Андрій Любка – український поет, перекладач і есеїст. Автор двох поетичних збірок, багато друкувався в літературних альманахах, брав участь у численних літературних фестивалях в Берліні, Варшаві, Інсбруку, Стамбулі, Празі, Москві, Дармштадті, Києві… Вірші Любки перекладалися німецькою, португальською, російською, білоруською, чеською та польською мовами.

Але Андрія Любку знають не тільки за поезією: у 2006 році він був спостерігачем на виборах у Білорусі і одним із групи радників кандидата в Президенти Аляксандра Мілінкевіча. Брав участь в акціях протесту, за що відсидів 15 діб і був висланий з країни. Ну, а нещодавно за результатами інтернет-голосування Андрія оголосили «найзавиднішим женихом Закарпаття».

– Андрію, я з подивом дізнався, що ти вчився у військовому училищі. Як так сталось?

У мене покійний батько був військовим, тому я сприймав це дуже романтично. І тут варто ще звернути увагу на вік: у 14 дуже хочеться рятувати полонянок із пожежі і вбивати ворогів на підході до міста. Тобто я хотів бути не так військовим, як Джеймсом Бондом, як смішно би це не звучало. А що у війську? Правильно: наряди, плац, будівництво, марш-кидки і політінформація. А мені в 14 на війну дуже хотілося.

– Щось радикальне переживав у тій муштрі?

Якогось зовсім радикального – ні, хіба стандартні для цього віку перший алкоголь, перша трава, серйозні “розбірки” в місті, писання листів до дівчини (тоді ще листи на папері писали – ех, старий я вже!), нервове зазирання до дзеркала із намаганням видивитися натяк на вуса й бороду, але так само не помітити подразнень шкіри. Найрадикальнішим для мене було перше переживання усвідомленого патріотизму. У нас був такий майор Ободовський, він викладав “Історію українського війська”, і він це подавав у такій манері, ніби ми постійно перемагали і всі нас боялися. Якось це в той час, коли фантазія потребує героїв, спрацювало. І мені, наприклад, почало не подобатися, що старі офіцери керують шикуванням російськими командами типу “Налє-во!”, а не “Ліво-руч!”. Тобто відкрився слух, який почав відрізняти звуки, слова і мови.

– Вірші тоді ж почав писати? Що стало поштовхом?

Ну в тебе й питання! Я.

– Нічого дивного в таких питаннях насправді нема. Поетами народжуються, так? То як відбувається те народження? У термін чи за сигналом? Звідки той сигнал – зсередини чи зовні? Як його можна описати?

Вірші я почав писати трохи раніше: точно пам’ятаю, наприклад, що вже у восьмому класі я написав шкільний твір на три сторінки віршем, римовано. Які це були вірші – хай краще ніхто не дізнається і я заберу цей сором з собою в могилу. Але мушу визнати, що мені легко йшло, вчителі літератури завжди ставили мені високі бали, і це було важливим стимулом продовжувати справу. Але ще у третьому класі я написав казку про чарівне перо відьми на цілий (щоправда, тоненький) зошит – із сюжетом, героями, інтригою і, звісно ж, хепі-ендом. У “воєнці” я продовжував багато писати і точно пам’ятаю, що це був період Симоненка й Сосюри, мені тоді дуже хотілося писати схоже на них. І я дуже щиро це робив. Коли вірші приходять до тебе в голову, з’являється відчуття, що раптово піднялася температура тіла, ти вже не можеш всидіти на місці, повні груди сили й ентузіазму. Але перші вірші, які вже публікувалися і за які мені не соромно, я написав на першому курсі універу.

– От ти описав певний стан. Чи можна сказати, що це в тебе подібне до трансу? Є відчуття, що вірші приходять зовні?

Хм, ну якби можна було це якось однозначно описати, то таке визначення вже б існувало. До усіх попередніх розмитих фраз про віршописання можу додати тільки дрібку власних спостережень. Відбувається щось таке, ніби через тебе пропускається енергетичний заряд і ти одночасно збуджуєшся: хаотичні думки, підвищена температура, ковтання слини, пришвидшене серцебиття. Так, ніби щось тобою пише, а ти не встигаєш записувати, і від цього перехоплює подих. Фізично це так, ніби перепився кави й перекурив цигарок після безсонної ночі: сила і слабкість одночасно, руки тремтять, у роті то пересихає, то ти про нього забуваєш. Або як з бодуна: картинка навколо тебе йде швидше, ніж звук, тому трохи ніяково й страшно. Ось сума, взаємна гра цих факторів, мабуть, і передає той стан, який називають натхненням. Але якщо спрощувати і відповідати на твоє питання точніше, то скажу так: інтуїтивно я відчуваю, що цей процес іде більше зовні, ніж зсередини, але пояснити цього не можу.

– Оце Щось, що тобою пише, – ти думав про його природу? Воно тебе не лякає?

Думав, звісно, і нічого не надумав. Раціонально це можна пояснити глибиною психіки і того, як ти вмієш знімати з неї “шви”. Тобто самозанурення, коли копаєш себе, як бульдозер, і саме через цю призму бачиш і пояснюєш світ; це може бути навіть несвідоме діяння. Скажімо, Джойсів “Уліс” – з цієї опери. Інтуїтивно я ж відчуваю, що існують якісь енергетичні поля, до яких ти маєш або не маєш сміливості підключатися, як в розетку. Я б не міг сказати, що творчість дається Богом, є якоюсь позитивною силою – хай би хоч для підтвердження народного фразеологізму “талант від Бога”. Я б радше тут бачив профіль Фауста. Слід Мефістофеля. А чи лякає – мабуть, ні. Вважаймо, що ми з цією енергетичною бурею уклали джентльменський договір.

– Сміливо. Ти взагалі маєш страхи?

Не знаю, чи сміливо, але принаймні я намагаюся бути чесним – у крайньому разі, з собою. Не дарма ж я першу збірку назвав “Всім місяців шизофренії”. Я не знаю, чи це можна назвати страхом, але я боюся зради. Найогидніші відчуття у мене викликають щурі – не хочу їх бачити. Може, тому, що мій дід розповідав, що під час його служби на Байконурі щурі лазили вночі і жерли людям вуха. Хтозна, може просто лякав. Услід за класиком повторю, що боюся бути похованим заживо. Боюся, що прийду в гості до друзів, а вони вже все викурили.

– Ти почав писати прозу, це проходження якогось порогу чи пошуки змінених станів за допомогою інших інструментів?

Це цікавість, експерименти, спроба висловити те, що поетична мова не завжди може. Така собі можливість розгорнути сюжет, розгалузити його, або навпаки – обрізати сухе гілляччя. Порогом це назвати важко, бо вірші я ж не покинув писати. Але це спроба розказати якісь історії – вигадані й невигадані. Часом проза – це можливість перемогти власний страх, виписавши його повністю. Значною мірою для мене це експерименти з мовою, її можливостями, розламуванням граней між мовою поетичною й прозовою, піднесеною і буденною. Це як у нас в Закарпатті стається Тиса: дві річки, Чорна і Біла Тиса, зливаються, до якогось моменту там видно вододіл кольору, температури, густини й швидкості. Потім він зникає, а моє завдання – його зловити, сфотографувати мовою. Бо я працюю з мовою, це – мій матеріал. А з мовою варто поводитись, наче з останньою шльондрою: кусати, шмагати, любити.

– Ти собі вимальовуєш класичну біографію поета – спочатку військове училище, потім філологія, потім мала би бути, мабуть, якась Африка, наприклад…

Мені подобається, як ти це сформулював – “вимальовуєш біографію поета”. Напевно, так може здаватися збоку, а насправді ж я просто живу. У мене не було Африки, але була участь в акціях опозиції у Мінську і “відсидка” за це в білоруській тюрмі, а от зараз я думаю, чи не повчитися ще трохи і вступити на балканістику, вивчити сербську мову і літературу. Тобто я намагаюся полювати на досвід, мені все цікаво. Думаю, для письменника це важлива річ – багато пережити, розуміти, знати. Тоді твої історії стають цікавіші й мудріші, сподіваюся. Щось подібне з прозою: мені цікаво виписувати довгі історії, це зовсім інший кайф, ніж писати вірші. Не кращий, але інший. У мене бувають моменти, коли я входжу в якийсь транс писання. Тобто вірші можна писати на коліні, подумки, на серветці. Проза пишеться довше й серйозніше, переважно на лептопі. І от часом я виклацую клавішами і почуваюся, ніби за фортепіано, це дуже класне відчуття.

– У Фейсбуці в тебе гранична кількість френдів – п’ять тисяч. Це свідчить про дуже велику популярність. Як ти справляєшся з нею?

Ти б ще згадав, що Вконтакті у мене фан-група на тисячу чоловік, переважно дівчат. Ну, я б не казав аж про дуже велику популярність. Слава, популярність поета – річ дуже специфічна і часом для життя навіть є мінусом. Не всім батькам, наприклад, сподобалося б почути, що їхня донька виходить заміж за поета. “За кого?” – перепитали б вони вражено. Але загалом я дуже вдячний долі за фарт, за те, що у мене є аудиторія, яка мене чує і яка цінує те, що я роблю, пишу, кажу. Це дуже приємно – коли тебе розуміють за життя, сподіваюся, що після смерті мене теж незлим тихим згадають. А як справляюся – просто дистанціююся, намагаюся не впустити це в своє приватне життя. Повір, дуже не хочеться скурвитися, а популярність у цьому аспекті – штука небезпечна.

– Молодий, популярний, недавно став найбажанішим женихом Закарпаття… Поет і жінки – на твою думку, наскільки це сильна зброя у міжстатевих стосунках – поезія?

Поезія – навіть не знаю… Для окремих людей це дуже важливо; зрозуміло, є певна частина дівчат, жінок, які мають якісь еротично-романтичні думки про поетів, може, навіть про мене. Для інших це не має значення. Скажімо, з моєю дівчиною ми познайомилися в Фейсбуці, вона два роки тому додала мене в друзі, бо в Ютубі побачила, як я читаю вірш “Ти прокинешся зранку і скажеш”. І завдяки цьому віршеві ми познайомилися, є разом, вірш про любов народив любов. Але тут ідеться не тільки про вірші. Просто свою роботу треба робити чесно і з душею. Якби я випікав хороші круасани чи хліб, то, можливо, Наталка б так само прийшла до мене в магазин, спробувала круасан, похвалила, ми б познайомилися – ну, і так далі. Знаєш, я от такими покрученими фразами тут хочу сказати насправді дуже просту річ: любов народжує любов. І це правило працює і в поезії, і в випіканні хліба. Сподіваюся, ти саме це хотів почути, а не про романи-одноденки з прихильницями в якихось містах читань і презентацій. Бо я ж насправді абсолютно серйозно кажу: любов народжує любов.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ