо ні насолода, ні страждання не потребують особливих причин для їх виникнення. Можна насолоджуватися тим, як вода огортає твої пальці, коли занурюєшся в озеро, чи страждати від того, що на березі озера тебе не чекає «мазератті», а когось же десь чекає. І тільки якби ми знали, що наступної години життя закінчиться, ми б точно не парилися ані негараздами на роботі, ані тим, що наше авто недостатньо круте, ані тим, що з погодою у відпустці не дуже пощастило. Ми б точно думали про одне: ця вода протікає мені крізь пальці і я з цього приводу щасливий аж до глибинної клітинної структури. Я знаю, все це прописні, давно відомі істини. Але їх ніколи не буває зайвим ще раз повторити. Бо ж, на відміну від гівна штибу перших пострадянських реклам чи слів нав’язливого поп-хіта з радіо в маршрутці, мудрі речі мають здатність швидко забуватися… А немудрі гарно западають в пам’ять».

«Галицький кореспондент» зустрівся з Іреною Карпою, щоби дізнатися більше про її доньок та її досвід подорожування з ними.  

– Читаючи твої книжки, бачачи, як ти існуєш зі своїми двома фантастичними дівчатками, подумав, що якби ти писала для них, це була б прекрасна дитяча література. І тут ти написала про них! Як би ти описала відчуття своєї любові до доньок? Адже ти непроста мама – в сенсі об’єктивності сприйняття світу. Ти не квочка і, водночас, ти прекрасна мама – я бачив це.

Ну, це десь так, як стокгольмський синдром: коли вони виносять мозок, їх хочеться задушити, а варто десь опинитися без них, страшенно скучаєш за цією «базовою комплектацією». Материнська любов – це даність, левова її частка є простим інстинктом, а вже людське завдання – бачити в дитині особистість, а не своє продовження, і не виміщати на ній свої нереалізовані амбіції, а підживлювати й розвивати те, що боженька адресно дитині дала.

– Як проявляються особистості в Корі і Кайї? Тут би важливо розказати історію імен дівчат, думаю, це теж впливає на те, які вони. То які вони?

Грубо кажучи, Кора – танцюристка, Кайя – художниця. Обидві схильні до мистецтв (як і всі діти, підозрюю), але перша легка і летюча, а друга уважна до деталей і надзвичайно хитра. Перша більше схожа на мене, друга вже тепер лякає мене своїм інтелектом і здатністю маніпулювати непідготовленими дорослими.

З іменами були довгі історії. Там й інтернет помагав, і чисті випадковості, як-от у випадку з другим іменем Кайлаш. Перше було просто вибрати: Кора – назва священної гори буддистів та хінду. А от друге мене мучило – не хотілося абичого.

Ми якось стояли в черзі до однієї з Чорних Мадонн Європи – Святої Діви в монастирі Монсеррат біля Барселони. От стою я з пузом, розглядаю фрески. І всі жіночі святі стоять на тій фресці у фас, і лише одна у профіль. Читаю її ім’я – Хильдегардіс. О, думаю, воно. Відтак ще «загуглила» цю особу – середньовічна свята, математик і містик. Що, погодьтеся, саме по собі доволі круто для жінки в часи Середньовіччя.

Ну, а в Кори друге ім’я – Джиа. Можливо, деякі риси характеру вона і перебрала від культової моделі-скандалістки Джиї Караваджо, та сподіваюся, не у настільки промислових масштабах.

– Якою була перша подорож з малими, у скільки років і куди?

Уперше Кора кудись поїхала, маючи місяць, – з Берліна до Атлантичного узбережжя Франції, а Кайя – в два місяці зі мною піднялася на 2,5 тисячі  метрів в Піренеях. Насправді, чим діти менші, тим технічно легше з ними подорожувати. Я про це пишу в книзі. Страху особливого не було. Подорож була більше необхідністю, діти народилися за кордоном, додому ж треба було якось добратися. То так вони собі їхали ті тисячі кілометрів через усю Європу – в дитячих крісельцях, головно сплячими, бо шум двигуна їх заспокоює, нагадує чимось шум утроби.

Причому не важливо, годуєте ви дитину груддю чи сумішшю. Людство вигадало всі можливі й неможливі гаджети для допомоги кочовим батькам. Підігріти, простерилізувати, тримати в правильній температурі можна, не виходячи з авто, аби лише акумулятор в машині не сів.

– Давай перейдемо до конкретного і практичного. Які найголовніші поради для подорожей з дітьми з твого досвіду?

Головна порада: розслабитися і вірити в те, що діти – такі ж тварини, як і всі. Тобто виживання закладене в них інстинктивно. Немовлята значно міцніші, ніж нам може здатися. Не треба їх кутати, ховати від протягів чи годувати якоюсь космічно-дієтичною їжею: це допоможе пластичності в майбутньому. Я от своїм пропоную пробувати все, вдягаю трохи легше, ніж себе, бо ж діти активніше рухаються, не стишую голосу, коли вони сплять, – і це працює.

Дорослий не мусить ставати рабом дитини, тоді й не матиме шансу звинуватити нащадка, що «всім заради тебе пожертвував». Більше порад –  у книжці, звісно. Там суцільна порада і навчальний посібник для інших на моїх помилках.

– Як вони, за такого досвіду, реагують на світ, порівняно з іншими дітьми?

Не знаю, я не з тих мам, що репетують, буцімто їхні діти не знати які виняткові й нереально круті. Діти як діти: так само встидаються перед виступами зі своєю фолк-студією, адаптуються до людей тощо. Ну, хіба що не бояться тварин і розуміють, що якщо довго і важко підійматися на гору, то в кінці можна буде сказати: “Яка кйася!!!”, тобто «Яка краса!» (сміється).

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ