Днями побачила світ нова книга відомого літературного критика Євгена Барана “Дев’яності навиворіт”. Це спогадове есе про події, факти, зустрічі з письменниками у 90-их роках, багатьох з яких автор знав особисто. Для Євгена Барана цей рік визначальний – відсвяткувавши своє 50-ліття і видавши книгу вибраного з літературної критики за останні 5 років “Тиша запитань”, автор вирішив змінити напрямок своєї діяльності. “ГК” розпитав Євгена Барана про його “критичне минуле” та про творчі плани.

– Більшість книжок, які Ви останнім часом критикували, – це книги маловідомих широкому загалу франківських авторів. Це свідома позиція?

Колись я хотів прочитати всіх і все. Коли я бачив якусь нову книжку, обов’язково хотів про неї щось написати. Останніми роками я трошки звузив цей обсяг всеукраїнського, бо на Прикарпатті дуже багато хороших авторів, які цілком могли би розглядатися в контексті всеукраїнському, але про них в силу різних причин не говорять. А крім того, я поволі згортаю свою роботу критика. Коли ти приходиш до сумного розуміння, що на все свій час і на критику теж був свій час, і коли ти довгі роки доказував, що ти не рогатий і чогось таки вартуєш, то приходить такий момент, коли тобі вже не треба нічого доказувати і нікого переконувати.

– Вам уже не цікава робота критика?

Критика мене тепер цікавить менше. Більше мене цікавить аналітичне осмислення того, що вже відбулося і зафіксоване як історія. Ця доба вже завершилася в часі. Були її яскраві представники, починаючи від Соломії Павличко, Антона Морговського, Івана Козаченка, Василя Кожелянка. Їх уже нема, але їх всі знають. Все життя письменник хоче писати те, що він хоче писати. Я теж тепер хочу писати про те, що я хочу писати.

– Бо критикам часто дорікають, що вони нічого самі не пишуть?

Це такий снобізм. Критик не зобов’язаний писати художні твори. Кожен повинен їсти свій хліб. Критик має займатися критикою, а не перебирати на себе всі іпостасі і доказувати, що він і швець, і кравець, і на дуді гравець. Це така жлобська помилка. Якщо я вибрав цей жанр, то я в ньому працюю. Я роками читаю книжки. Якщо я говорю про літературні тенденції, за якими я стежу, то я все-таки на чомусь розуміюся. Але коли мені дорікають, що я сліпо критикував, а ти, мовляв, сам напиши – це нерозуміння, снобізм і упередження. Все на купу. Я вже через це свого часу пройшов і не звертаю на це уваги.

– Раніше Ви часто зверталися до багатьох авторів всеукраїнського значення. До того ж Андруховича…

Андрухович залишається одним з тих авторів, якого я люблю читати і буду читати. В останній книзі я багато пишу про моменти діалогу, який не відбувся – Андруховича і мого. Розповідаю про ситуацію, коли я в Івано-Франківську опинився в ролі такого парвеню, в певних літературних тусовках було упередження щодо моєї персони. Я розповідаю, як я це бачив і як це розумів. Я й зараз пишу про всеукраїнських авторів. Маю багато прохань, замовлень, передмов. Але зараз дозволяю собі бути вибірковим, бо не встигаю всього охопити і прочитати. Вибираю книжки, які мені імпонують або якщо людина мені приємна.

– Коли критик не пише про чиюсь книжку – це відверте ігнорування автора?

Просто фізично неможливо все охопити. Були книжки, про які мені хотілося написати. Але я ніколи не переносив упередження на книжку. Якщо автор мав до мене упередження, це не впливало на те, що я писав про його книжку. Я просто не встигав все зробити. По-друге, не завжди, прочитавши книжку, ти вловлюєш ту ноту, яка буде тебе вести у розмові про неї. Тоді відкладаєш, і так книжка притлумлюється іншими враженнями, і ти забуваєш.

– Чи є книжки, які Вас відверто дратують і які хочеться розгромити?

Є бажання розгромити, але я стримуюсь, бо це нічого не змінить. Я колись так робив, але потім відмовився від цього. Те, що має забутися, і так забудеться. Немає потреби ще раз зупинятись на звертанні уваги на якусь непотрібну річ. Я розумію, що суспільству критика не потрібна, а аналітична, обґрунтована критика літератури і письменнику не потрібна як така.

– Потрібні популярні рецензії на книжки?

Зараз потрібні не стільки рецензії, скільки піарівські фішки. Певні журналістські ходи. Зараз модні саме журналістські рецензії і кон’юнктура оцінювання через ЗМІ нівелює всю етичну й естетичну ієрархію. Час скороминущий, а письменник хоче потрапити в колію читацького і видавничого зацікавлення, і він ведеться на цю приманку, хоча вона його нищить як письменника, бо нівелює його незалежне ставлення і фактично робить його маріонеткою в інших руках.

– Якщо критикою замість професіоналів займаються журналісти, чи означає це, що критиком може стати будь-хто?

Є така думка. На жаль, професійний підхід до критики і професійна відповідальність за те, що ти критикуєш і як критикуєш, сьогодні зміщується. Я, можливо, один з останніх могікан, який був вихований на старій школі і яки й намагався цю стару школу української літературної критики продовжити. Але, в принципі, я програв.

– А хто ще серед останніх могікан української критики?

Критиків того покоління, саме критиків, а не письменників, які звернулися до критики, є три – я, Ігор Боднар-Терещенко та Олег Соловей. Олег – це талановитий поет і прозаїк, але він і талановитий критик. Усі інші – це письменницька критика, до неї можна по-різному ставитись. Це Іван Андрусяк, Василь Слапчук. З молодих мені імпонують Сашко Сусенко і Дмитро Дроздовський.

– Чи можна навчитися бути критиком?

Можна знати теорію. Але так, як не можна навчитися бути прозаїком, поетом чи драматургом, так не можна навчитися бути критиком. В кожного є хист. Людина, яка займається літературою, має відчути той жанр і вид, де вона найповніше може себе виявити. Є люди, таких небагато, які найорганічніше можуть себе виявити в критиці. У мене був такий органічний період. Наступного року буде 25 років, як я займаюся критикою, і для мене це було органічно, можливо, це мені й допомогло вистояти в тому внутрішньому протистоянні й упередженні, яке існувало до мене. Тепер я до цього ставлюся по-філософськи і трошки навіть підсміююсь над самим собою.

– Письменники часто ображаються на критиків. А Ви на письменників?

Був період, коли я, наївний, вірив, що от я критикую цю людину, але ж я її люблю і просто хочу вказати на якісь недоліки, щось порадити. Я думав, це буде сприйматися людьми адекватно і нормально. Але я зрозумів, що немає письменників, які люблять критику. Будь-яку. Тому критик – це дуже самотня особа. Сьогодні я можу сказати, що друзів-письменників у мене практично нема. Є багато знайомих, але друзів, мабуть, двоє – Василь Слапчук з Луцька і Петро Сорока з Тернополя.

– Письменник і критик – по різні боки барикади. Вам як голові Спілки письменників Прикарпаття доводиться критикувати своїх підопічних?

Так, тут є певна дилема. Я кілька разів виступив з критикою своїх колег по Спілці, і мені на зборах зробили зауваження, мовляв, ти ж голова Спілки, ти не маєш критикувати. Але я зрозумів одну річ – про цих людей взагалі не варто говорити. Ні добре, ні погано. Тому я про них просто мовчу.

Розмовляла Наталія ГОЛОМІДОВА