На Прикарпатті оселилася багатодітна сім’я з Підмосков’я. Їх у Росії називали непокірними. Вони вже подали документи на зміну громадянства. Відважний вчинок великої сім’ї з багатої на великодержавні амбіції Російської Федерації дивує і захоплює.

Сім’я росіян-втікачів просить не зазивати їхніх імен та прізвищ, не оприлюднювати назву села, де вони осіли. Переселенці розповідають, що дорога в  Україну для них стала довгим та важким випробуванням, підтримки та розуміння родичів вони до сих пір не отримали. На запитання, скільки їхніх знайомих знають про те, що вони живуть поруч з бандерівцями, жінка розгортає долоню – тих, хто переймається їхньою долею, не більше п’яти осіб.

 

Пішли ва-банк

Вони родом з Сибіру. Чоловік свідомо не вживає слово “Росія”, країну, з якої утікав, називає не інакше як РФ: «Росія була сто років тому, нині її немає. Те, що лишилося, наче мрець, про якого говорити погано не можна. Якщо був би цар, таких терористів, як Ленін, Сталін та Путін, не було б взагалі. Оскільки вони є, зараз нашої Вітчизни, істинної Росії, немає».

Перед тим, як виїхати в Україну, сім’я отримала кілька пророчих знаків. Першим та чи не найголовнішим вони називають наш ленінопад: «Серце кожного істинного росіянина, який почув, що зносять пам’ятники лисому по всій Україні, втішилося. Це був неймовірний підйом духу».

Другою прикметою був Майдан. У сім’ї телевізор не дивляться принципово, події та новини з головної площі України відслідковували через інтернет. 

А переломною подією для них стала поїздка на Азовське море. «Путін на кожному каналі кричить, що російської армії тут немає, а ми біля Должанки бачили, як літаки та гвинтокрили летять на Маріуполь, – обурюється чоловік. – І всі засмагають, купаються і вдають, що нічого не відбувається. В мене закралася думка, що основна маса людей просто збожеволіла, вони настільки повірили в обман, що з ними стало небезпечно жити поруч».

Вони їхали до друзів у Курську область, зокрема в прикордонний Рильськ. Навігатор у машині вивів на прикордонну дорогу. Тоді вони на власні очі  побачили, скільки російської військової техніки під кордоном дислокують, і зрозуміли, що ця війна стосується кожного. «У кожного з нас в Україні є родичі, і ми розуміємо, що навіть купуючи паливо, ми якісь копійки даємо на зброю, ми вже дотично стаємо учасниками братовбивчої війни. Тому прийняли рішення: нехай нам буде важко матеріально, але ми покинемо багно обману», – розповідає глава сімейства.

Останньою ж краплею було те, що коли машиною поверталися назад, то їм довелося обігнати фронтову колону. Вони запитали, звідки армійці повертаються, і молодий хлопчина відповів: «З України, виконували свій обов’язок». Таке повідомлення для них було, як землетрус. Сталося це в серпні. У тій колоні були «Гради»…

Тоді ж і визріло остаточне сімейне рішення переїхати в Україну. Бо залишитися у суцільному обмані означало б стати такими ж обманщиками. А говорити правду на батьківщині означало б постійно викликати вогонь на себе, а у них малі діти…

«З телебачення ллються постійні помиї. Росіяни звертаються в московську патріархію: там така ж брехня. Святі отці благословляють владу, яка відправляє на смерть своїх братів. В Росії атмосфера недобра. Втім люди, які тішаться за успіхи України, там залишилися», – каже чоловік. І він, і його дружина переконані, що в Україні триває символічна війна між добром і злом.

 

«Перехідне» житло

Подробиці свого життя втікачі з РФ розповідають неохоче. Кажуть, від такої структури, як ФСБ, ніякі кордони не захистять, тим паче бандерівський край не вбереже їх від довгих рук цієї організації. «Там неможливо жити, неможливо дихати. В того, хто хоче говорити відкрито, спокійного життя не буде. Або тотальне знищення, або тюрма», – змальовує російські реалії чоловік.

До цього часу сім’я жила в багатьох місцях «широкої і неосяжної». Спершу – у Владивостоці, звідкіля вони родом. Згодом – у Московській області, де вони завели велике господарство. Розповідають, що там працювати ніхто не хоче,  приїжджає автомагазин, і люди все купують, а решту їх не турбує. Вони ж вирощували свині, завели корови, коні, вівці, кози, кролі та птаство. Продали квартиру, купили екскаватор і трактор, два рази на тиждень в Москву молочні продукти і м’ясо возили продавати, непогано навіть заробляли.

Хутір, де мешкала сім’я, був за два кілометри від села. Діти в школу ходили рідко, бо навчалися за індивідуальною програмою. Багатодітна родина з державою жила у паралельних світах. Навіть електрику отримували від сонячної батареї, а тепло забезпечували дровами.

За таку розкіш, як вільнодумство, їх почали переслідувати: “Висловити свою думку стає небезпечно, це боротьба проти режиму”. Довелося все, над чим важко працювали, кидати (щось продали, решту розікрали) і їхати у пошуках Ельдорадо.  Але не того, де міфічне золото, а де подих свободи.

Коли жінка вже звідси, з Прикарпаття, вдруге поїхала до колишньої домівки, то побачила, що хтось на хуторі зробив велику чистку. Розібрали все, навіть дерев’яний зруб по колодах розтягли, складені дитячі речі порозносили. «Ми нікого звинувачувати не збираємося. Обман та крадіжка у цих людей на генетичному рівні, а ми хочемо бути іншими людьми», – каже подружжя.

 

Зміна батьківщини

Дім, де оселилися російські втікачі, вони знайшли через інтернет. Спершу приїхали подивитися один будинок, а потім небайдужі підказали, що тут продають ще один. Часу було обмаль, бо наступного дня жінка з дітьми мала повертатися в Росію за речами й документами, тому рішення прийняли миттєво. І запевняють, що не пожалкували.

З однієї сторони вулиці – житлові будинки, з іншої – ріка. Колись у цій хатині жила стара бабуся, тож вони сподівалися, що дім добротний. Трохи нарікають, бо  підлога місцями прогнила, але потроху облаштовуються. Під дахом чотири кімнатки, чоловік та жінка найбільшу планують розділити навпіл. В одній частині будуть покої дорослих, у другій вже облаштовують санвузол. В криницю кинули насос, до будинку підвели воду, всередині встановили пральну машину, ванну, унітаз. Усе ще у стані ремонту, але особливого дискомфорту родині це не завдає. Стару пічку розібрали, від опалення газом відмовилися категорично, встановлюють котел на альтернативному паливі. Кухня також на стадії оновлення. На черзі кімната для дітей, де вони сплять та вчаться. Поки батьки проводять екскурсію кімнатами, першачки читають буквар.

У перші дні сім’я переживала за те, як обжитися напередодні зими. «Коли дружина повернулася за нашими пожитками, а я залишився тут з малими дітьми, то нас сусіди рятували, їсти носили по черзі, – розповідає чоловік. – Ми ще жодного мішка картоплі не купили, а вже переповнений підвал. Місцеві ніби вважають своїм обов’язком привезти нам харчі». Росіяни кажуть, що про таке ставлення і не мріяли, та дякують за допомогу сусідам і односельчанам.

Ні худобу, ні птицю вони ще не купили, але город позаду хатини вже зорали, посадили часник та зелень і вірять, що тут знайдуть свою другу батьківщину.

Високі ціни на продукти харчування та будівельні матеріали, звісно, не втішають втікачів, але вони кажуть, що їм би перезимувати, а далі справи підуть краще. Але вони багато не говорять про нагальні проблеми. А переходять на теми про об’єднання нації, яке переживають українці і про яке у них на батьківщині можна лише мріяти.

 

Відповідальне батьківство

Перше, на що звернули увагу переселенці з Підмосков’я, проїхавши через Україну, – це велика кількість дітей та людей, відсутність заробітчан з Середньої Азії і таке відчуття, ніби потрапив у дитинство. Зайшли в магазин, купили продукти і одразу відчули, що смак інший…

У родині росіян-втікачів дев’ятеро дітей: четверо хлопців та п’ятеро дівчат. Один одного доганяє, усі наче на підбір, світлолиці з кучерявим чубом. А дружина знову вагітна.

«До багатодітних тут, в Україні, ставляться природно, щиро, а там інше ставлення. Влада поводить себе так, наче багатодітні на хребті у держави сидять, народять дітей і чекають, щоб жити за рахунок держави. Ми – не такі. За рахунок того, що мали потужне господарство, навіть від соціальної допомоги на дітей відмовилися. Це принципове рішення. З часом і там має щось змінитися», – каже чоловік.

Діти, що бігають прохідними кімнатами, різного віку: від 17-ти до 2-х років. Шестеро з них – школярі. Старшому хлопцеві керівництво одного з прикарпатських коледжів пішло назустріч – поки виготовляють документи, його вже взяли на навчання. Аби легше давалася наука, йому підручники дали і українські, і ще радянського зразка. Вони – російською мовою, тому проблем з навчанням у нього не виникає.

Менші вже вітаються українською. Приїзд російської сім’ї у галицьке село серед місцевих наробив чимало галасу, а вчителям додав роботи. Перший клас поповнився двома школярами, і по одному – третій, п’ятий, сьомий і дев’ятий класи. Батьки не натішаться. Для дітей навчання – не проблема. Кожен вчитель малечею опікується, додатково займається, кожен допомагає, чим може.

Але чи не найбільшою радістю від життя в Україні, на якій акцентують увагу втікачі з РФ, є те, що з хамством вони тут не зустрічалися. Це їм, напевно, просто пощастило…

 

Ірина ТИМЧИШИН