Як галичани жартували над кандидатами і виборами сто років тому

  • «Хруніяда», або що чекає на продажних виборців

    Сто років тому виборців також, бувало, намагалися підкупити. Правда, за гроші рідко, частіше – за цигарки, горілку, ковбасу. І знаходилися такі виборці, які за шмат сала були ладні продати голос. З легкої руки гумориста Осипа Шпитка, відомого своєю «Хруніадою», таких запроданців і досі називають «хрунями».

    Як окреме видання сатирична поезія «Хруніяда» побачила світ у 1913 році. Автором твору значився Гринь Щипавка – саме такий псевдонім взяв Осип Шпитко, редактор львівського сатиричного видання. Книга присвячувалася «всім виборцям, котрі віддали і віддають голоси на шкіролупів свого народу». У сатирі описана ганебна доля селянина Микити Хруня, який підтримував провладних польських кандидатів.

             … За панську ніби ласку,

             за  цигарки, за ковбаску,

             і за ринських п’ять готівки,

             не виймаючи й горілки.

             Душу й тіло він віддав би

             за квартирку алкоголю,

             та запродав би в неволю

             цілий світ, усіх людей,

             Бога, жінку і дітей».

    Є також версія, що Микита Хрунь справді існував, був не селянином, а навіть депутатом Галицького сейму 1860-1880 рр. і прославився тим, що підтримував польські інтереси, зрадивши виборців-українців.

    Але повернемося до «Хруніяди». Через «хрунів»-запроданців

             …Вийшов польський депутат,

              а впав руський кандидат.

             Чесний люд позамикали,

             кайданами покували.

             Тюрми хлопці діждалися,

             бо руського держалися».

    У вірші селяни добре «провчили» Хруня, перестали з ним спілкуватися і зраднику нічого не залишилося, як повіситися на вербі. Чим не наука для тих, хто має намір продати свій голос сьогодні?

    Чому галицькі кандидати так боялися Галактіона Чіпку

    Колись, як і тепер, було багато охочих «прислужитися народу», але саме на посту посла-депутата. Зовсім сучасною видається політична сатира, надрукована у газеті «Нова зоря» від 9 лютого 1928 року:

             Политий кров’ю, Краю Рідний,

             І заволочений кістьми!

             Що ти вродив нам? Кандидатів

             Серед єгипетської тьми?

             У кожнім місті десять-двадцять,

             Два-три у кожному селі.

             І кожен з них – це «Одинокий [єдиний]

             Спаситель» Рідної Землі!

             І кожний схований за плотом

             Поставу бойову прибрав,

             І кожен кидає болотом,

             Яке із себе поздирав!

    Автором цієї гіркої сатири був Роман Купчинський –  один із редакторів львівської газети «Діло», який під псевдонімом Галактіон Чіпка надрукував майже 1000 фейлетонів про галицьке життя міжвоєнного періоду, в тому числі й про вибори.

    Точно підмітивши бажання деяких кандидатів використати майбутнє депутатське становище для вирішення своїх бізнесових справ та задоволення власних амбіцій, Купчинський «перекладав» на зрозумілу народу мову агітаційні листівки. Так, у фейлетоні «Вибори в лицях»,  надрукованому в газеті «Діло» від 18 лютого 1928 року, читаємо «виправлену» автором біографію якогось кандидата Н.Н.:

    «Народився в селянській сім’ї, тим дав доказ, що все і всюди з трудовим народом.

    Іван Франко посилав його до гімназії. Це значить, що будучий кандидат на посла вивчив був раз так гарно Франковий вірш, що дехто рішив, що з хлопця будуть люди.

    Будучи в гімназії, пізнав душу твердих лемків, м’яких бойків і таких «на середньо» гуцулів.

    Від сієї хвилі будив, де міг, селянські маси, а навіть під проводом одного адвоката і через одного посла причинився до переведення одного урядника-шовініста, чим започаткував зміну режиму в Галичині. Це мало колосальний вплив не тільки на його автобіографію, але й на цілу Сонячну систему.

    В часі світової війни загнала його хуртовина з Руси [Галичини] на Україну, де під проводом швагра тестя кревника Михайла Драгоманова і під впливом рідної сестри мамки знайомого Лесі Українки, провів курс для українських вчительок, з чого обидві сторони були дуже вдоволені і з чого потім вийшло багато добрих синів і доньок України.

    Вернувшись в Галичину, перейшов стільки само таборів, скільки партій. Перебування у партіях дало йому можливість оцінити всі шанси і він нарешті опинився в тій партії, яка згодилася поставити його кандидатуру.

    З висоти своєї добре поставленої канцелярії став батьком-опікуном… жіночої організації в провінції.

    «Праця з народом для [власної] канцелярії» – ось девіз і зміст життя ставленика трудових мас, поставлених перед доконаним фактом!»

    Шкода, що не маємо сучасного Галактіона Чіпки – йому би було про кого написати й сьогодні.

    До теми:

    Старі галицькі анекдоти про вибори

     

    Далеко в горах. Виборча дільниця. Приходить гуцул голосувати:

    – Слава Йсу! Я до голосу прийшов.

    – Маєте, ґаздо, вже все готове. Ось ваш голос у конверті, то передайте його тому панові.

    – Але я хочу бачити за якого кандидата той голос!

    – Ніяк не вольно – вибори мають бути таємними.

     

    *******

    Пан Місько, кандидат на посла, дуже дивно поводив себе у кав’ярні. Він зосереджено розкладав на столику рядами сільнички, сірники – з голівками і без.  Пан Янко, здивований поведінкою друга, запитав, чи той бува не в солдатики бавиться?

    – Ні, це я рахую кандидатів у депутати, – була відповідь.

    – А що означають сільнички?

    – Це кандидати, які вже себе подавали і не були обрані.

    – А сірники без сірки?

    – Кандидати, що ще послами не були.

    – А сірники із сіркою?

    – Ті, що можуть мати шанс.

    – Невже кандидатів так багато – навіть і не знати, за кого голосувати…

    – Як не знати? Ми всі повинні єдиним фронтом голосувати за єдиного гідного кандидата – за мене!

    Наталія ХРАБАТИН 

    25.10.2014р.

    Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!