Сучасні українські емігранти стверджують, що перед тим, як податися на північноамериканський континент, слід облишити надії на легкі заробітки і швидке повернення додому.

За двадцять років української незалежності, здавалося, за кордон уже виїхали всі, хто хотів і мав таку можливість. Але, на диво, еміграційний струмок досі не змілів: хтось їде на навчання, хтось – на заробітки, але більшість – їдуть назавжди. Українці знаходять своє нове помешкання в різних країнах – і там, де вже давно сформувалася українська діаспора, і в тих краях, де білошкіра людина досі є рідкістю. У кожного свої мотиви і свої шляхи для виїзду за кордон, тому не будемо вдаватися в подробиці легальних та нелегальних способів еміграції- цієї інформації достатньо на спеціалізованих сайтах.

“Галицький кореспондент” розпочинає цикл публікацій про сучасне життя української діаспори за кордоном, щоб розповісти, як сприймають українців в тій чи іншій країні, якими є шанси влаштувати свій побут, знайти роботу, розпочати бізнес і чи буде на чужині краще, ніж вдома. Розпочинаємо огляд із традиційних та досі найбажаніших для українських емігрантів заокеанських країн – США та Канади.

Сполученні штати мігрантів

До американських берегів нині докочується уже четверта хвиля українських мігрантів. Найбільш масовим, як пригадують теперішні діаспорники, був виїзд з України до Америки упродовж дев’яностих років, коли використовувалися всі доступні канали – програми обміну досвідом, наукові конференції, спортивні змагання, мистецькі виставки та гастролі. Кажуть, був випадок, коли на марафон у Лос-Анджелесі вилітала лише одна спортсменка, зате в команді обслуговування було два десятки осіб, з яких більшість додому не поверталася. Стала притчею во язицах історія з танцювальним колективом із Черкас, який налічував аж вісімдесят артистів, але останні його концерти в Америці довелося відмінити – на той час уже майже нікому було танцювати, всі порозбігалися під час виступів у різних містах.

Особливе ставлення до себе українські мігранти в США відчували хіба що від своїх польських попередників (масова міграція поляків почалася на десять років раніше, у вісімдесятих), які дещо зверхньо ставилися до тих, хто приїхав із Союзу, називаючи їх всіх без розбору “рускими”. Окрім того, поява новоприбулих почала дратувати стару українську еміграцію, яка прожила в США десятки років і заможно почувалася в своїх культурних осередках.

Як розповів “Галицькому кореспонденту” 42-річний мешканець міста Філадельфії Юрій Крегель, який належить до останньої хвилі української трудової міграції, “баняків” (так називають старих емігрантів – авт.) нервувала надзвичайна працездатність молодшого покоління, які часом доводили себе роботою до повного виснаження. Вони дорікали молодим: “Чого ви сюди всі претеся? Приїхали на все готове (церкви , центри – авт.), їдьте будуйте Україну! Як ми приїхали, то робили за доляра на годину, а ви за півроку вже на нових автах їздите…”.

“Кожен другий з нас приїжджав з “причіпом” у 10-20 тисяч доларів боргу, взятого на оплату візи під страшні проценти, – розповідав Юрій Крегель. – Плюс потрібно було заробити гроші на прокорм сім’ї в Україні і на свої видатки. Люди тягнули по 2-3 роботи, спали по 2-3 години на добу. Багато хто не витримував – спивалися, навіть гинули. Лише з моїх близьких знайомих загинуло 5 чоловік – заснув за кермом, виїхав на зустрічну смугу, впав з даху”.

За словами співрозмовника “ГК”, для пересічного американця в барі все одно, хто ти і звідки. Критерій оцінки і лояльності полягає в тому, як ти розмовляєш англійською і який твій рівень обізнаності та емоцій під час перегляду матчів НБА, НХЛ чи бейсболу. А як ще поставиш пиво – ти свій! Той самий американець на роботі – трохи інше.

“Кожен з наших, працюючи будь-де в Америці, стикався з ситуацією, коли, виконавши певний обсяг роботи за короткий час, наражався на злість, факи і бойкот з боку колеги-американця, який розтягував цю ж роботу на цілий день, – розповідав Юрій Крегель. – Американець мав рацію, бо бос, побачивши твою продуктивність, міг звільнити твого товариша як дармоїда, а тобі замість п’яти робочих днів дати тільки три, бо ти зробив все швидко. У виграші залишався бос, а ти мусів або міняти роботу, або миритися з лінивим американцем поруч і працювати з перекурами”.

Особливості американської праці

Здебільшого в США українські мігранти впродовж останніх 15 років прибували за гостьовими візами. Поки вони були чинні, кожен намагався швидко виробити водійські права, відкрити рахунок у тутешній українській кредитівці (кредитній спілці, через яку переказують заробітчани переказують гроші додому – авт.) і отримати номер соціального страхування – електронний паспорт, який дає право офіційно працювати.

“Як правило, новоприбулий потрапляє в коло “дідів”, які вже давно тут працюють, а ті радять, запихають, – розповідав Юрій Крегель. – Робота є різноманітна. Хтось погоджується мити підлоги в супермаркетах (від 1800 – до 2500 доларів на місяць, робота з 11-12 вечора до 6-8 ранку), хтось іде на будову – 100 доларів на день для новачка (сонце встало – сонце сіло). Є суто жіночі роботи – прибирання приватних домів – від 120 за хату, робота на 5-6 годин. Дуже багато чоловіків пішли зараз на траковий бізнес, по-нашому – у водії-далекобійники. Для пошуку роботи, як правило, працює “сарафанне радіо”- інколи вистачить зробити 2-3 дзвінки, щоб дізнались, що хтось шукає робітника чи роботу”.

Для того, щоб відкрити власну фірму в США, достатньо мати права, номер соціального страхування і покласти на рахунок у банк від 250 до 500 доларів, залежно від штату. Реєстрація, кажуть, триває всього декілька годин. Але оформити папери – це ще не означає розпочати власний бізнес. Якщо не матимеш відповідних обсягів робіт для забезпечення себе чи робітників, коштів на придбання устаткування, досвіду ведення бухгалтерії – прогориш однозначно.

Так жити можна

Як розповів “Галицькому кореспонденту” Юрій Крегель, упродовж останніх 2-3 років у США також відчувається криза. Зокрема, в будівельному секторі бракує замовлень, зменшився рівень оплати праці. Відчутно (для американців) піднялися ціни на продукти в більшості магазинів, подорожчав бензин (трохи менше долара за літр! – авт). Лише одяг традиційно залишився дешевим.

“Для сім’ї з 4 осіб (діти шкільного віку), яка орендує житло в місті, для нормального (дозволити собі все їсти і все носити, витрачатися на кінотеатри та інші розваги) життя потрібно сьогодні заробляти 4-6 тисяч доларів на місяць, – підрахував співрозмовник “Галицького кореспондента”. – Життя за межами мегаполісів обходиться дешевше. В середньому один здоровий, мудрий чоловік середнього віку може заробити у місяць від 3 до 5 тисяч доларів. Але тим, хто хоче їхати в США “на заробітки”, співчуваю. Їх тут вже немає. Часи, коли за півроку роботи в Америці можна було заробити на придбання квартири і машини вдома, давно вже минули”.

Проте, на думку емігрантів, причин для паніки немає зовсім. Трохи економії, трохи реструктуризації витрат, розумного ведення бізнесу, пригоршню удачі – і людина житиме тут на повну потужність.

Канадський варіант

“Канадські українці здобули досить хорошу репутацію, тому якихось негативів у ставленні до наших емігрантів я не зустрічав, – розповів репортерові “ГК” Михайло Канюк із Торонто, який уже понад десять років живе у Канаді. – Частіше негативне ставлення виявляється до росіян, яких останнім часом тут стало досить багато. Можливо, несприйняття росіян можна пояснити тим, що деякі з них вдаються до різних махінацій – скажімо, відкривають тут фіктивні контори, щоб через три роки отримати громадянство”.

Співрозмовник “Галицького кореспондента” зауважив, що українська влада втратила шанс добитися запровадження безвізового режиму з Канадою, коли кілька років тому з ініціативи діаспори розпочалася програма реабілітації пам’яті про інтернування українців. Як відомо, після Першої світової війни на території Канади тисячі інтернованих українців, які були громадянами Австро-Угорщини, використовувалися в таборах як підневільна робоча сила. Щодо японців, які у той час опинилися в такій самі ситуації, канадський уряд уже застосовує різноманітні пільги заради примирення. Переговори з українськими урядовцями в цьому напрямку, на жаль, так і не були доведені до кінця.

“Офіційно Канада все ще проголошує відкритість до мігрантів, але за минулий рік умови для українців сильно ускладнилася, – розповідав Михайло Канюк. – Досить сказати, що раніше аплікаційні форми для відкриття гостьової візи можна було заповнювати російською чи українською мовою на видрукованих бланках, а тепер – тільки на загальноканадському сайті міністерства імміграції, причому робити це онлайн виключно англійською чи французькою мовою”.

Окрім того, значно змінився список професій для кандидатів на в’їзд до Канади. Тепер тут потребують радше кваліфікованих штукатурів, ніж власників диплома про вищу освіту. А зовсім недавно канадським урядом були запроваджені зміни щодо надання притулку біженцям. Тепер такий статус отримуватимуть тільки громадяни країн, які визнані “гарячими точками”. України в цьому переліку поки що немає.

Кількість мігрантів до Канади, за оцінкою співрозмовника “ГК”, шалено зростає за рахунок громадян США, які активно переводять сюди свій капітал. Кажуть, американці втікають від розрухи всередині країни та розколу нації, який виник через президента Обаму. Окрім того, японці та китайці скуповують канадські прерії. “Загалом, якість іммігрантів змінилася, канадці стали пихаті, від них можна почути: нам кого-будь не треба, маєш знати мову, мати гроші, професію, освіту, – зауважив Михайло Канюк. – Хоча простий українець, легально потрапивши в Канаду, легко виживе і стане на ноги дуже швидко навіть без знання мови”.

Найбільше українців у Канаді працює на будівництві, заробляючи до 5 тисяч канадських доларів. Причому для комфортного життя вистачає навіть 3 тисячі.

На відкриття власного бізнесу наважується небагато українців, оскільки ринок тут незвичний у зв’язку із мультикультурністю канадських мегаполісів. Особливо незначна активність українців на ринку послуг. Принаймні в Торонто працює лише один український ресторан.

А загалом Канада навіть в час глобальної фінансової кризи була визнана найстабільнішою країною світу, переживши її без особливих проблем.

“Я думаю, з нинішнього покоління емігрантів ніхто і ніколи вже не повернеться звідси, – вважає Михайло Канюк. – Кожний українець за п’ять років зазнає психологічних змін, які вже не дадуть змоги повернутися. Ти маєш канадський паспорт, говориш більше англійською, ніж українською мовою, звик загаряти на Кубі. Чого пхатися в ту Європу?”

Богдан СКАВРОН