Володимир ПІДЦЕРКОВНИЙ: «Коли з’являється можливість робити щось нетривіальне, я залюбки кидаюся в цю прірву»

Прем’єра спектаклю “Витівка Великого Мертвіарха” за п’єсою бельгійського письменника Мішеля де Гельдерода, безперечно, стане подією в культурному просторі Івано-Франківська.

Театр Гельдерода – явище унікальне. Він є поетичним, пластичним, алегоричним, вільним і відкритим, з елементами фантастики та містики. У своїх п’єсах Гельдерод завиграшки поєднував реальність та ілюзію, містеріальне і блазенське, конкретно-позачасове та історичне, зазначаючи: «Мені просто хотілося трохи відчинити вікно, двері, розсунути завісу перед чимось новим, розширити занадто ув’язану зі своїм часом форму, зламати умовні межі театру».

Режисер-постановник спектаклю Володимир Підцерковний дотримується рецепта  драматурга. Результатом є феєричне дійство з вишуканою сценографією, сценічними костюмами, достойними подіуму, надзвичайно цікавими режисерськими рішеннями і вмотивована та драйвова гра акторів.

“Галицький кореспондент” напередодні прем’єри зустрівся з головним режисером Івано-Франківського академічного обласного театру ляльок ім. Марійки Підгірянки Володимиром Підцерковним.

 

– Твоя нова постановка “Витівка Великого Мертвіарха” за п’єсою бельгійського письменника Мішеля де Гельдерода – досить радикальний жест для Франківська, що, з одного боку, є висококультурним містом, спраглим до справжнього, нешароварного мистецтва, а з іншого – все більше і більше перетворюється на провінцію, на жаль. Страхи і сумніви не мучили, коли приступав до роботи?

Не мучили… Не секрет, що у митця завжди є внутрішня потреба висловитися з приводу сенсу життя, часу, в якому він живе, оточення, суспільних явищ, взагалі буття… А вже чи буде висловлювання митця гідним не лише комерційного зиску, але й здобутком, вартим чогось вищого, то вже має показати час, іноді доволі тривалий. Головне ж для митця – сама можливість висловитися. Фаїна Раневська якось казала з цього приводу приблизно так: «Коли мені не дають ролі, я почуваюся піаністом з відтятими руками».

Тому, коли з’являється можливість взятися до роботи над чимось нетривіальним, я залюбки кидаюся в цю прірву, цілком усвідомлюючи, що успіху може й не статися. Але перспектива процесу роботи над небуденним матеріалом настільки захоплює, що всі сумніви відпадають. Сама ж незалежність у виборі матеріалу від дозволів-недозволів дирекції дає можливість знайти незалежне фінансування проекту. Театр, яким я його бачу, – справа недешева.

Що ж до нашої театральної провінційності, то так воно, на превеликий жаль, і є. Але винні тут, насамперед, самі театри. Ми в глибокій… ямі в царині театрального менеджменту. Але що маємо, те маємо.

– Спектакль переповнений символами, які легко пристосувати до сьогодення, оця містеріальність часів, яку ми зараз переживаємо. До яких життєвих висновків ти приходиш? Можеш розшифрувати основний меседж, закладений у “Витівках…”

Тут, думаю, треба трошки вдатися до історії. П’єса «La Balade du grand macabre» була  написана бельгійцем Мішелем де Гельдеродом у 1934 році, а в 1936-му іспанець Сальвадор Далі написав свою знамениту картину «Передчуття громадянської війни». Європейці тоді з острахом поглядали у бік Німеччини на чолі з новоспеченим канцлером Адольфом Гітлером. Тож алюзії, думаю, зрозумілі й лежать на поверхні. Додам лише, що вистава мала вийти на сцену рівно рік тому, у листопаді 2013-го. Просто з певних, не залежних від трупи театру причин, відклалася на цілий рік, а те, що за той рік сталося, ми вже знаємо.

Якщо ж зіставити мої роздуми тоді й зараз, то я не знаю, сумувати чи тішитися. Бо, попри всю мерзенність того, що відбувається з нами зараз, як на мене, мати визвольну війну від зовнішнього ворога все ж краще, ніж братовбивчу громадянську, яка все ще маячить над нами… Тому в якомусь сенсі Росія від нас її відвернула.

Мені було цікаво в роботі над виставою досліджувати феномен маніпулювання свідомістю окремих людей і широких мас, включно з цілими народами. Подібні речі, але дещо в іншому аспекті ми розглядали у попередній нашій великій роботі – виставі «Цахес». Тут же, у «Мертвіарху», це набагато ширше і глибше. Що ж до решти того, що є у виставі, то це вже чисто мистецький багатошаровий пиріг з тексту, музики, світла, акторських імпровізацій і, звичайно, глядацького сприйняття сценічного дійства.

– Якщо говорити про багатошаровість постановки, яка включає текстові сенси, багато імпровізації, музичне і світлове оформлення, які теж несуть смислове навантаження і є повноцінними “учасниками” спектаклю, декорації, костюми, вся ця карнавальність, – наскільки тобі як режисеру вдавалось знайти порозуміння з рештою учасників процесу, насамперед, з акторами? Що було проблемою, а що ти неочікуваного відкрив у своїх акторах?

Тут все надто просто й буденно. За ті роки, що я працюю тут, у Франківську (з 2003-го) постійно йшло (і триває зараз) формування трупи театру, пошуки взаєморозуміння й згуртування творчих потуг театру, підбиралася талановита молодь. Десь далеко у моїх творчих закапелках лежали (і лежать) задумки вистав, під які, власне, цей процес формування й відбувається.  Щоб щось ставити, треба мати з ким це робити. Режисер – це той, хто вміє, зокрема, поєднати зусилля численних особистостей у досягненні головної мети – створення вистави. Вистава ж може бути лише тоді, коли ти маєш відповідну до вимог драматургії трупу як за чисельністю, так і за творчою індивідуальністю.

Скажімо, без Юрія Полєка, артиста зі своєрідною харизмою, за яким я «слідкував» ще з його студентських років, мабуть, не було би ні «Цахеса», ні «Мертвіарха». А Олена Хомякова! Вона універсальна артистка, однаково яскрава в будь-якому театральному жанрі, музична, пластична… У неї тут чоловіча роль Адріана – без тексту, лише пластичні епізоди, але які! Поряд з нею – напрочуд пластична артистка Зоряна Ягас у ролі Жасмини. Дует Надії Деркач (Слинявія) та Олексія Бакіна (Пустомелер) – ціла картина психоделічного діалогу з псевдоеротичним підґрунтям тривалістю понад півгодини, – тут без таланту й майстерності кроку не ступиш. А Тарас Винник (Сизоніс), такий собі філософ-п’яниця – шекспірівський Фальстаф як за статурою, так і за акторськими даними. Один з наймолодших артистів Ігор Прокоп’як у ролі Сіра Ненажердона віртуозно вправляється з персонажем напівлюдиною-напівлялькою. Петро Бабінець та Микола Мацьків (міністри) мають особливе призначення у виставі, в одній з картин вони постають в іпостасі ляльок, а у фіналі, коли з них, так би мовити, «виймають душу», являють собою звичайних вуличних волоцюг-обідранців. Окрім того, всі вищезгадані артисти разом з Іриною Винник, Ольгою Гнатюк, Любомиром Йосифівим, Петром Камінським, Володимиром Кочмаром, Марією Мельник, Лесею Пронь беруть участь у масових сценах, котрі саме і є, за задумом драматурга, Горланною Глоткою Юрби…

Щодо музики і світла – окрема історія… Художник з освітлення у виставі Данило Добровольський є ще й музикантом, а отже, має відчуття і музики, і світла… Це його перша велика робота як художника з освітлення. Його асистентом у виставі є так само відомий у Франківську музикант Петро Сенчук. Музику до вистави створив Віктор Новожилов, звукорежисер нашого театру, теж музикант, фізик за освітою, лірик і філософ за душевним складом…

І, нарешті, художник-постановник – Каріна Чепурна. Я був зачарований її роботою, коли побачив «Наталку Полтавку» в Черкаському театрі ляльок, де вона працює головним художником, і запросив її до спільної роботи над «Цахесом». З нею працювати і легко, і водночас складно. Легко, тому що вона напрочуд глибоко вникає в драматургічний матеріал і без зайвих балачок видає концептуальний зоровий образ вистави у всіх деталях, від декорацій до ляльок, костюмів і гриму. Важко – тому, що мешкає у Харкові і не завжди оперативно може бути «під рукою», особливо коли йде робота в цехах над втіленням її ескізів, а цехи у нас, відверто, слабенькі. Тож «Мертвіарх», до певної міри, був і її вибором, бо розглядали ми попередньо два твори. Іншим була одна з п’єс Федеріко Гарсіа Лорки. Каріна вибрала «Витівку…»

Ось так з цих нашарувань і вийшло те, що публіка побачить під назвою «Витівка Великого Мертвіарха».

– Ну, і насамкінець: чи потрібне мистецтво у часи війни?

А сама війна, хай їй грець, хіба не мистецтво?.. Існує ж така ідіома – театр воєнних дій… От тільки гірка й трагічна іронія в тому, що всі, хто гине у цьому пекельному театрі, героями здіймаються на крилах у вирій історії, щоб повернутися до нас у піснях, переказах, легендах і казках. А в театрі, яким займаємося ми, усі “загиблі” після фіналу виходять на поклін під оплески публіки, котра за час вистави стала трішки іншою, трішки добрішою, трішки мудрішою, а значить – вільнішою. Мені здається, що все світове мистецтво впродовж всієї  історії людства до хрипоти застерігає: геть війни!!! А що робить людство?..

 

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!