Людина понад усе

Кого можна любити більше, ніж свою дитину? «Може, когось і можна», – скаже якась жінка, але ця жінка, швидше за все, ще не народжувала. Що жінці потрібно для щастя? Любити дитину! Все просто і водночас зовсім непросто. Бо щоб любити, треба спочатку добряче попрацювати: виносити, народити, а потім ростити і виховувати. Але хто коли згадає про муки під час пологів, недоспані ночі, затрачені гроші, коли біля тебе лежить таке маленьке тепленьке зайченятко і, заплющивши від задоволення очі, цмокає твою цицю? Ти чуєш на груді його губки, бачиш, як твій палець стискає його ручка, і відчуваєш щось таке… Відчуваєш так сильно, що, здається, сильніше вже не зможеш, просто не витримаєш, розірвешся від любові, ніжності, турботи, переживання і ще раз любові. А потім береш маленькі ніжки, цілуєш їх, притуляєшся до них щокою, цілуєш кожен пальчик. Боже, кажеш, поможи моїй дитині, дай їй щасливу долю.

Знову сумні новини, знову семеро вбитих українських військових в зоні АТО. Вчора також повідомляли про вбитих, і позавчора, і день перед тим. Гірко. Але я дізнаюся про це з новин, а, може, в цей самий момент про це з телефонного дзвінка дізнається одна з матерів. «Алло, – каже голос в трубці. – Добрий день. Сьогодні вашу дитину вбили…». Можете уявити таке? Скажете, краще не уявляти? А, може, краще уявити? Може, якби всі дорослі люди, більшість з яких є батьками, уявили собі це, то таких дзвінків стало б набагато менше або й взагалі не стало?

А колись мати цілувала і його маленькі ніжки, раділа, коли робив ними перші кроки, плела для них шкарпетки, а зараз він лежить з обома відірваними ногами. А ще так дбайливо вичісувала його маленького після купання і цілувала в чоло, коли приносив гарні оцінки, а зараз він лежить з проламаним черепом, а ще в нього перебите горло і поламані ребра. Він лежить на сонці під відкритим небом, лише нашвидкуруч накритий шматком якогось брезенту. Батьки вже тривалий час не можуть забрати його, щоб поховати, бо лежить він на території, підконтрольній терористам. Його понівечене тіло уже починає повертатися до землі, а обличчя вже не схоже на обличчя. Батьки вже не зможуть впізнати його по очах, губах чи підборіддю. Вони взагалі вже ніколи не побачать таких рідних і коханих їм рис. Все, що вони зможуть отримати, – це, в кращому разі, мішок з рештками. «Сину! плакатиме мати, – невже для цього я тебе ростила, невже для цього ти прийшов у світ, невже для того, щоб стати оцим мішком?»

Невже лише мені здається, що щось із цим світом не так? Бо щось таки не так. Бо все-таки, мабуть, цей світ – абсурд. Абсурдно народжувати дітей для того, щоб потім їх ховати. Абсурдно винищувати один одного заради абсурдних ідей. Країна понад усе, кажете? Навіть понад людей? Але ж країна і є люди. Моя країна – це мої батьки, чоловік, дитина, мої родичі, друзі, сусіди, знайомі. Моя країна жива, вона з крові і плоті, вона не територія, обнесена парканом чи колючим дротом. А якщо вбити мого батька, чоловіка, сина, брата, моєї країни не стане, навіть якщо всі казатимуть, що вони померли заради неї, що вони герої. Кому потрібні герої? Лише тим, кому вони байдужі. Ніколи не повірю, що хоча б одна мати не шкодує, що її син загинув на війні і став героєм, що вона не хотіла б повернути все назад і просто не пустити його. Хотіла б. І якби я була такою матір’ю і мені дали б можливість вибирати між країною і сином, я б навіть не задумувалася, я б навіть не пакувала ніяких речей, просто тікала б з ним світ за очі, щоб за всяку ціну врятувати його. Бо якби я цього не зробила, боюсь, я б зненавиділа країну, заради якої його вбили. І якщо зараз хтось захоче сказати мені, що я не патріотка, то можу сміливо відповісти, що я навіть більша патріотка, ніж ті, хто викрикує гучні гасла і закликає людей іти на смерть. Бо що таке патріотизм? Це любов до Батьківщини, а любов не спонукає до смерті, любов оберігає. Оберігає кожну-кожнісіньку людину, бо людина – найбільша цінність. І от якби люди нарешті зрозуміли це, усвідомили, а деякі змирилися, то зараз нам не довелося б ціною тисячі життів захищати свою землю, бо ніхто б не наважився ціною тисячі інших життів її захоплювати. Бо ці життя – це не дрібні монети, ними не можна розкидатися, за них не можна нічого придбати. І якби людство було спроможне це зрозуміти, ми б не знали, що таке війна. То, може, краще нам почати міняти гасла і від самого народження повторювати ці нові гасла уже новим людям? Може, все-таки не країна?… Людина понад усе! 

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!