Поцілунки

Як добре, що люди можуть цілуватися! Це просто неймовірне вміння, можна навіть сказати, дарунок долі. Думаю, багато які тварини хотіли б цілуватися так, як люди, але ж не можуть. Пелікани стукаються своїми масивними дзьобами, але дзьоби не чутливі до дотиків, носорогам, мабуть, заважають їхні роги, риб, які цілуються, взагалі не можу уявити, все-таки цілування – людська прерогатива. В людини є теплі м’які вуста, в яких зосереджена велика кількість рецепторів, вуста – одна з найчутливіших частин людського тіла. Вони ніби й створені спеціально для поцілунків. Поцілунок – це приємно, це ніжно, а крім того, ще й корисно. Якщо вірити останнім дослідженням вчених, то роль поцілунку взагалі важко переоцінити. Виявляється, поцілунки зміцнюють імунітет, є тонізуючим засобом для організму, знімають біль, покращують кровообіг, забезпечують активізацію розумових процесів людини, захищають від стресів, під час цілування розгладжуються зморшки, спалюються калорії, виробляється гормон щастя. Взагалі, не розумію, чому досі лікарі не виписують хворим поцілунки разом з медикаментами або й замість них. Ми могли б цілуватися кожного дня, але ж ні, поцілунки в публічних місцях засуджуються, поцілунків соромляться. Звісно, люди цілуються, цілуються пристрасно, але коли пристрасть минає, поцілунки відходять на другий план, буває навіть так, що в коханих людей поцілунки стають рідкістю. Але хіба може бути щось інтимніше, ніж поцілунок? Цілуватися – впускати когось у свою душу і тіло. Цілуватися значить довіряти. Не варто роздаровувати поцілунки будь-кому, як і не варто забувати про них. А як щодо дружніх поцілунків, батьківських, сестринських, братерських? Скільки проявів любові, стільки й поцілунків.     

Якось до мене зателефонувала подруга і запитала, чи я цілую свою донечку. Я спочатку не зрозуміла і перепитала, вона знову, якось ніби соромлячись, запитала, чи я цілую свою донечку. «Так, звичайно, – сказала я, уже посміхаючись, – а чого питаєш?» – «Це таке класне відчуття – цілувати діток, я інколи так хочу поцілувати брата, ледь стримуюся», – відповіла вона. «А чого стримуєшся, чого не поцілуєш?» – запитала я. «Та де там, він уже такий великий, уже у сьомому класі, сам соромиться коли його цілують», – були її слова.

Ми так часто стримуємо свої емоції, що інколи самі починаємо думати, ніби їх нема. Стримуємо навіть тоді, коли не варто було б. Ми так часто цілуємо маленьких дітей і так рідко дорослих, але ж вони й досі наші діти. Звісно, якщо не цілуємо, це не означає, що не любимо, але чому б і ні, чому б і не поцілувати? Моя подруга поклала слухавку, а я задумалася, як же ж сильно я люблю своїх маму і тата, свою сестру, своїх рідних. Але коли я востаннє їх цілувала? Мабуть, на день народження. Один поцілунок, раз в рік, хіба не замало? Може, варто ще хоча б раз або два, або й з десяток разів, поки вони є, поки є я, поки не пізно…                           

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!