Несправедливість не випадкова

Природа ідеальна. В природі немає нічого зайвого, бо це зайве їй просто не потрібне. Природа проста, її легко зрозуміти, якщо хоч трохи поцікавитися її законами, природа проста, бо немає людського розуму, який здатен придумувати різні підлості та підступні плани. Дощ падає тому, що цьому посприяли погодні умови, а не тому, що він хоче комусь нашкодити. Хижаки вбивають, бо їм треба їсти, а не тому, що хочуть помститися. Природа мудра, все і завжди має своє пояснення. Зранку сходить сонце, а ввечері заходить. Так було, так є і так буде. Так має бути. І ми звикли до цього. 

Я люблю бувати на природі, споглядати її. Ще з дитинства чула, що природа мудра. Так, природа мудра, і я з цим погоджувалася. Хоча інколи певні випадки мене бентежили і я думала, а чи взагалі буває щось ідеальне, навіть якщо йдеться про природу? 

Один з таких випадків стався, коли я якось прийшла в гості до своєї бабці. Бабця, як завжди, була у себе на подвір’ї, біля неї паслася коза, а коло буди спав пес. Ми трохи поговорили про те, про се, і я глянула на електричний стовп, на якому кожного літа ось уже багато років поспіль селилися лелеки. 

– Ба, а де ваші бузьки? – саме так в селі називають лелек.

– Старі десь полетіли, а малі… малих нема вже, –  бабця, як і я, задерла голову і дивилася на велике лелече гніздо високо на стовпі.

– А чо нема? – спитала я.

– А памітаєш того тижні, коли так фист блискало і дощ страшний ливсі, то тоди, певно, блискавка в слуп ударила і одного маленького бузька вбила. Я чула, так гупнуло страшно, а на другий день зрані увиділа, як воно тут лижєло бідне, уже неживе. 

Я одразу ж уявила собі те лелеча у траві біля паркану. Ось воно лежить з пошарпаними білими крильцями, з відкинутою назад головою та ледь розтуленим дзьобиком. Бідолашне. Але що ж зробиш? Так трапляється. Так трапляється навіть з людьми. 

–  А друге старі потім десь вікінули, – обірвала мої роздуми бабця.

– Як викинули, нащо?

– Так. Кажут, шо бузьків усе мусит бути пара. Як сі лишєє одне, то друге вікідают.

Бабця вже давно покинула те споглядання і пішла займатися своїми справами, тепер лише чулося постукування посуду в кухні – мабуть, взялася щось готувати. Я ж і далі стояла на тому самому місці, втупившись поглядом в порожнє гніздо. Мусить бути пара? Коли залишається одне, друге викидають? Але ж як так? Це ж так несправедливо! Природа мудра? Де ж тоді тут мудрість? Де логічне пояснення цьому? Тепер набагато більше мені було шкода другого лелечати. Воно, як і перше, загинуло, але перед тим пережило ще й зраду. Його зрадили рідні батьки. Цікаво, чи знало те лелеча, що відбувається, коли мама з татом викидали його з гнізда, чи була ця жорстокість для нього несподіванкою, а чи, може, тварини від самого народження інстинктивно розуміють всі закони природи і покірно приймають свою долю? Звісно, можна було б запитати у якогось зоолога, а ще краще орнітолога, чому лелеки поводяться саме так, але, думаю, яким би не було те пояснення, почуття несправедливості все одно не покинуло б мене. 

– Ти шо, ше думаєш про того бузька? – почула я поряд голос бабці.

– Так, думаю, – зізналася я і відчула, як щось підкочується мені до горла.  

– Дитино, то так має бути, лишень Бог знає, чого то всьо так. 

А може, й справді, треба скоритися Його волі і не намагатися пояснити те, чого не можеш пояснити? Може, варто хоч трохи повчитися у тварин покірності? Може, несправедливість і зрада й існують для того, щоб, переживши їх, ми більше цінували добро і відданість у нашому житті, щоб стали сильнішими і мудрішими? Адже ніщо не відбувається просто так, у всьому є Божий задум. 

Сиджу на краю ліжка моєї подруги. Вона ж, скрутившись калачиком, заховавши обличчя, лежить під самою стіною. Моя подруга, моя бідолашна подруга. Її також зрадили. Кілька днів тому я чула від неї ті ж самі слова – несправедливо! Чому все так несправедливо?! Її, як і маленького бузька, викинула з теплого гніздечка найближча людина. «Моя лелеко», – кажу я тихо їй, ніби сама до себе, але подруга не відповідає, не відповідає вона нікому уже кілька днів і кілька днів не встає з ліжка. 

– Все буде добре, – кажу їй, не чекаючи відповіді. – Тебе не вбило струмом, і ти не забилася на смерть, падаючи з гнізда, – продовжую, хоча знаю, що вона не розуміє, про що я, – ти жива і здорова, і ти це переживеш, а значить все буде добре.

Подруга мовчить, рівно дихає, вона заховала обличчя від денного світла, а, може, вона взагалі спить? Я виходжу з її кімнати, знаючи, що завтра прийду знову і навіть знаючи, що вона мене буде чекати. Я хочу щодня приносити їй по соломинці для нового гніздечка. Зараз я така впевнена в тому, що говорю і що роблю, впевнена, що все, що з нами стається, – все на краще. Але як би я хотіла не забути все це, коли зі мною станеться те, що і з другим лелеченям, що і з моєю подругою, бо рано чи пізно це стається з кожним. Як би я хотіла не забути, що несправедливість не випадкова, що зрада не випадкова, що біль не випадковий. Хочу пам’ятати про це, хочу пам’ятати про Божий задум. 

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!