У свій час Сервіна Сулейманова вважали чи не найтехнічнішим молодим боксером у світі, свідченням чого стала його блискуча перемога на юніорському світовому чемпіонаті в Аргентині. «Дорослі» перемоги на Кубку Європи та світу тільки підтвердили це. В Україні він взагалі вважався непереможним впродовж майже десяти років. Проте спортивний вік не такий вже й довгий, отож Сулейманову два роки тому довелося повісити боксерські рукавиці на цвях. Про свою блискучу боксерську кар’єру та справи сьогодення Сервін Сулейманов розповів «ГК» в ексклюзивному інтерв’ю… 

– Якими були твої перші кроки у боксі?
Народився я у Таджикистані, потім деякий час наша родина жила в Узбекистані. А коли мені вже було 10 років, мама переїхала зі мною до Криму. Власне, вже у тому віці виявив бажання займатися боксом. Після перемоги на молодіжному чемпіонаті України, який проходив у Вінниці, мене запросили до юніорської збірної. Якось ми відправилися на тренувальні збори до Коломиї. Через те, що не мав грошей, ми з тренером приїхали на ці збори на декілька днів пізніше. Оскільки більшість номерів у готелі були зайняті, мене поселили в один номер з тренером з Івано-Франківська Валерієм Дем’яновим. Після завершення зборів він досить несподівано для мене запропонував варіант з переїздом до Франківська, поступленням у Прикарпатський університет тощо. Але найголовніше – цей варіант відкривав мені шлях до виступів на континентальних та світових змаганнях. Ви, мабуть, здивуєтесь, але я настільки був прив’язаний до Криму, що відмовився від цієї пропозиції. Проте Дем’янову вдалося переконати мого тренера. Так я й опинився в Івано-Франківську.

 

– А коли тебе помітили тренери дорослої збірної України?
Сталося це у 1998-му році після перемоги на чемпіонаті світу серед юніорів у Аргентині. 
Перші мої виступи вже на дорослому рівні складалися не так вдало. Зокрема, на Спартакіаді України, яка проходила у Харкові, я переміг у трьох боях, а от у четвертому хоч і мінімально, але поступився. Проте це не похитнуло мого становища у збірній. Вже згодом я переміг на чемпіонаті України, а також був учасником багатьох міжнародних змагань. Зокрема, у 1999-му виборов Кубок Європи. У фіналі переміг у турка Панаса Палліані – чемпіона світу та учасника Олімпіади-1992. Цікаво, що тренери збірної спочатку відмовлялися мене ставити на цей поєдинок, вважали, що я не був готовий до двобою з таким досвідченим суперником. Але я все ж таки вийшов на фінальний бій і несподівано переміг. Одразу після цього мене відправили до Фінляндії на ліцензійний турнір, на якому розігрувалися путівки на Олімпіаду-2000. І за дев’ять місяців до початку Ігор я завойовую олімпійську ліцензію. 

– Олімпійські ігри – мрія кожного спортсмена. Проте виступ на Іграх-2000 пройшов для тебе не найкращим чином. Чому так сталося?
На Олімпіаді мені, відверто, не пощастило. Вже у першому поєдинку проти болгарського боксера я поступився очками з рахунком 3:5 і зійшов з турнірної дистанції. Я багато разів переглядав цей двобій, для мене й досі залишається загадкою цю поразка. Відверто, я тоді був морально виснажений. Головним чином через те, що наша боксерська збірна перебувала в Австралії цілий місяць до початку Олімпіади. Ми потрапили у сезон дощів, майже усі перехворіли, одним словом – умови були не з найкращих. Я морально просто перегорів, можливо, і справді через те, що тоді мені було тільки двадцять років.

– Цікаво, що тобі вдалося взяти переконливий реванш у того болгарина, якому ти програв на Олімпіаді. Розкажи, як і де це сталося?
Олімпійські ігри відбувалися в серпні, а вже в грудні я взяв участь у Кубку світу, що проходив у Росії. Там боксерська доля вже у першому двобої і справді звела мене з олімпійським кривдником. Я його мало з рингу не «виніс», дуже переконливо взяв реванш, а у підсумку – виборов загальну перемогу на Кубку світу. Після цього я досить стабільно виступав. Навіть ще два роки тому переміг на чемпіонаті України, який проходив в Одесі. Проте відчував себе вже таким собі ветераном. До того ж, Валерій Дем’янов уже був важко хворий, мені доводилося без нього на змагання їздити. Тож вирішив завершити виступи.
 
– Мабуть, важко далося рішення про завершення боксерської кар’єри? 
Якось на зборах в Алушті я підходжу до старшого тренера нашої збірної і питаю, чи є у мене шанс потрапити на чемпіонат Європи або світу. Все ж таки тоді у своїй ваговій категорії я був найкращим. Він відповів одним словом: «Немає». Тоді я і зрозумів, що треба закінчувати з боксом, і не жалкую про це. Я дуже радий з того, що зараз у моїй ваговій категорії найкращий Ломаченко – олімпійський чемпіон!

– Чи виникало у тебе бажання спробувати свої сили у професійному боксі?
Звісно ж, виникало. Більше того, нещодавно я спробував свої сили на профірингу. Сталося це досить випадково. Минулого року один мій друг з Вінниці запропонував заявитися на професійний бій, що мав відбуватися в Японії. На одне місце у моїй ваговій категорії претендувало біля 15-ти боксерів з усього світу, але організатори турніру обрали саме мене! Суть моєї участі виявилася досить простою: був японець (16 боїв – 16 перемог), якого намагалися просувати по щаблях світового рейтингу, і одним з боїв на його шляху до пояса чемпіона був «прохідний» поєдинок зі мною. Враховуючи, що японці усі фінансові витрати взяли на себе, плюс – заплатили солідний гонорар, я погодився. І це при тому, що я вже рік як завершив кар’єру і взагалі не боксував. На здивування місцевої публіки та самого японського боксера я гідно з ним бився усі шість раундів. Звісно ж, поступився за очками – іншого вердикту суддів не чекав. Але різниця була дуже мізерна. Настільки, що мені спокійно можна було опротестувати результати. Але навіщо? Якщо я вже вирішив закінчити з боксом. Вважаю, що мій дебют на профірингу більш ніж вдався.

– Продовжити виступи у якості професійного боксера не хотілося?
Моя манера боксу не дуже схожа з професійною. Я – лівак, швидкий, технічний, використовую обманні рухи, рухаюсь по рингу «на ніжках». А у профібоксі треба мати насамперед важкий і сильний удар, має бути інакша манера, притаманна для виснажливих 12-раундових поєдинків. В принципі, можна би було цим зайнятись, але тоді треба було б тренера шукати, адже Валерій Дем’янов вже відійшов з цього світу. Та я й вирішив приділити більше часу сім’ї, вихованню сина. Зараз працюю тренером в одному з франківських боксерських клубів. Днями маю їхати зі своїми дітками на змагання в Одесу. Хочу передати свій досвід іншим. А можливо, і мій син Артур піде слідами батька.
Розмовляв Андрій МЕНІВ   

Довідка «ГК»:

Сервін Сулейманов
Майстер спорту міжнародного класу з боксу.
Вагова категорія: до 57 кг. Тренер: Валерій Дем’янов.
Народився 25 січня 1980 року в Таджикистані.
Досягнення за кар’єру:
1997 рік – чемпіон України серед юнаків;
1998 рік – чемпіон світу серед юніорів (Аргентина);
1999 рік – переможець Кубка Європи;
2000 рік – учасник літніх Олімпійських ігор (Сідней, Австралія);
      переможець Кубка світу (Росія);
2004 рік – чемпіон України серед студентів;
1999-2006 роки – неодноразовий переможець чемпіонатів України.