Мій друг Гаррі з Голландії у своїх листах багато розповідає про свою країну. І відколи я отримую ці листи, Голландія уявляється мені якоюсь Нарнією, казковою країною, далекою і дивною, де все якось не так, як у нас, і тому добре. Сам же Гаррі з кожним листом все більше втрачає свою людську подобу, і ось у моїй уяві він уже сивий високий ельф, гасає на своєму велосипеді безкраїми, залитими сонцем полями, маневруючи між гігантськими вітряками, і, добродушно посміхаючись, махає мені звідти рукою. «Гаррі, Гаррі, який ти молодий і безтурботний, мені б твої роки», – так і хочеться крикнути йому туди, в те яскраве марево. Але стоп! Може, я б і крикнула йому це, якби раптом не згадала, що Гаррі уже сімдесят чотири або й сімдесят п’ять (до речі, я не знаю, коли в нього день народження), а мені двадцять п’ять. Якби я не бачила цього жвавого дідуся в очі і не знала, скільки йому років, мабуть, подумала б, що це якийсь юнак або ж навіть підліток. Бо в нашій країні і в нашій свідомості така неймовірна енергійність, активність і цікавість до всього навколишнього і всіх навколишніх притаманна лише молодим людям. З віком всі ці гіперемоції зазвичай влягаються. Так прийнято, так буває. Не думаю, що в Голландії всі такі, як Гаррі, але принаймні їх більше, ніж у нас, набагато більше. Волонтерство, виставки, концерти, піші та велосипедні прогулянки, лекції в університеті, презентації, пікніки, зустрічі. Гаррі буває всюди, всюди встигає. Крім того, він постійно подорожує, недавно був у Білорусії, перед тим у Туреччині, а ще раніше в Німеччині. З усіх цих описів його країни складалася мені якась ідеальна картина світу. Але одного разу сталося дещо дивне: в одному з Гарріних листів я знайшла не дуже добру новину. Писав він про те, що останнім часом в Голландії значно збільшилася кількість старих психічно хворих людей. В будинках для престарілих ледь вистачає місця на всіх, але катастрофічно бракує персоналу. Немічні лежать годинами, їх нема кому погодувати, помити, відвести в туалет, на вулицю, бо медсестри просто не встигають потурбуватися про кожного.

Раптом віконечко в мою казкову Нарнію дістало тріщину, і картинка зіпсувалася. Я ще раз перечитала лист, думала, може, щось неправильно зрозуміла (а, може, сподівалася), але ні, все так і написано. Пам’ятаю, ми ще переписувалися на цю тему і вона мене чомусь все більше засмучувала. І навіть не через нестачу персоналу в будинках престарілих, а тому, що цих престарілих туди масово «здають». Здають рідні діти як якусь відпрацьовану техніку чи поношений одяг. «Все, шановні престарілі люди, ваш термін придатності закінчився, тепер чекайте собі тут, на складі, на утилізацію», – пролунав уявний голос. Сумно. Чомусь мені стало сумно від цього всього. Розумію, причина в моєму вихованні та менталітеті. Ні в моїй родині, ні в моїй країні не прийнято влаштовувати старих людей в такі заклади. Може, це й погано, може, в Європі чинять розумніше. Принаймні так пояснює це Гаррі. Він каже, що в них діти часто не мають можливості доглядати за батьками, бо працюють, мусять заробляти гроші або взагалі живуть в інших країнах, і що престарілим краще в цих закладах, бо там є спеціальний персонал. Наша держава, звісно, дуже відстала в цьому плані, у нас обмаль таких будинків. Можна було б сказати, що держава безвідповідальна, що вона перекладає обов’язок піклування за престарілими на плечі їхніх дітей. Але ж ні, держава нічого не перекладає, діти самі беруть цей обов’язок на свої плечі і нікому його не віддають.

Гаррі пише, що розуміє мене, що він і чекав від мене такої позиції, що в нас просто різні ментальності. А ще пише, що, може, через десять років у будинку престарілих буде і він сам. Важко уявити там Гаррі. Раптом згадала  передачу, яку колись бачила. Там йшлося про секрет довголіття, і було перелічено кілька пунктів, які сприяють цьому. Були там і здорове харчування, і відсутність поганих звичок, і заняття спортом, і ще щось таке, про що всі знають, але не хочуть виконувати, але першим і найважливішим пунктом було «відчуття потрібності». Людина живе, хоче жити довше тоді, коли відчуває себе корисною і потрібною суспільству. Тому більшість довгожителів з Кавказу. Кавказці поважають і бережуть старих людей. В них вважається великою гордістю мати в сім’ї довгожителя. Кавказці до самої смерті беруть активну участь у житті сім’ї, і думка найстарішої людини – найавторитетніша.

Може, тому мені й так шкода тих людей у будинках для престарілих. Я знаю, що у них гарні умови проживання, хороше харчування та спеціально навчений персонал для догляду, але як же бути з їхнім відчуттям потрібності?.. Сподіваюся, через десять років Гаррі й далі буде мандрувати планетою, а ментальність мого народу не зміниться до моєї смерті.