Катерина Бабкіна – письменниця, поетеса, сценарист і драматург. Народилася в Івано-Франківську 1985 року. Авторка поетичної книги “Вогні святого Єльма” (“Лілея-НВ”, 2002) та прозової – “Лілу після тебе” (“Факт”, 2008). Публікувалася в часописах “Сучасність”, “Четвер”, “Формат”, “Київська Русь”,”Святий Володимир”,”ШО”,”Кур’єр Кривбасу”, а також у газетах та електронних альманахах. Співпрацювала з виданнями “Фокус”, “Бізнес”, “Le Monde”, “ART UKRAINE Esquire”. Є колумністом видань “The Insider” та “ПЛАТФОРМА”.

Займається відеопоезією, авторка проекту “Відеопоезія||Відеопроза”. Її відеороботи брали участь у кінофестивалях та літературних фестивалях у Києві, Львові, Сумах, Луганську, Москві, Вільнюсі, Валенсії, Кракові. Її вірші перекладені польською, німецькою, англійською, шведською та російською мовами.

У 2012 р. за сценарієм Катерини Бабкіної було знято короткометражний фільм “Зло” в рамках проекту “Україно, goodbye!” У 2013 р. у видавництві “Фоліо” вийшов перший її роман “Соня”, який увійшов до списку “Книги року BBC”. Того ж року Бабкіна зняла дебютну короткометражну стрічку “Жовта коробочка”.

Журналіст “Галицького кореспондента” поговорив з Катею про поезію, прозу і життя.

 

– Ти молода, красива, талановита, успішна жінка. Що стається по дорозі від твоєї ліричної героїні до тебе реальної? Розкажи про цю таємницю.

Мої ліричні герої і навіть героїні – ніколи не я. От така-от таємниця. Всіх їх я наділяю, очевидно, якимись своїми рисами, навіть якщо цей герой ­– гарбуз чи старий циган. Але вони тут же обростають, крім моїх, власними рисами, і я, щоб описати їх, мушу ці риси пережити, втілити їх в собі. Так вони наділяють мене своїми рисами теж. Тобто молода, красива і успішна я безвідносно до своїх ліричних героїв. Просто так вийшло.

– А чи є тексти, де ти така, як ти є?

В усіх текстах я пишу про те, що дійсно думаю, відчуваю, знаю про цей світ. Але текстів про себе, абсолютно автобіографічних і сфокусованих на мені як на особі, об’єктові та суб’єктові емоцій і досвідів, – нема. І, сподіваюся, не буде.

– А чому? Є така думка, що в творчості потрібно, так би мовити, кишки назовні вивернути, аби донести емоцію. Де, на твою думку, має пролягати кордон приватності?

У творчості треба мати актуальну і цікаву тему, добру, чесну і близьку читачеві ідею. Нормально її сформулювати, цікаво розказати історію. Одночасно збагатити читача, змусити думати і розважити. А про “кишки“ нічого не знаю.

– Що цінніше: чітке артистичне формулювання, певний меседж, чи не так красиво сформульована, але свіжа ідея? Форма чи зміст? Чи можна сказати, що є часи форми, а є часи змісту?

Я за форму і зміст. Є часи форми, і є часи змісту, а поза часом зостається тільки те, де є і форма, і зміст, і одне відповідає іншому, і перше працює на друге, а друге – на перше.

– Наскільки тобі вдається у своїх текстах звести форму і зміст до спільного знаменника? Могла б навести приклад такого досконалого тексту?

Не можу собі уявити ментально здорової людини, в доброму психічному стані, яка візьме і скаже: “Ось, візьміть цей текст. Тут, мабуть, все досконале – і форма, і зміст“. У такій людині вмерли внутрішній критик і стимул до зростання. Коли ці речі вмирають, вони починають дуже смердіти, спершу всередині, потім назовні.

– Тебе мучать страхи, що одного разу ти втратиш талант? І взагалі, як ти відчуваєш свій талант?

Я ніколи не формулюю це для себе як талант. Це щось, як симбіоз постійної внутрішньої потреби з неконтрольованою можливістю. Тобто – я хочу писати і чомусь можу це робити. Чомусь – тому що я, загалом, нічого не зробила для цього. Це не кубики пресу, які можна накачати в муках або навіть без мук. У писанні можна і потрібно розвиватися, але є якась відправна точка, коли щось в тобі може з цим впоратися. От коли ця точка є і ти дійсно хочеш з неї рушити в подорож – починається найцікавіше. В мене зараз найцікавіше.

– Як ти пишеш вірші? Ходиш, прокручуєш у голові образи, метафори, рими, а потім фіксуєш все те чи сідаєш за комп’ютер або береш листок паперу і вмикаєшся? І чи довго шліфуєш свої тексти?

Вірші виникають самі собою – беруть і вилазять. Їх треба правильно записати, красивими словами, акуратно щодо мови, з повагою до емоцій, досвідів і до читача. Майже не редагую їх, ні.

З прозою трошки інакше. Сам метод роботи. Але, в цілому, принцип душевної праці тут один. Воно просто з’являється в голові, а за тобою – лише правильно його випустити.

– Наскільки важливо не обманювати і чому?

Не обманювати дуже важливо. Я навіть не бачу потреби це тлумачити. Небо зверху, вода мокра, любов наповнює душу світлом, кров пульсує в жилці на шиї, не обманювати важливо. Це світопорядок!

Я намагаюся відчувати людей і вчуся довіряти своїм відчуттям. Тому вірю не завжди. Іноді це мене багато від чого убезпечує.

– Як ти виживаєш після душевних травм? І коли тебе більше пре (я про творчість): коли ти спокійна і тобі комфортно чи коли потрібно від чогось звільнитися? В яких станах ти найбільш продуктивна у творчості?

Хочеться сподіватися, що після душевних травм я стаю сильнішою і кращою. Душевні травми – хороші вправи. А щодо продуктивності – тут все просто: я найбільш продуктивна, коли голова не забита дурницями. Коли можу дозволити собі виділити ресурс душі на натхнення і роботу. Закоханість, переживання чи досвіди цьому не заважають. Але дуже заважає виживання, яке часто в нас замість життя.

Коли гаряча вода з крана не тече, а у дворі провалюється асфальт і машини потрапляють колесами в дірки, в тому числі моя, тоді я не дуже продуктивна. Коли людей вбивають з подачі якогось злобного муділи, і ти місця собі не знаходиш – що зробити, як допомогти, як взагалі з цим жити – тоді теж не до творчої продуктивності.

– Що для тебе є неприпустимим, а що можна пробачити?

Є десять заповідей, моральний закон всередині кожного і зоряне небо над головою. Безвідносно до якоїсь конкретної з релігій чи якогось конкретного куска зоряного неба, десь на ці речі і треба орієнтуватися, щоби визначити, що є неприпустимим. Не бачу сенсу тлумачити.

– Наскільки ти строга у цьому до себе і наскільки поблажлива до інших?

Намагаюся бути до всіх однакова. Взагалі, іноді важливо відпустити і простити – собі чи іншому. А іноді навпаки – не відпускати, чи пак не попускати. Можна перетиснути і зламати, а можна не дотиснути – і верблюд не пролізе у вушко голки на шляху до світла і залишиться в темряві повній назавжди. Ніколи не знаєш.

– Чи часто плачеш? Чи часто відчуваєш себе беззахисною? В яких випадках?

Плачу, коли болить або від щастя. Плакати – приємно. Але щоби часто, то ні. А щодо беззахисності – відчуваю себе беззахисною, коли хтось страждає і я не можу зарадити. Коли когось мучать мудаки, і не можна всіх їх винищити. Коли люди допускають зло. І коли не тече вода з крана. І коли перерва на 15 хвилин в податковій триває годину. Коли бланки на закордонні паспорти закінчуються і не починаються, банки працюють через ж…пу, а ліфт у під’їзді не їде, і єдиний реальний спосіб його поміняти – за власний кошт.

– Що дає тобі надію?

Все! Все навколо дає мені надію. Щось – бо таке прекрасне, що подих перехоплює і серце розривається, а щось навпаки – бо таке нікчемне, що змушує тебе міцніти, рости, не здаватися, перемагати і ставати сильнішим та кращим.

– Ти співпрацюєш з багатьма відомими виданнями, пишеш книги, сценарії, недавно зняла дебютну короткометражку. Пробуєш себе в різному через що:  намацуєш щось найбільш своє чи тебе переповнює енергія?

Це все одної і тої самої, якщо добре подумати. Тому – не намацую. Роблю те, що роблю, і стараюся чесно робити це якнайкраще.

– Франківськ – твоє рідне місто, яке ти вже досить давно покинула і, як мені здалося, покинула не дуже задоволена тим, як він тебе сприйняв як творчу особистість. Так це чи мені здається?

Франківськ – чудове місце, місто янголів. Я дуже його люблю! Я поїхала в 16 років. Як на такий трепетний вік, мене дуже там цінували як творчу особистість – брали в мене інтерв’ю, друкували вірші в газетах (і платили за це!), вішали в школі на дошку пошани. Саме у Франківську, в “Лілеї-НВ“ видали першу збірку моїх віршів. Там мешкали і працювали багато людей, які сформували в мені найцінніші для мене риси… Тобі здається! (Сміється.)

– Радий цьому! І насамкінець: що таке література у твоєму розумінні?

Література – це сукупність досвідів людства. Досвідів, емоцій та знань.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ