Як ми змінюємося

Час! Що ж він робить з нами? Якщо задуматися, він здатен на все. Він і лікує, і вбиває. А найдивніше те, що він змінює нас. Змінює до невпізнання. Коли я кажу «я», чи то в минулому, чи то в теперішньому, чи в майбутньому, я, звісно ж, маю на увазі себе. Я – це я. Є я, а є всі решта люди. І ці люди бувають дивними і часто поводяться нелогічно. Себе ж я знаю і розумію, бо чую свої думки і знаю свої мотиви. Але ж, чесно кажучи, це тільки зараз так, в даний момент. Хіба можу я точно знати, як буду поводитися в майбутньому? А найсмішніше те, що я не завжди можу сказати, чому поводилася саме так у минулому. Так, я пам’ятаю всі обставини, пам’ятаю свої думки і вчинки. Пам’ятаю і не розумію, звідки в моїй власній голові могли взятися ті думки і чому я вчинила саме так, а не інакше. Зараз я б повелася зовсім по-іншому. Не розумію себе, а коли не розумію, то здається, що то зовсім інша людина, а не я, але все ж таки то була я.

Я пила чай чи то настоянку з ісландського моху, кривилася, заплющувала очі, стискала кулаки, та все ж пила далі. В дитинстві я була дуже терпляча до будь-яких ліків: чи то до тих, що приписав мені лікар, чи до тих, які порадили моїм батькам добрі люди. Я могла стерпіти будь-яку огиду, якби мені сказали, що так треба. Той, хто знає смак чаю з ісландського моху або хоча б чув про нього, зараз зрозуміє мої муки і поспівчуває. Але не буду заглиблюватися в розповіді про цілющі трави, бо йдеться мені зовсім не про це, а про чоловіка, який сидів за столом навпроти мене якраз в той час, коли я пила свій гіркий чай. Так от, то був наш сусід. Не пам’ятаю, чому саме він прийшов тоді до нас, зате розмова його з батьками запам’яталася.

– Діти зараз такі пусті, що не знаю, як ті вчителі з ними витримують, – казав мій тато.

– А ми, Михайле, що, кращі колись були? – відповів сусід.

– Що не кажи, Мироську, але такі вже не були, – наполягав тато.

– Аякже ж. Я колись таке витворяв у школі! Пам’ятаю, якось пройшло півуроку, і тут мені раптом щось не сподобалося, я встав, відкрив вікно, викинув свою сумку в сад, поскидав вазони з підвіконня, потім сам через вікно в сад вискочив і пішов собі додому. Добре хоч школа тоді одноповерхова була, – сусід розказував і сміявся, сміялися і мої батьки.

– А як бився з усіма! Хтось мені з хлопців щось не те скаже, я зразу книжкою по чолі. Починається бійка. А я, хоч і малий був, але скакав, як американський кугут!

– Та як, Миросю? Ти ж такий спокійний зараз, – дивувався тато.

– Та зараз ніби спокійний, а тоді… Не можу навіть сказати, що то мені таке в голову стукало.

Всі сміялися. Було весело. Але не мені. Я дивилася на сусіда Мирося і думала, як то він не може знати, що йому в голову стукало, це ж йому стукало, а не мені і не моїм татові чи мамі. Я навіть уявляла ту картину, такого малого вередливого шибеника, чомусь розпатланого, який всім грубіянить і вискакує через вікно в сад посеред уроку, і цей малий, здавалося, не мав нічого спільного з моїм добрим дорослим сусідом, ну просто не міг мати. Я не могла повірити, хоча ні, я просто не могла збагнути можливість таких змін в людині, бо впродовж своїх семи чи восьми років життя мені ще не доводилося помічати в собі чогось такого. Пізніше я ще не раз згадуватиму цю розмову і мої враження від неї.

Але, мабуть, це класно, що людина має можливість змінюватися, вчитися на помилках, ставати з роками спокійнішою, врівноваженішою, розумнішою, мудрішою. Мати можливість удосконалювати і розвивати себе – неабияке щастя. Людина слабка і тому податлива, податлива до впливу зовнішніх факторів на неї. Мужність і сила людини в тому, щоб правильно вибрати правильні фактори або просто свої фактори. Людина податлива, і в цьому все її людське, адже вона не пам’ятник, завмерлий в одній позі, з одним виразом обличчя на все життя. Бо як би то було? Все життя насуплені брови, зосереджений погляд, важкі думки, серйозні проблеми, або ж, навпаки, веселість і безтурботність, що світяться на обличчі. Кажуть, життя – то рух, а рух у більшості випадків призводить до змін. Головне, щоб зміни були добрими, а то буває й навпаки. Буває, що можливість удосконалюватися плутають з можливістю занапастити себе, і тоді в кінцевому результаті ти точно можеш себе не впізнати.

Мені цікаво, якою я буду через десять, п’ятнадцять, двадцять років, якщо, звісно, доживу до того часу, що вже буде щастям, тому піду сфотографуюся, на  звороті фотографії треба буде написати, про що я зараз думаю і чим мотивую цей дивний вчинок (бо зазвичай на фотографіях думки не записують), щоб колись подивитися і згадати, і зрозуміти, і вловити… Якби ж можна було вловити межу, момент, коли людина змінюється, щоб могти сказати: в такому-то році, такого-то місяця і дня я почала по-іншому дивитися на світ. Але зазвичай такого не буває, зазвичай все відбувається плавно і довго, і це “плавно і довго” називається життям. Тому, може, не варто дивуватися, коли друзі перестають бути друзями, старі подружні пари розлучаються, колишніх грішників канонізують, а письменники відхрещуються від своїх раніше написаних творів? Думаю, в житті не варто нічому дивуватися.

Р.S. Так, треба якнайшвидше надрукувати це десь або хоча б роздрукувати і сховати, бо скоро я можу не погодитися з усім цим.

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!