Архітектор в Україні – професія непублічна. В цьому сенсі київський архітектор Віктор Зотов є винятком. Він не лише погоджується на інтерв’ю, але й відверто розповідає, чому з архітекторами потрібно боротися і як це робити. У розмові з «ГК» Віктор Зотов поставив Івано-Франківську сумний архітектурний діагноз, а також пояснив, як має розвиватися місто з історичним середмістям та що будувати на місці втрачених пам’яток архітектури.

 

В Івано-Франківську відомий архітектор зустрівся з середовищем «Тепле місто» та прочитав дві публічні лекції. Попри те, що у Франківську за часів незалежності з лекціями архітектори ніколи не приїжджали, ще й такі прогресивні, як Зотов, на першу його лекцію про перспективи розвитку промислових територій та об’єктів на факультеті архітектури університеті нафти і газу прийшло менше 20 студентів. Не було жодного викладача. Зате ввечері на лекції про урбанізм та розвиток сучасних міст у громадському ресторані «Urban Space 100» яблуку було ніде впасти. Коли Зотов запитав, чи є в залі архітектори, підняли руки кільканадцять молодих людей. Лектора після розмови ще довго засипали запитаннями і не відпускали.

 

– Вікторе, ви часто читаєте публічні лекції, зокрема студентам?

Найчастіше мене запрошували у Львів – я там шість разів мав лекції, ще два рази був у Києві в інституті – це за десять років. Останній раз там був минулого року. Хтось із студентів виступив з ініціативою, мовляв, приїжджайте. Мені шукали аудиторію 40 хвилин, потім забігла якась викладачка, влаштувала скандал, вигнали мене через 20 хвилин. Так що мене нічого не дивує.

– Ви вперше в Івано-Франківську, які у вас враження?

Це Європа в усіх сенсах. І в архітектурі, і в людях. От Тараса Прохаська у центрі побачив. Згадав, бо минулого року використовував його фразу «Українці прозорості не люблять». Це дуже важливий сенс, пов’язаний з Майданом. Для мене Майдан, що би про нього не казали, – це дуже значна подія, точка відліку. Дуже багато чого змінилося. Дуже багато різних рухів, ініціатив виникло. От ваше «Тепле місто». А взагалі, вже давно маю спостереження, що галичани розвивають цілу країну. Я коли це тут кажу, то бачу якесь здивування. Але це так. От хто робив Майдан? Я живу в центрі Києва, там самі галичани були. Я коли розповідаю про архітектуру, то відразу треба говорити про людину. Що б ти не намагався розповісти про стилі чи форми, це взагалі не цікаво. Це наші портрети. Архітектура – це ми.

– Те, що відбувається з містом – портрет його мешканців?

Звичайно. Аристотель сказав: «Місто – це людина». Стіни – це простір між людьми, якщо більш художньо висловитись. Це осмислення того, що розвиток міста – це справа багатьох. Не професіоналів, чи, тим паче, архітекторів. На мою думку, архітектори – це найгірша верства. Це узурпатори. Приходить, щось таке наліпить. Хто дав тобі моральне право це робити? Архітектори – це люди, які, в першу чергу, заробляють гроші. З ними потрібно якось боротися, бо це не найкраща верства населення задля перетворення міст у простір для людей.

– У кожній професії є певний кодекс честі, якийсь набір правил. В архітекторів він є?

Впродовж десяти років у мене офіс був у Будинку архітектора в Києві. Мене якось навіть призначили віце-президентом, я почав створювати якісь ініціативи. Через декілька років я зрозумів, що нікому це не потрібно – дуже консервативна інституція, дуже закрита, в Києві особливо. Там є моральний кодекс. Але це такий цех для заробляння грошей.

– Чому архітектори в Україні не є публічними людьми? Крім вас, ще одиниці дають лекції, хочуть поділитися власним досвідом із молоддю. Інтерв’ю з українським архітектором – також рідкість.

Я ніколи не сприймав архітектуру як бізнес. Мені здається, що відповідь на ваше запитання – це протиріччя між бізнесом і публічною діяльністю. В мене особисто це дві мої половини. Є архітектурне бюро, хоч сподіваюсь, що воно також не цілком є бізнесом, бо не має такої цілі – заробляти великі гроші. І є міжнародний архітектурний фестиваль, який перетворюється на урбаністичну школу – це публічна складова, де ми, навпаки, гроші витрачаємо на цінні для нас речі. В цьому випадку – на освіту. Школа урбанізму – це некомерційна структура, неприбуткова, навіть збиткова. Це такі протилежні напрямки. Чим більше бізнесу в архітектора, тим менше міської, публічної діяльності, менше приводів для спілкування з журналістами.

– А своїм власним кодексом честі, цінностями, які сповідуєте, поділитися можете?

Це дуже індивідуальне, майже релігія. Протягом останніх років щодо центру Києва, дуже важливих і відповідальних територій – Андріївський узвіз, Трьохсвятительська, Хрещатик, Лютеранська, біля фунікулеру – було від 5 до 10 проектів на рівні концепцій, і кожного разу ти ставиш собі питання, чи можливо взагалі починати, сподіваєшся на якесь чудо, що щось таке може статися, що дозволить якийсь компроміс із програмою від замовника, дасть змогу цьому проекту бути. Інколи це вдається. В першу чергу, ти в собі щоразу знаходиш компроміс: що можна, що не можна, якісь межі. А щодо цінностей, то це чесність, простота і принцип “Не нашкодь”.

– Як працювати з замовником, щоб не нашкодити місту?

Я ще давніше визначив для себе правило, як поводитись із замовником: ти сам маєш створити таке напруження, ланцюжок, який вас пов’язує, має бути натягнутий настільки сильно, щоб не розірватися. Напруження має бути створене, бо завжди, особливо в останні роки, твій замовник – це людина, яка хоче грошей і більше нічого. Сподіваюсь, що мені вдавалося вибудовувати напруження і створювати компроміс, але найкраще про це судити, дивлячись на наші проекти.

– Що таке урбаністика у вашому розумінні?

Дванадцять років тому я був учасником міжнародного воркшопу – зараз ми самі такі речі організовуємо в Україні, а тоді я був просто учасником. Тоді вперше почув від голландців: “Класно ви розбираєтесь у стилях, але не в урбанізмі”. Було не дуже зрозуміло, але запам’яталося. Зараз трохи починаємо розуміти, що вони мали на увазі. Мені здається, що урбанізм – це справа багатьох, коли йдеться про розвиток міста. Архітектор, якщо йдеться про професійну місію, більше модератор, ніж демонстратор. Це спілкування. Війна на сході – це що? Це наша нездатність до розмови, до співучасті і комунікації. Якщо створюється можливість щось робити разом, це найважливіше в розвитку міста.

– Можете навести приклад такої «справи багатьох», коли громада створила щось разом із владою?

Тиждень тому я був у Швейцарії, в Цюриху і в Люцерні. Нас зустрічали урбаністи, журналісти, архітектори, культурологи. Це були чотири дні дуже насичених екскурсій, нам розповідали, як у них все влаштоване зсередини, між людьми, не про форму, а про зміст. Вони всі в захваті від чергової хвилі соціалізації в країні. Журналіст, у якого є потужний будинок в горах, повів мене на екскурсію в комуну, збудовану на даху трамвайного парку. Ця комуна – це декларація цінностей. Ти підписуєш папір, що ти не маєш права мати автомобіль. Мене заселили в кімнату, де не було власного туалету, але поруч був дуже добрий туалет спільного користування. Максимум маєш 32 квадратних метри власного помешкання на людину. По периметру розташовані квартири, всередині сад, внизу є кафе, дитячий садок, баня – все, що потрібно, але воно спільного користування. У квартальчику цієї комуни всього 5 людей, які найняті на роботу. Все решту вони роблять самі. Влаштовують чергування тощо. Вони цінують те, що, на наш погляд, може, не зовсім зручно й комфортно – піти прибирати, бути черговим.

Швейцарці кажуть: «Найважливіше – що у нас немає дистанції між владою і людьми, бо влада – це ми». Швейцарія в цьому досвіді далеко попереду, а Цюрих – попереду всієї Швейцарії. Вони пішли і сказали, що хочуть будувати комуну на даху трамвайного парку. Не запитали, не надіслали якесь звернення, а сказали, знаючи, що це буде виконане. Мені здається, що це про Майдан. Тоді всі відчули, що влада – це ми.

– Ви брали участь в акціях протесту проти незаконних забудов. Як порадите протистояти громаді?

Кілька тижнів тому я гуляв парком у Києві, точніше, зеленим схилом. І побачив там зрубані дерева. Я кинув цю інформацію у “Фейсбук”. Наступного ранку два кореспонденти різних видань, «Сегодня» і ще якогось, питають, де це. Поїхали туди, зчинили галас. Того, що мало статися, не сталося тільки через те, що був цей пост у “Фейсбуці”.

Біля стадіону Лобановського, де в січні минулого року починалися події, стоїть жахлива надбудова, на яку вже ніхто не звертає уваги, бо всі погляди прикуті до землі. Минулого тижня я запостив її фото… На ранок 120 лайків. Потім такий виправдовувальний текст від департаменту архітектури, що ми навіть судимося. Це класно. Є усвідомлення, що влада – це ми. Якщо ми захочемо, там не буде забудови. Або навпаки – буде, якщо ми захочемо.

– Які будинки сьогодні мають споруджуватися на місці пам’яток або давніх будівель, зведених за Польщі чи Австрії? У Франківську панує мода будувати «під старовину».

Ця проблема дуже показова для нашого суспільства сьогодні. Ця фейковість, подвійна мораль. З одного боку, люди хочуть бути багатими, що вже не дуже добре, але навіть якщо так, то вони не так хочуть бути, як здаватися багатими – це така совкова тема, коли на кухні одна правда, а на 25-му з’їзді партії інша – для когось. Ця фейковість, а разом з нею перебільшена увага до фасаду, до форми, а не до змісту, не змінюється роками. Ваше питання це підтверджує: воно не про процеси, а про вигляд, про форму. Люди здатні страждати через картинку, вигляд фасаду. Уявіть: коли людина захворіла, то замість того, щоб лікуватися, вона бере косметичку і робить макіяж. Це ж маячня з точки зору здорового глузду.

– Коли зникають кам’яниці в історичній частині Франківська, зрозуміло, що немає грошей на реставрацію їх усіх. Зниклі будинки заміщаються чимось спонтанним, випадковим: там скляна теплиця, там щось а-ля історичне. Немає комплексного бачення, правил, як розвиватися місту з історичним центром.

Може, й не потрібні такі правила. Скажімо, в Австрії, яка є близькою за духом, немає такого «відновлення», дуже популярного у нас. У Франківську це роблять схоже, як у Києві. От є залишки якоїсь автентики – треба їх прибрати і зробити «щось схоже, тільки краще». Це жахливо. Це фейк. Це неправда. У нас же зараз не ренесанс, щоб таке робити. Пам’ятка була, але ж тепер нема. Як людина – була і померла, а потім робиться якийсь мавзолей. Не треба. Навіть якщо це будинок в історичній зоні, природно висловлюватися так, як ми звикли зараз. Ми ж носимо сучасний одяг і говоримо сучасною мовою.

Мої улюблені приклади – це класні сучасні будівлі. А якщо вони виглядають не класно, то це ми так виглядаємо, ми самі такі, що не можемо зробити класно. Часто намагаються зробити щось сучасне або якесь поєднання старовини і сучасності, а не виходить ні те, ні те. Смішно виходить. Через це треба пройти. Коли використовують сьогодні якісь історичні ремінісценції, це неприродно, це захворювання. Коли будують щось нове, але заграючи з минулим, то те старе, що стоїть поруч, виглядає значно краще.

 

 – У Франківську зараз обговорюють що робити з садибою Гриневичів, 200-річним будинком з колонами, на місці якого планують збудувати 7-поверхівку. Головний архітектор переконує забудівника не чіпати будинок, автор проекту пропонує зробити якусь імітацію колон на фасаді багатоповерхівки.

 

Молодець ваш архітектор. Для мене очевидно – все що є автентичним і оригінальним, є вартим уваги. Хибна практика – це якісь відновлення, імітації – це фейк, брехня. Брехня – найважливіша проблема або діагноз українського суспільства взагалі. Стилізація «під шось». Треба з цим завершувати. Або оригінальне або ніяке. Яскравий приклад фейку – Лядські ворота на Майдані. Вони стояли не там, і були не такі. Якщо немає довіри до мене, візьміть сто найкращих сайтів архітектури з цілого світу. Там щодня з’являються десятки проектів. Жодної такої імітації ви там не знайдете. Це вважається поганою архітектурою. 

– Ви бачили хоча б один якісний сучасний будинок у Франківську?

Ні.

 

– А в Києві?

В Києві мої європейські колеги називають за останніх 25-30 років лише два якісних будинки: посольство Нідерландів (архітектори: Ханс ван Беек, Вадим Заплатніков, Лариса Меркулова) та посольство Німеччини (німецьке архітектурне бюро «Мартіні&Гроссманн»). Там повага до сусідів і до минулого набагато більша, ніж у тих, хто відтворює «карнизики» якісь. Це загальноукраїнська проблема, проблема нашого портрета.

Так має виглядати сучасна архітектура, вписана в історичне середовище — Посольство Нідерландів у Києві (архітектори: Вадим Заплатніков, Лариса Меркулова). Фото з Інтернету.

 

– Більшість українських студентів-архітекторів все-таки не відвідує ваші лекції чи будь-які інші. Вони отримають диплом, відкриють свої архітектурні бюро і почнуть заробляти гроші, проектуючи непрофесійно, як і їх попередники. Чи не є це замкненим колом?

Думаю, що це не коло, а поступовий розвиток. Як це не прикро, але дається взнаки цей досвід радянщини, пригнічення українців. Скільки років було це пригнічення в Івано-Франківську? З 39-го, а на сході значно довше. Я не бачу замкненого кола. В Києві кожного тижня виникають якісь громадські об’єднання, нові люди з’являються навколо нас, довкола нашого фестивалю та Школи урбаністики. Розвиваються зашиті в назву фестивалю “CanActions” зв’язки між людьми. Я став більшим оптимістом щодо перспектив. Завдяки цій трагічній війні почався розвиток. До війни була стагнація.

– Маєте рецепти ефективного розвитку?

Використання іноземного досвіду – це дуже важливо. Дуже багато людей бояться втратити автентику чи бояться глобалізації. Це страх неприродний. Не треба боятися розвитку.

Спілкувалась Наталка ГОЛОМІДОВА

Довідка “ГК”:

 

Віктор Зотов – архітектор, засновник архітектурного бюро «Zotov&Co», куратор єдиного в Україні міжнародного архітектурного фестивалю «CanActions», засновник і куратор соціального проекту «Школа урбаністики», лектор.