Кімната, в яку не повернутись

Прибирала в кімнаті і знайшла в шухляді старий брелок від ключів. Треба викинути, подумала, але раптом… Таке болісно-приємне відчуття. Згадала двері, які відкривалися тими ключами, згадала кімнату, яка була за тими дверима, згадала меблі у тій кімнаті. Здається, пам’ятаю все в деталях, але якось так нечітко, якось ніби зазираю туди крізь вікно, закрите тюлем. Моє дитяче ліжечко під вікном, моя улюблена, найкраща в світі шафа, на полицях якої всі мої іграшки, пам’ятаю навіть, що і в якій шухляді стояло, які календарі висіли на стінах, яка лампа стояла на журнальному столику. Пам’ятаю, незважаючи на те, що востаннє я була в тій кімнаті, коли мені було чотири. Та одна кімната являла собою нашу квартиру в гуртожитку, і попри деякі, м’яко кажучи, недоліки такого житла (як-от кухня на чотири сім’ї), я безмежно любила її, любила, як живу істоту, лише її вважала своєю домівкою і хотіла жити там завжди-завжди. Там я малювала свої перші малюнки, вчилася ліпити з пластиліну і, звісно, звісно, саме туди повертався тато після поїздок у Польщу. Польща! Чарівний край цукерочок, шоколадок і соків з трубочками! В ту ніч, коли мав повернутися додому тато, я довго не могла заснути, а потім вдосвіта, коли ще надворі ледь сіріло, я прокидалася і довго з захопленням дивилася на підлогу, на якій спав тато (коли його не було, я лягала з мамою), а довкола нього не було жодного вільного клаптика тієї підлоги, бо все було вистелене імпортними солодощами. Навіть якби я і захотіла кудись піти, то мої ноги загрузли б в тих яскравих смаколиках. Може, моя дитяча уява трохи й перебільшила, але я вдячна їй за один з найяскравіших спогадів. Поки дорослі бідкалися, що на кухні треба вживатися з купою інших людей, а до туалету займати чергу, я, дитина, була цілком щасливою. Отакі-от дивні люди ті діти. А потім батьки продали ту кімнатку, і ось уже двадцять з чимось років я там не була і, скоріше за все, більше ніколи не буду. А, може, й не треба? Кімната мого дитинства залишилася в дитинстві. Їй там безпечно. Найгірше, що я можу зробити для неї, — побачити її дорослими очима, без улюбленої шафи з іграшками і підлоги, вистеленої польськими солодощами.

 

Інколи, їдучи по місту, випадає побачити краєчок того будинку, де ми колись жили. Я дивлюся на нього здалека, жодного разу за двадцять років не підходила близько. Там хтось живе? Та звісно, що живе, багато людей, сотні. Я теж колись там жила, але так давно… Ніби в іншому житті. Ніби то й не я була. А що, як наважитися, підійти ближче, зайти у під’їзд, постукати в ті двері? Може, я й досі там живу, в якійсь паралельній реальності? Я так люблю її, ту кімнату, і так добре мені, коли її згадую, так добре, аж боляче. Колись я таки зроблю це — вийду з маршрутки і піду туди, але сподіваюся, там на вхідних дверях буде домофон і мене ніхто не впустить. Бо як інакше? Зазвичай у дитинство не впускають. Зазвичай тобі доводиться задовольнятися лише старим брелком від ключів, але без ключів, який уже багато років лежить у твоїй шухляді і який ти все ніяк не можеш викинути, хоча й сам собі в цьому не зізнаєшся, береш його в руки і знову… все те ж болісно-приємне відчуття. 

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!