Гаська ШИЯН: «Я за те, щоб піддаватися своїм бажанням»

Минулого тижня у книгарні “Є” в Івано-Франківську відбулася презентація книги Гаськи Шиян “Hunt, Doctor, Hunt”.

Галина (Гаська) Шиян народилася у 1980 році у Львові. За освітою класичний філолог. У 2012 році вона видала переклад роману букерівського лауреата ДіБіСі П’єра «Світло згасло в Країні Див», створивши на основі твору проект «Декаданс бере своє». Цей проект синтезував текст, візуальне мистецтво і музику та об’єднав його учасників під зареєстрованою авторкою творчою маркою «Батрахоміомахія».

«Галицький кореспондент» розпитав письменницю про її життя та творчість.

 

– З «Фейсбуку», де ти є надзвичайно популярною, ти вийшла до, так би мовити, неінтернет спільноти з повноцінною книгою. Як тобі цей перехід?

Це, однозначно, перехід на якісно інший рівень. Поки я писала тільки у «Фейсбук», то трохи відчувала внутрішній пресинг публікувати тексти з певною частотою. Було якесь таке нав’язливе бажання зафіксувати і описати якомога більше. Був страх, що щось важливе, цікаве, смішне залишиться поза увагою. З іншого боку, зрозуміло, що коли в мережі пишеш якийсь довгий заум, то «многа букафф» там читають одиниці. Відповідно, виникало відчуття, що щось важливе для мене накопичується і провалюється в якусь чорну діру.

Я зберігала всі свої дописи з надією систематизувати їх у щось цілісне, але коли проаналізувала, зрозуміла, що воно не тримається-таки купи. Потім доволі спонтанно і несподівано з’явилася книжка. Я в ній трохи використовувала найвдаліше із старих покладів (метафори, ситуації), але не копіпейстила – переписувала наново. Після цього пресинг минув, я тепер відчуваю, що можу взяти паузу і не обов’язково постити щось «літературне».

– Я давно читаю тебе у «Фейсбуці», і оце почав читати «Доктора Ханта». Що мене завжди вражало, це надзвичайна тверезість твого погляду на світ, і парадокс, але ця жорстка тверезість є позитивною. Буває, що ти плачеш? Які мають бути причини?

Є якась така внутрішня установка – нести в люди позитивний цинізм. Можливо, тому, коли плачу, то вже «на цалего» і важко зупинитися. Зриви і депресії, які в мене були, в основному, мали банальну причину трагічних закоханостей. Але потім, коли біль минає і приходить усвідомлення зі сторони, розумієш, що й не дуже то ти страждала через ту особу, а що це був інструмент, який допомагав розколупувати твої внутрішні мозолі.

Тому я й ставлюся до тої закоханості, яку звикли оспівувати поети, як до чогось хворобливого. Її варто пережити раз-два у житті, але люди, які постійно кидають себе у ці депресивні стани, краще б над собою так не знущалися. Для мене, до речі, ознака здорових стосунків – це коли біля близької людини тобі радісно, легко і не хочеться плакати. Я не люблю давати дефініцій поняттю «любов», але якщо спробувати-таки, то синонімом була б «легкість».

– Ти маєш доньку, яка ти мама?

Сподіваюся, хороша! До материнства я дійшла дуже свідомо і з великим бажанням. При цьому доволі швидко повернулася до себе «довагітної». Чесно кажучи, думала, що мене засмокче в «мамські приколи» надовше, але коли попустили лактаційні гормони, зрозуміла, що ставлення до життя не змінилося: далі хочеться подорожувати, креативити, час від часу робити дурниці.

Але, що для мене найважливіше, – я таки стала більш стабільною емоційно. Як я казала вище, хочеться легкості і радості. Ти ніби розумієш, що найбільша відповідальність – не проектувати на дитину якісь страждання і видумки. Є така думка, що дітям треба показувати добрий приклад, і я з нею погоджуюся. А для мене добрий приклад – це повноцінне радісне життя з усіма його нюансами, людськими грішками і слабкостями.

Звісно, ти вже постійно живеш з відчуттям, що у тебе є дитина, і думаєш про неї, але важливо й собі приділяти час і мати свій простір. Мені, скажімо, важливо час від часу поїхати кудись самій. Тоді донька лишається з татом, і вони дають мені таку можливість – вдихнути свіжого повітря і обдумати якісь речі наодинці з собою.

– Ти почала писати книгу, коли в тебе були досить серйозні проблеми зі здоров’ям. «Доктор Хант», до всього, був для тебе методом психотерапії?

Коли ми хворіємо, то, однозначно, більше розуміємо марність якихось буденних суєт на зразок «срачів» у «Фейсбуці». Під час хвороби я почувала себе емоційно добре. Оскільки це було запалення мозку, то були навіть моменти ейфорії. У мене була мета жити, тож я не депресувала. А лікарню сприймала як можливість поговорити трохи з собою. Тому я була трохи зухвалішою, ще більше дистанціювалася від об’єктивного світу й отримала ще більшу сміливість висловлюватися. Книжка, скоріше, була аналізом попередніх досвідів, ніж психотерапією на поточний момент. Хоча ні, психотерапією була теж, але в сенсі перетравлення політичної ситуації і війни, а не якихось особистих штук.

Ну, й лікарня ще більше допомагає прийняти своє тіло таким, як воно є. В мене останнім часом з цим уже не було проблем, але там постійно переслідувала думка: «Яким треба бути ідіотом, щоб іти на пластичну хірургію чи болісні косметичні процедури?!» Це ж скільки часу витрачається на підготовку-операцію-відновлення. І, дуже ймовірно, результат не влаштує замовника. З ним ще треба зжитися, а внутрішнє незадоволення, яке змушує ненавидіти свою зовнішню оболонку, скоріше за все, нікуди не дінеться.

– Порушуючи тему тілесності у твоєму романі, хотів би спитати таке: як гадаєш, чому в Галичині так люблять лицемірність?

Ой, то болюча тема! Коли у мене був бурхливо-вільний період, ми з подругами вічно сміялися з того, що у Львові сексу нема. І це якась сумна правда. Українських підлітків виховують в атмосфері табуювання і притлумлення тілесності. В результаті секс сприймається як щось брудне, те, що ти не можеш робити з матір’ю своїх дітей. Але як же вона тоді нею стане?! Люди живуть якоюсь такою травмою вишитої дірки у простирадлі. Це породжує взагалі нездорову ситуацію, коли в парах люди сексуально невдоволені, бо «не це найважливіше». З іншого боку, природа бере своє, і ті, у кого темперамент сильніший, роблять якісь п’яні дикунські витівки, як-от у клубі в Коломиї зі стриптизеркою.

А ця тема українських дівчат – вдягатися суперсексі в доречних і недоречних ситуаціях? Воно, звичайно, тішить око (я й сама люблю відвертий одяг і взуття на підборах), але ж треба розуміти, що коли ти так виглядаєш, то посилаєш маяк сексуальної зацікавленості. Іноземцям мозок виносить від такої суперечності, коли вони «підчіплюють» таку в клубі, а вона, замість того щоб запросити вночі додому, кличе завтра до бабці на обід.

Бо банально немає сексуальної культури, розуміння, що це добре, здорово, потрібно. Що важливо отримувати тілесне задоволення і бажано робити це так, щоб близькі не страждали від зрад чи образ. Тобто це тема, яку треба артикулювати, обговорювати і розуміти, що якщо не працює, то не працює. І не треба з цим іти на компроміси і в собі глушити поклик природи. Сексуально активний період у людини не такий уже й довгий, щоб отак взяти і змарнувати його в невдалому партнерстві.

– Ти започаткувала власну творчу марку, яку назвала “Батрахоміомахія”. Цей термін означає старогрецьку пародію на героїчний гомерівський епос, коли дії мізерних персонажів оспівуються в урочистій епічній формі…

…Це, крім іншого, також загравання з моєю класичною освітою і данина їй. Мені подобається вимальовувати грецькі літери, знаючи про них трошки більше, ніж просто про графічні символи. Цей бренд виник, коли я взялася за видання ДіБіСі. Оскільки займалася цим сама, хотілося, щоб книжка вийшла у світ під якимось звучним іменем. Ідея “Батрахоміомахії” належала моєму татові, а я її підхопила, бо вона і звучить класно, і зміст має дуже суголосний із сучасним світом. Як реальним, так і віртуальним, де з пустопорожнього дріб’язку щодня розгортаються войовничі епоси.

– Чим для тебе є чоловіки?

Попри певну дозу бісексуальності, яка притаманна більшості жінок, партнерство бачу таки з чоловіками, принаймні станом на зараз. Тому я не вірю в чоловічо-жіночу дружбу в тому форматі, коли вона прикриває нереалізованість еротичних мрій однієї зі сторін. Між чоловіком і жінкою завжди буде ця міжстатева гра, це нормально і приємно.

Попри свою репутацію, я не є ані феміністкою, ані, тим більше, чоловіконенависницею. Звісно, з подругами за чарчиною ми можемо добряче проїхатися по типових чоловічих вадах, але оскільки я розумію, що людей змінювати – марна затія, думаю, краще вчитися взаємодіяти з цими штучками, якщо ти на тому етапі життя, коли взаємодіяти з чоловіками на регулярній основі є потреба.

Словом, у різні періоди чоловіки відіграють різну роль у житті. Часом це емоційні страждання, часом сексуальне розмаїття, згодом спільне батьківство і особлива форма еротизованої дружби. Мені важливе рівноправ’я між статями у тому форматі, що за речі, які робляться разом, обоє несуть рівну відповідальність і роблять у них рівноцінні внески, не обтяжені соціальними кліше. Іншими словами, заробляють обоє, за дітьми доглядають обоє, обоє дбають про побут, на гульки ходять обоє. Краще коли разом, але й окремо теж треба.

І я не вірю в теорію «половинок». Для чого мені інша людина, якщо вона – не цілісна особистість? Також мото «Одне життя – один партнер» здається мені нудним обмеженням для полігамної істоти, якою є людина. Хоча коли полігамність перетворюється на спорт, цього я теж не люблю. Я за те, щоб піддаватися своїм бажанням, але не втягуватися у якісь соцзмагання.

– Сильні жінки, як правило, несуть в собі ознаку la femme fatale. Як би ти прокоментувала це твердження?

Сила жінки – доволі абстрактне поняття. Всі близькі мені жінки, які мають таку репутацію (чи тавро), також і дуже емоційні, а відтак ранимі і слабкі. Можливо, хтось вважає силою те, що я не розчулююся від усілякої мімішності і не люблю, коли за мене вирішують такі побутові речі, як їзда за кермом чи заробляння грошей. Але в сучасному світі з технічним прогресом це давно не є проявом сили.

Так, мені не подобається, коли за мене вирішують щоденні практичні питання, бо я тоді почуваюся зобов’язаною і залежною. Але це, радше, вільнолюбство, аніж сила. Я от, наприклад, як виявилося, не є ані воїном, ані борцем і доволі соціопатична мізантропка подекуди, особливо, коли мало сонця, – яка ж це сила?

Щодо la femme fatale, то в моїй уяві це така трохи холодна жінка-енергетичний вампір, яка живиться тим, що за нею упадають. Я точно такою не є, мені неприємно, коли хтось через мене страждає. До того ж, я досить довго була невпевненою в собі як жінка і буквально боялася доглянутих фіф і строгих тьоть. Зараз я це ніби подолала, але la femme fatale не стала точно. Хоча, можливо, варто про це запитати французького татуся моєї доньки – може, носії мови вкладають у це кліше інший зміст (посміхається)?

– Як би ти коротко зацікавила читача своїм романом?

Як на мене, це книжка, яку можна читати довго і потрошки, отримуючи постійно відчуття, що от знову зустрів якогось прикольного фріка, який тобі розповідає випадкову історійку, від якої важко відірватися.

 

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!