Наприкінці вересня у селищі Верховина на Співочому полі відбувся ІІІ Регіональний фестиваль гуцульських троїстих музик імені Могура. Організатори – відділ культури і мистецтв Верховинської РДА, товариство «Гуцульщина», філія «Гуцульщина» ННДІ українознавства МОН України. У фесті брали участь 10 традиційних капел троїстих музик Верховинського району і 12 солістів-інструменталістів з різних регіонів Гуцульщини.

Фестиваль є конкурсом-змаганням, яке відбувається за весільною традицією. Він невеликий за масштабом учасників і аудиторії, проте з автентичним духом та з дотриманням однієї музичної школи. А сучасна музична традиція Гуцульщини, зокрема Верховинщини, – це здебільшого школа Василя Грималюка на прізвисько Могур, якого заслужено величають «гуцульським Паганіні». Гран-прі-скрипку виграли гуцульська капела «Бай» району та соліст-інструменталіст, учень Могура, Микола Шатрук. «Галицький кореспондент» розмовляє з Остапом Костюком, лідером капели «Бай».

Про Могура

– Василь Грималюк, або ж Могур, був, справжнім професійним музикантом, жив з музики: заробляв на життя, граючи забави, вечєрки, толоки, хрестини та весілля, зібрав та виховав багато музичних капел, чи, можна сказати, свою одну велику капелу, що успішно проіснувала в різних складах 30 років. Могур вчив учнів гри на скрипці, сопілці, дуді, трубі та інших інструментах.

Навколо постаті Могура багато легенд. Є зовсім міфічні перекази про магічну силу: ніби при змаганнях музикантів на весіллі чи в «переграх» на забавах рвалися струни, коли без погодження пребрав весілля, то воно «не йшло» ні музикантам, ні молодим. Є і приватні свідчення деяких знайомих музикантів: Могур міг так запанувати над музикантом, що в того рвався баян і він втрачав свідомість. Деякі з його учнів, хоч вже пройшли всю музичну науку, ще довго ходили за ним по весіллях, виконуючи другорядну роль, щоб перебрати такі невидимі вміння.

Для гуцульської музики в ХХ ст. Могур був реформатором. До цього можна ставитись по-різному. З одного боку, з’явився більш професійний підхід до виконавства, об’єднання розрізнених мелодій та награвань в єдину репертуарну систему. З іншого – до музичної традиції увійшов сильний авторський чинник, що не міг не змінити архаїчного передання та способу виконання. До нього гуцульська музика, хоч і мала досить сталий ритуальний канон, виконувалась довільно. Кожен скрипаль мав свій порядок, грав на своє відчуття, компонував мелодії у танці згідно зі своїм баченням. Могур же упорядкував та уніфікував весільні мелодії, звів їх до певного зразка.

Про феномен гуцульської музики

– Ми говоримо про гуцульську музику як про культурний етнічний феномен. Можемо довго дискутувати про впливи на неї румунської, жидівської, польської та інших музичних культур, проте незаперечним є те, що архаїчний її пласт (це стосується деяких ритуальних весільних, колядницьких та похоронних ритуалів, також давніх полонинських награвань) є оригінальним за своїм звучанням, таємничим за походженням і в музичному плані виокремлюється в так званий гуцульський лад. Коли представляти феномен гуцульської музики з культурологічного погляду, то його варта називати гуцульською музичною традицією. Бо йдеться не про самі твори (деколи як усталеної форми їх не існує), а радше про цілий комплекс, власне, феномен – особистості виконавців, їх світогляду, вчителів! – тобто школу, стиль його відносин з іншими музикантами та громадою і власне про музику, яка не була музикою для розваги, а в традиції – службовою в комплексі ритуалу. А коли виконувалась індивідуально, навіть могла не потребувати конкретного слухача, можна було грати на трембіті для світу, щоб щось сповістити, можна було грати вівцям, щоб вони заворожено слідували за звуком флуярки вівчаря, і не виключаємо також особисту концентрацію на якусь ідеальну прамелодію (це можна порівняти з медитацією у східних музичних практиках). Тому завданням було заграти точно не у формальному плані, а щоби щось в результаті відбулося. В такому значенні музичні награвання є формулами, а музикант виконує роботу, пов’язану з гармонізацією в універсальному плані, а не тільки в музичному.

Про капелу “Бай”

– Почалося десь у 2001-му з поїздок у Верховину на Різдво: там посіялось щось незрозуміле, неоформлене, але те, що притягує і веде. Опісля, в 2002-му році, я долучився до створення «Майстерні пісні» – мистецького центру, що проводить музичні та театральні дослідження на полі традиції. Тут і окреслився проект “БАЙ” – гуцульська містерія. Тоді написали про себе так трохи романтично: «Дослідницький колектив і музична формація, основним об’єктом дослідження і творчим джерелом якої є музична традиція Гуцульщини. Капела „БАЙ” – це креативна динамічна одиниця, колектив, котрий своєю діяльністю на полі традиції створює можливість реалізації глибинного світовідчування, прихованого в народному мистецтві. Сокровенна сутність аутентичного звучання, котра повертає нас до тонкої первинно-поетичної свідомості. Звук, питомими носіями якого є ми, українці, але котрий затертий новітніми інформаційними пластами. Але коли ми його чуємо – щось далеке і знайоме водночас – то засвідчуємо відзвук, резонанс і возз’єднання із витоками, одкровенням предків. Так звучить у нас справжність, наша автентичність».

З погляду часу, а проекту вже шість років, можемо сказати, що написані слова хоч дещо максималістичні, але все ж працюють. Спрацьовують як метатекст. Як вчив мене Сергій Ковалевич, ідейний керівник Майстерні Пісні» – «як напишеш, так і буде». Ідея була в тому: традиція позбавляється своєї форми, ритуалів, свого прикладного характеру. Але сила, яка звучить з неї, мене особисто, потрясає. Що ж робити? Як передати це? Як передати! Цей дуже строгий і водночас дуже тонкий… і тут я вже не знаходжу слова – звук, смак … дух. Смак культури. Дух традиції. Неповторний звук і в той же час знайомий багатьом людям. Як це передати, як цим поділитися з цілим світом? Як це просвітити? Як мені казала одна знайома колись, «все так, але народ наш якийсь непросвітлений». В ужитковому плані все змінюється, було б сліпо вірити в те, що можна зупинити цивілізаційний наступ. Це можливо зробити мистецькою формою і таким чином продовжити її життя. До такого висновку ми прийшли.

Створення мистецької школи традиційної музики. Бо для мене це – вишукане мистецтво. Набагато глибше, та взагалі не до порівняння, з тим що відбувається навколо. Тепер є капела, гурт, зібраний з молодих музикантів (музиканти з гуцульських сіл Верховина, Замагора та Бистрець, Верхній Ясенів), які, проте, навчені в старій школі, мають поняття. Ми вдосконалюємось. От приз, фестивалі. Поволі, з цим треба поступати поволі. Це проект на все життя. Проблема не в тому, що чогось не вистачає. Ні, традиція самодостатня. Але ми змінюємо місце, театр дій. І тут є прості сценічні виконавські закони, які треба врахувати, не підімнувши при тому саму суть. Проблема в якісній подачі. Те, що ми мали до цього, – це так звані самодіяльні ансамблі сільських клубів будинків культури. Це насправді прогинання традиції, самих людей – роблення з строгого мистецтва якихось сувенірів. Така загроза є і зараз при туристичній подачі краю. Зараз знімаю документальний кінопроект «Жива Ватра» про карпатських вівчарів, відкрив у Львові «Етноклуб Набутків», що є середовищем, асоціацією музикантів та прихильників етнічної культури. Дивимось вперед. І маємо що туди донести.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ