Народний майстер вишивки Микола Симчич з Нижнього Березова відомий за межами не тільки Прикарпаття, а й України. Сорочки майстра носять багато відомих людей – від артистів до депутатів. Про унікальне ремесло умілець розповів «Галицькому кореспонденту».

– Вишивання – досить незвичне заняття для чоловіка, що спонукало?

Заняття не досить звичне, проте не дуже екзотичне. Я, наприклад, перші свої вишивки почав за ескізами-схемами таких авторів, як М.Покиданець, Г.Кисіль, а найшанованішим авторитетом у розпочатому мною новому занятті був отець Д.Блажейовський (Ватикан). Так що всі вчителі-натхненники – чоловіки. А взагалі, на мою думку, майже кожна людина знаходить собі заняття відповідно до свого здоров’я і таланту. Я «підсів» на голку в далекому 1992 році, будучи закованим в апарат Єлізарова після автокатастрофи. З того часу голку з рук не випускав. Спочатку то було як забавка, опісля серйозне, прискіпливе заняття. Вивчав, малював, думав і працював… Завжди старався йти своїм шляхом, нікого не бажав наслідувати, шукав себе. Вперше в 1999 році свої вишивані картини виставив у Коломийському музеї Гуцульщини та Покуття. Там були (з погляду нинішнього дня) досить примітивні роботи, більше копії знаменитих майстрів вишивки. Але, напевно, працівники музею повірили, що колись буде краще, а я, в свою чергу, постарався не завдати їм сорому в наступних експозиціях. За цих 11 років показував свої роботи на 14 персональних виставках в різних містах України, а в минулому році захищав честь України на виставці, присвяченій ХІХ Міжнародному економічному форуму в Криниці (Польща). Мушу зазначити, що з 2008 року виставляється разом з мальованими голкою та ниткою образами і портретами авторський вишиваний одяг. Вишиваним одягом почав займатися після чергової зустрічі зі своєю давньою колегою по минулій роботі на швейному підприємстві – чудовим дизайнером одягу Оксаною Гринь. Разом з нею та дружиною Уляною працюємо над цікавим проектом, який називаємо «Етномодерн». Щиро мушу признатися, що то є спільна справа трьох людей і за відсутності котрогось одного з цієї трійці зазначеного проекту існувати не буде.

– Кажуть, кожне село має свою вишивку. Ви спостерігаєте якісь закономірності в цьому?

Свого часу я вивчав вишивку, готуючи кандидатську дисертацію в аспірантурі Львівської академії мистецтв. Керівником моєї наукової роботи була знаменита на Україні проф. Р.Захарчук-Чугай. А робота стосувалась церковної вишивки Гуцульщини. Тому Ваше твердження частково правильне: у крайньому разі я міг би визначити, в якому регіоні України або в якому кутку Гуцульщини вишито сорочку чи рушник. Адже народна вишивка сягає тих далеких часів, коли на полотні закладалися певні родові тотеми-символи, обереги, які були притаманні конкретному роду-племені. До того ж кожний рід мав своє колористичне бачення тих символів, а природні фарби вироблялись в кожній місцевості різні, залежно від наявної там сировини. Ми всі різні, проте особистості об’єднувались в роди, роди в племена, племена створювали народи, а народи часом створювали держави. Тому такий процес чітко відображався у вишивці, як і у пісні, музиці, танцях. Кожне село певного регіону одну пісню співає по-різному чи той самий танок танцює по-своєму. А вишивка – то є та сама мелодія. Вона має свій ритм, такт, свою колористику. А колористика – то темперамент людей певної місцевості, і я переконаний та можу практично стверджувати, що колористика одягу дуже відповідає особистому людському темпераменту, характеру.

– Як до чоловіка-майстра вишивки ставляться жінки-майстрині?

Мені здається, так, як і до звичайного чоловіка, може, трохи особливого. Одні щиро захоплюються, охоче йдуть на контакт, інші стороняться. Можливо, спрацьовує інстинкт захисту від конкурента? Як приклад, одна івано-франківська майстриня на Карпатському вернісажі влаштувала скандал, коли я, не помітивши її з-за спини, сказав товаришу свою оцінку вишиванок, які вона продавала. Я, правда, нічого, на мій погляд, образливого не говорив, проте вона образилась не на жарт. А інша, з якою ми раніше домовлялись про співпрацю, уникала спілкування і ховалась. А от у Києві на ярмарці-виставці «Барвиста Україна 2007» своє робоче місце мав навпроти однієї майстрині з Чернігівщини. До неї приїхала її мати з села, вони підійшли, і ми довго спілкувалися, було дуже цікаво, напевно, для обох сторін. А потім, розпрощавшись, вона бере в доньки мобільний телефон і дзвонить чи то додому, чи до подруги. І кричить на весь зал: «Я Симчича бачила!!!» Було якось незручно, але не скажу, що неприємно.

– У Вас багато відомих клієнтів, розкажіть про найцікавіших.

Моє щастя, що маю можливість бути особисто знайомим з багатьма досить популярними в Україні та світі людьми. Якщо сказати правду, то, напевно, творчість наша довго не жила б, якби не такі друзі чи замовники, які за час виконання замовлення стають друзями. Економічна криза, що почалася в 2008-му, різко відрізала пересічного, навіть дуже великого цінителя вишивки від наших творів. Один наш твір, навіть при використанні допомоги «учнів», виконується десь протягом чистого часу роботи 1,5-2 місяці. Дуже добре, що за допомогою «школи» таких виробів одночасно виготовляється 4-5 екземплярів. Найважливішим фактором, до того ж, є те, що вироби не копіюються, можлива якась подібність лише в створенні моделі чи колористиці. Тому виготовлення та реалізація подібних речей через базар просто неможлива через їх вартість. З іншого боку, сучасна обивательська манкуртська ментальність повністю відкидає наше розуміння святковості. Я, наприклад, не дуже уявляю сучасну людину, яка кожного дня буде ходити у вишиванці (це хіба що дуже багатий цінитель вишивки або депутат Шкіль). Історично протягом тисяч років одяг з тонкою, майстерною і неповторною вишивкою одягався на дуже великі свята чи урочистості. Батько нашого відомого художника В.В.Корпанюка, відомий гуцульський різьбяр В.С.Корпанюк розповідав, що ще не так давно, «за Польщі», аби придбати собі подібну річ, треба півморгу ґрунту було продати. Тому нашими клієнтами є в основному забезпечені люди, які не забули свого роду, яким дорогі народні звичаї та мистецтво, яким не байдуже їхнє подальше існування. Я, наприклад, щасливий, що директор Національного центру української культури на свій 60-річний ювілей вибрав нашу сорочку, що лауреати Шевченківської премії на торжествах-зібраннях вбирають наш одяг, що дружини дуже сильно «розкручених» українських художників одягають на тусовці наші вишивані блузочки. Ті та інші мої роботи можна побачити на сайті www.wyshywka.com.ua

– Що, на Вашу думку, закодовано в геометрії і узорах вишивки?

Українські орнаменти за техніками виконання поділяються на здебільшого абстраговані геометричні та рослинні мотиви. Схід України переважно застосовує при вишиванні таку техніку, як художня гладь, тому там переважають рослинні мотиви. Гуцульщині більше притаманна низанка, тому геометричний орнамент тут завжди відігравав визначальну роль. Ще з часів Трипілля орнаменти мали важливе символічне навантаження, і ті символи передаються з покоління в покоління протягом багатьох тисяч років. Вивченню символіки української вишивки присвячено десятки, ба навіть сотні праць відомих вітчизняних та зарубіжних дослідників. На мою думку, геометричні орнаменти старовини – це певні послання предків, трохи переінакшені за дуже тривалий час. За переказами, праукраїнці писали на корі дерева стилізованими зарубками, які називались різами, бо попросту наносились ножем на кору. Різи праслов’ян нагадують символи гуцульської низанки, у кожному разі таке моє враження. Особисто я користуюсь старовинними символами при створенні орнаментів, проте я ніколи не буду схоластичним догматиком, дозволяю собі безліч імпровізаційних рішень. Я вивчаю народні техніки вишивки, а потім на їх основі, особливо при створенні картин, розробляю свої, індивідуальні техніки. При створенні орнаменту одягу для певного замовника дуже цінними факторами є його родовід, дата народження, його індивідуальні параметри – колір очей, волосся, шкіри. Тоді досягаєш результату і максимального задоволення замовника.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ