Понад сорок років в Івано-Франківську існує клуб радіоаматорів-короткохвильовиків, які не втомлюються встановлювати зв’язок із далекими островами та полярними станціями.

 

Щотижня на вихідних вони приходять до старого закинутого будинку на території обленерго, гвинтовими металевими сходами піднімаються на третій поверх і потрапляють у свою, як вони кажуть, “радіорубку”. Репортера “ГК” супроводжували до унікального місця, з якого вже понад чотири десятиліття виходять в ефір франківські “хеми” (так, за абревіатурою першої в світі любительської короткохвильової радіостанції НАМ, тепер називають усіх радіоаматорів), незмінний голова цього радіоклубу 73-річний Леонід Хомутовський та його ровесник, директор радіотехнічної школи при Товаристві сприяння обороні України (ТСОУ – спадкоємець радянського ДОСААФ), голова обласної організації Української ліги радіоаматорів Володимир Кузнєцов.

Вони мають рацію

У кожного з цих ветеранів-короткохвильовиків був свій шлях, яким вони прийшли у світ радіо. Та все для них почалося з дитячого інтересу до техніки. “Під час війни, коли мені було років шість, німці стояли біля школи в нашому селі на Полтавщині, – розповідав Володимир Кузнєцов. – І їхня радіостанція там працювала. Мене чомусь дуже вабила морзянка і ті миготливі лампочки на рації. Я все приходив і заглядав, аж поки німець-радист мене не закликав: “ком-ком”. Відтоді я вільно міг приходити і дивитися, як він працює”.

Свої перші детекторні радіоприймачі та деталі до нього теперішні аси радіоспорту робили самі – із того, що було під руками. Обгортали папером пляшки і намотували на них дріт, щоб зробити котушку. На високі споруди чіпляли багатометрові антени. Скромний успіх – скажімо, упіймана десь в Обертині львівська радіостанція – одразу перетворював юних техніків на місцевих вундеркіндів і знаменитостей.

“Ні конденсатора, ні транзистора тоді не було, – пригадував Леонід Хомутовський. – Все робили самі і пізнавали фізику кожної радіодеталі навпомацки. Тепер прогрес витіснив технічну фантазію. Легше купити за декілька гривень китайський приймач і користуватися ним, ніж поцікавитися, як він влаштований і працює”.

Однак, вогник творчої кмітливості у франківських радіоаматорів досі не згас. Вони й тепер працюють в ефірі, використовуючи вигадливий апарат, який поєднує точність сучасних приладів та надійність старої техніки.

“Більшість радіогутрків у радянський час створювалися переважно при ДОСААФ, куди для навчання юних радистів віддавали стару, списану військову техніку, – пригадував Леонід Хомутовський, показуючи на велетенські металеві шафи у своїй “радіорубці”. – Це дуже громіздка, але разом з тим надзвичайно надійна апаратура. Часто нам доводилося її вдосконалювати, перепаювати, доробляти. Американці, коли вперше побачили нашу диво-техніку на конференції у Ленінграді у 1988 році, були в шоці: як на такому можна вигравати світові чемпіонати з радіоспорту? Це ніби на автоперегонах виїхати на саморобній, непофарбованій машині і перемогти усі фірмові моделі!”.

Радянські радіолюбителі хоч і були обмежені в технічному та матеріальному плані, однак за жагою до знань та винахідливістю завжди перевершували своїх більш заможних конкурентів. Вони пильно стежили за всіма новинками у радіотехніці. Що не могли придбати – виготовляли, знову ж таки, власноруч. Леонід Хомутовський єдиний в області виписував американський журнал “Вісник радіозв’язку”. Щоправда, отримував він його аж із дев’ятимісячним запізненням, у вигляді чорно-білих копій. Перед тим, як потрапити до передплатника, журнал проходив жорстку цензуру в органах держбезпеки, після якої до читача потрапляли тільки ті статті, які не містили «шкідливого» для світогляду радянської людини змісту.

Ефірний контроль

Як пригадують ці досвідчені радіолюбителі, через суворі ідеологічні заборони працювати в радіоефірі за радянських часів було непросто. Скажімо, під час сеансу зв’язку з аматорами із “капіталістичних” країн нашим заборонялося називати місто, з якого вийшов на зв’язок, свою поштову адресу чи навіть абонентську скриньку. Темою для розмови була щонайбільше погода за вікном “радіорубки”. Нічого, так би мовити, зайвого.

Через пильне око КДБ не кожен радіолюбитель міг отримати позивний для роботи на коротких хвилях. Всі претенденти проходили строгу перевірку, під час якої відстежувалося навіть кримінальне минуле та політична благонадійність родичів радіоаматора. Існував довгий перелік позивних, які здебільшого належали радянським дисидентам, що виїхали за кордон, вихід на зв’язок з якими був заборонений. До 1985 року, до початку горбачовської перебудови, під табу були будь-які радіоконтакти з Ізраїлем.

“Одного нашого радіоаматора на півроку відлучили від ефіру за те, що під час змагань встановив зв’язок з ізраїльським радіолюбителем, – пригадував Володимир Кузнєцов. – Зате на початку дев’яностих у нас відбувся унікальний радіоміст між містами Івано-Франківськом та Назаретом. Це було сьомого травня, того дня саме проходили змагання з радіоспорту. А в Назареті, як і в нас, до того ж, відзначався день міста, тож на тамтешній колективній радіостанції був присутній їхній мер. Коли ми про це довідалися, то повідомили про цей збіг тодішнього міського голову Івано-Франківська Ярослава Тайліха. Він прибув у радіоклуб, мери обидвох міст поспілкувалися в ефірі, привітали один одного зі святом. Були плани на те, щоб оголосити наші міста побратимами. Але щось не склалося”.

Зі світу по картці

Свідченням кожного налагодженого радіозв’язку між аматорами є так звані QSL-картки, якими вони обмінюються, надсилаючи їх поштою. Така картка – це щось середнє між листівкою та візиткою, часто вона гарно ілюстрована, може містити зображення самого радіолюбителя і обов’язково – його позивний. Їх надсилають або на адресу національної ліги радіоаматорів, або на персональну поштову адресу (тепер уже можна) “хема”. Для того, щоб здобути якусь нагороду чи диплом на змаганнях, необхідно зібрати відповідну кількість таких QSL-карток. Власне цими дипломами та стендами з картками завішані всі стіни кімнат франківського радіоклубу.

“У мене вдома, напевно, сотня тисяч цих карток, – сміючись казав Леонід Хомутовський, який свого часу вигравав Кубок світу із радіоспорту. – Квартира вже перетворилася на склад. Є карточка навіть з Ватикану. Там також є колективна радіостанція, не знаю, правда, чи папа римський користується нею особисто. Власного позивного, принаймні, в нього немає. А от король Йорданії Хусейн, буває, виходить в ефір, можна з ним поспілкуватися”.

Як зізнаються франківські радіолюбителі, найбільш привабливим у їхньому хобі є можливість спілкування з людьми в найвіддаленіших куточках світу. Бувають сеанси зв’язку з радіолюбителями на далеких Маршаллових островах чи островах Кука в Тихому океані. Полярники в Антарктиді виходять в ефір у позаробочий час, і підтримати з ними розмову вважається проявом добрих манер.

“Там, на полярній станції, вони відрізані від світу, позбавлені навіть такої розваги, як зміна краєвиду за вікном: там все однаково біле, – розповідав Леонід Хомутовський. – Щоб внести якусь різноманітність, вони чіпляють до вікна барвисті фантики від цукерок, пророщують зелену цибулю на підвіконні. І наше спілкування з ними – це спосіб трохи розважити їх, психологічно допомогти”.

До речі, свого часу франківські радіолюбителі на чолі з Леонідом Хомутовським здійснювали радіосупровід знаменитої полярної експедиції радянських лижників, які підкорили Північний полюс і здійснили перехід до Канади. Ще одне досягнення франківців – вихід на зв’язок із радіолюбителями за допомогою штучних супутників Землі РС-1 та РС-2. За це у 1980 році Леонід Хомутовський навіть отримав від Федерації радіоспорту СРСР спеціальний диплом “Космос”та велику пам’ятну медаль як один із трьох у світі радіолюбителів, яким вдалося встановити двосторонній радіозв’язок з понад 100 станціями.

“Супутник пролітав у небі над нами впродовж всього 21 хвилини, – розповідав пан Хомутовський. – Тоді ще не повідомлялося, як тепер, про орбіту супутників в Інтернеті. Доводилося “ловити” їх антеною вручну. Тому хтось піднімався на мачту і керував антеною, а решта сиділи біля рації і пеленгували”.

Хвилю тримай!

На думку франківських радіоаматорів, попри існування великої кількості теперішніх, набагато сучасніших способів зв’язку, перемовини по радіо ще довго матимуть в собі магічний шарм якогось цілком дитячого чуда, коли в один момент зникають велетенські відстані і хтось далекий стає дуже близьким.

Леонід Хомутовський та Володимир Кузнєцов кажуть, що в Івано-Франківську робляться спроби відродити радіоспорт. Дитячі радіостанції працюють в гімназії №1 та ЗОШ №24. Є радіогруток в будинку дитячої творчості “Прометей” на Позитроні. Юним радіоаматорам, які б захотіли спілкуватися в ефірі, наразі є в кого і чому повчитися. Було б бажання.

Богдан СКАВРОН