Церква Центральної Європи

Згадувати шістдесят п’яту річницю Львівського псевдособору, який відбувся у березні 1946 року і проголосив ліквідацію УГКЦ, можна з різними настроями та акцентами. Можна говорити про непохитність церкви, яка пережила підпілля і відродилася у нових умовах, можна нагадувати собі про беззаконня насильницького радянського режиму. Можна прощати, осуджувати, гордитися… Натомість варто звернути увагу на те, що ця історія триває далі. І є всі підстави для того, щоби вона повторилася.

 

Те, що з приєднанням Західної України до Радянського Союзу УГКЦ має бути ліквідованою, було зрозуміло усім. Те, що під час першої окупації до цього не дійшло, списували або на брак часу, або на певне розуміння совєтами значення церкви для українців західних областей. У 1944 році, коли війна ще тривала, але вся Україна знову була радянською, навіть митрополитові Андреєві здалося, що Сталін став іншим, змінивши своє ставлення до церкви, яка стала необхідною для мобілізації народу на перемогу. УГКЦ навіть привітала Москву із визволенням від німців. Заки війна тривала, нова влада справді не докучала церкві, яка все ж надихала кілька мільйонів нового населення СРСР. Зрештою, на УГКЦ покладали великі надії як на духовний авторитет, який зможе зробити порядок у тилу, змусивши скласти зброю український рух опору, взиваючи до припинення насильства. Але, незважаючи на офіційні звернення церкви, незважаючи на її спробу стати посередником у переговорах між Москвою і «лісом», існування такої духовної твердині, як УГКЦ, швидше підживлювало антирадянський протест, ніж стимулювало припинення військових дій.

Велику надію провідники УГКЦ покладали і на те, що Москва хоч-не-хоч мусить зважати на думку західних союзників. Тому, хоча би показово, не вдасться до широких репресій. Тим більше, що греко-католики все ж таки є складовою західної церкви. Ці надії, однак, виявилися марними. Вже на початку 1945 року Сталін побачив, що із Заходом можна вирішувати цікаві для себе питання, адже союзники фактично погодилися на сталінську модель розподілу Європи. Центральна Європа, яка була причиною війни, знову перестала існувати. Вона була віддана Радянському Союзові, тобто Росії.

Справді Росії. Бо спочатку пакт Молотова-Рібентропа, а потім напад Німеччини відродив Росію як ідею після кількох десятиліть доволі абстрактної пролетарсько-інтернаціоналістської більшовицької держави. Зазнавши краху революційного походу на Захід, большевики були змушені рятувати щось конкретніше, ніж комуністичну утопію. Після років репресій Сталін відродив російську ідею. Спочатку як тактичний хід, а потім – як модель реальності на багато десятків років вперед. Хід війни показав, що післявоєнний світ буде неможливо сконструювати якось інакше, як по-давньому.

А консервативна модель Європи передбачає співіснування двох сил – Західної Європи і Росії, які ведуть між собою постійну негучну боротьбу (практику світових воєн було визнано ненормальною). Це протистояння є тотальним, але воно тримається на базовому правилі: обидві сторони визнають право на існування іншого. Такий паритет двох самовартісних цивілізацій. Натомість місцем, де відбувається їхнє протистояння, є так звана Центральна Європа. Вона існує як нічогість. На неї мають права зазіхати обидві сторони, але одночасно протилежна сторона не повинна погоджуватися із цими зазіханнями. Тут відбувається перепихання впливів, тому що ця територія по-справжньому належить обом. Головне у цьому всьому – не допускати думки про якусь реальну самовартість цієї частини світу.

Митрополит Йосиф (Сліпий) під час арешту 11 квітня 1945 р.

І сталося так, що саме українська церковна унія вперше і дуже конструктивно сформулювала заяву Центральної Європи на самовартісність і унікальність. Оскільки на той час протистояння сторін виражалося у протистоянні католицизму і православ’я (католицького і православного світів), то українське унійне рішення було – помимо своєї природності – жахливим порушенням світового порядку. Оформлена таким чином центральноєвропейська ідея викликала подвійне несприйняття – і Сходу, і Заходу. З одного боку уніатів вважали своїми, але притягнутими ворогом, а з іншого – чужими, яких вдалося трохи відтягнути від ворога. А загалом до них ставилися як до якось нонсенсу, якого не мало би бути. Бо нема унікальної Центральної Європи, бо не може її бути. Не дивно, що до уніатів ставилися з більшою недовірою, як до класичних супротивників. Їх намагалися повернути у своє чисте середовище, то притискаючи, то захищаючи. Але обом силам йшлося про УГКЦ як про вияв тактичної перемоги.

Члени ініціативної групи – митрофорний протоєрей Гавриїл Костельник та єпископ Михаїл (Мельник) і Антоній (Пельвецький) – після завершення Львівського "собору"

Повернувшись із другого року війни до ідеї великої Росії, більшовик Сталін не міг не витягнути на світ базову складову цієї ідеї – специфічне російське православ’я. Таким чином, його реабілітація Московського патріархату означала не толерацію до церков, а погибель усім іншим церквам. Передовсім цій центральноєвропейській, уніатській.

Кінець Другої світової війни був важливим не настільки розгромом Німеччини, як поверненням до звичної ситуації на континенті. Центральна Європа далі залишалася полем інтенсивної гри. Однак цей тайм закінчився перевагою Росії.

Вже у квітні 1945 року були арештовані усі єпископи УГКЦ на чолі з митрополитом. Так само легко можна було ліквідовувати церкву. Але Сталінові, який особисто контролював цей процес, йшлося не про тактику, а про стратегію, не про банальне оволодіння територією і народом, не про подолання спротиву чи виховування лояльності, а про принципові геополітичні принципи. Про найголовніше – про життя великої ідеї. Власне тому так важливо було закріпити ліквідацію УГКЦ не чистим насильством, а потворним собором саморозпуску, зречення і повернення у світ російського православ’я.

Все решта було справою техніки. Показово для цього світу, що російський тип православ’я робить нерозривними церкву і державу, яка насправді є поліцією, передовсім таємною поліцією.

Відразу були підібрані особи із середини УГКЦ, яких об’єднали в ініціативну групу по возз’єднанню Греко-Католицької Церкви з Православною Церквою. Проводилася робота з усіма священиками. І все відбувалося під прицілом спецслужб. Зрозуміло, що абсолютно всі греко-католицькі священики розуміли неканонічність такого процесу, його відступництво від догматів віри. Але силою й обіцянками все ж вдалося звести певну кількість делегатів на ненормативний собор. Щоправда, і про це треба пам’ятати, переважна більшість греко-католицьких священиків (в тому числі, можливо, і головний ініціатор Гавриїл Костельник) погодилися брати участь у цій грі не через залякування чи підкуп, а щиро вірячи, що таким чином вони вибирають менше зло для своїх вірних. Зректися своєї церкви, але зберегти своїх парафіян під духовною опікою своїх душпастирів здавалося кращим, ніж кинути всіх і все у цілковите нищення.

Після собору, на якому УГКЦ саморозпустилася, скасувала унію з Римом і перейшла у лоно Московського патріархату, з рештками цієї церкви можна було поводитися як зі своїми. Перемога російської ідеї була закріплена в історії. Незгідні опинилися поза законом. Захід, католицька церква визнали свою поразку і тимчасову втрату Центральної Європи.

Але ця територія, за домовленістю, є полем протистояння. Тому Захід не переставав поширювати свій вплив. Католики Європи підтримували підпільну українську церкву, хоч офіційний Захід намагався не надто порушувати перемир’я. Все ж підпільна церква вистояла, давши небачений досвід не так католицькій церкві, як утвердженню і розвитку центральноєвропейської ідеї. Наприкінці 80-х років рівновага похитнулася і поразки зазнала російська ідея, яка була змушена відступити з нічийної території. УГКЦ отримала змогу легалізуватися і знову стати повноцінною церквою між Заходом і Сходом.

Незважаючи на це, принципові погляди Західної Європи і Росії не змінилися. Вони далі визнають тільки одна одну. І далі не вірять у все, що між ними.

Тому нема нічого дивного в тому, що останнім часом сили набирає ідея «русского мира». І нема нічого дивного в тому, що найбільшим ворогом, найбільшим докором є знову не Захід, а Центральна Європа, Україна, уніати. Очевидним є і те, що в такому разі Західна Європа готова зважати передовсім на Росію, а не на цю химерну середину, про що свідчить зустріч папи римського з російським президентом. Тож не варто дивуватися, якщо невдовзі почнуться розмови про актуальність питання Берестейської Унії.

Тарас ПРОХАСЬКО

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!