Тетяна ПАВЛИК: «Люблю літати…»

Її картини можна читати, як поезію, чути, як музику. Можна експериментувати із зображенням, відкривати в ньому багатошаровість і багатозначність. Знаходити підтекст і приміряти його до себе чи до світу. Кожна виставка Тетяни Павлик в цьому сенсі є подією. Хто знає творчість художниці, не втрачає можливості долучитися до радості, що нею щедро ділиться у своїх роботах Тетяна. Для інших саме зараз є нагода познайомитися з майстром акварелі і зовсім по-іншому побачити рідний Франківськ. У Музеї мистецтв Прикарпаття триває виставка Тетяни Павлик «Дорога додому».

Досьє “ГК”: франківчанка Тетяна Павлик – художник, фотограф, модель. Закінчила відділення графіки Українського поліграфічного інституту ім. Федорова у Львові. Як художник, надає перевагу акварелі. Разом із тим працює з книжковою та станковою графікою. Член Національної спілки художників України з 1999 року, з 2005 – Національної спілки фотохудожників України. Перший лауреат всеукраїнської премії ім. Дерегуса в галузі графіки. Активна учасниця багатьох міжнародних та всеукраїнських виставок, конкурсів і пленерів – в першу чергу, живописних, а також фотографічних. Твори зберігаються в музеях і приватних збірках України та за кордоном.

– Таню, де вона – твоя дорога додому?

Я корінна франківчанка, тут народилася. Але в моєму житті були ще два дуже гарні міста – Львів і Кам’янець-Подільський. У Кам’янці я виростала і закінчувала школу. Фактично, сформувалася – вчилася живопису у художній школі. Звідти пішла вчитися до Львова. Кожне з цих міст я по-своєму дуже люблю. Але дорога додому, очевидно, була для мене прокладена ще раніше. Бо я все-таки повернулася до Франківська. Мені добре тут жити і працювати. Це рідне для мене місце за духом. Тут кохані люди, дорогі друзі. Тут комфортне за світовідчуттям середовище.

– Ти людина міста?

Я – людина невеликого міста. Ціную відносну неквапливість. Уникаю натовпів, шуму. Люблю можливість жити близько до природи. Бути серед старих дерев, давніх камениць. Коли місто занадто домінує, сідаю на ровер і тікаю на природу. Кудись у неторкнуте місце. Я взагалі на ровері – з дитинства.

– Затята велосипедистка?

Бо люблю літати. Близькі друзі так і називають мене – Птаха. Я справді люблю літати – у мистецтві. Це екзистенційне. А на ровері я цей політ відчуваю фізично. Може, тому завжди їжджу на зірочці, що дає найвищу швидкість. Тоді є найкраща можливість радіти – летіти і бути вільною. Думаю, це мало би відчуватися у моїх роботах.

– Художник, фотограф, модель. Як все це укладається у твоєму житті?

Скажу так: мирно уживається. Все це належить мистецтву. А я себе відчуваю людиною мистецтва. Люблю і розумію все – поезію, музику, танець, малюнок. Але не все можу. Колись писала вірші. Та визначилася, що не хочу бути посереднім поетом. Вирішила знайти інший спосіб виявити поезію. Думаю, так і сталося з малюванням. Коли малюю, відчуваю, що це – лірика.

– Ти й оформлювала поетичні збірки…

Ще коли вчилася, то справді оформлювала переважно книги поезії. І захищалася роботами до «Лісової пісні» Лесі Українки. Спочатку брала замовлення на малюнки до книг. Пізніше свідомо відмовилася від цієї практики. Просто малюю картини. А письменники підбирають готові роботи як ілюстрації до своїх текстів. Пишаюся співпрацею з нашими поетами Неонілою Стефурак, Богданом Томенчуком, Марією Вайно, Надією Павлик.

Та найбільша честь для мене як для художниці була ілюструвати Лесю Українку. Книга «Хвилі моєї туги» вийшла в «Каменярі» у 1990 році. Більше, на жаль, не перевидавалася. Була відзначена другою премією на всеукраїнському конкурсі книговидання у 1991 році. Лесина лірика завжди була мені близькою. Її філософський зміст привертав мою увагу ще у дитячі роки, в час навчання у художній школі. Ця тема настільки глибока, що її щоразу можна прочитувати по-різному. Так і назбиралися роботи на виставку, яку я присвятила 100-літтю драми «Лісова пісня» і якою підсумувала двадцятиліття своєї роботи минулого року. Побачити роботи можна в обласній бібліотеці.

– Виставка «Дорога додому» має присвяту рідному місту. Однак складається враження, що твої акварелі цілком інтровертні?

Це правильне враження. Таке моє бачення міста. Щоби зрозуміти і відчувати його, мало жити в ньому. Треба дозволити йому жити в тобі. І уважно спостерігати за процесом взаємопроникнення. Можливо, саме це прочитується в роботах.

Експозиція склалася з картин різних часів і різних циклів. «Дорога додому», яка дала назву виставці, була написана ще в 1998 році. Цикли «Гнізда» й «Самотні» – роботи 2000-х. На них – середмістя. Для мене будинки завжди були живими істотами. Зі своїм життям, драмами і трагедіями, зі своєю долею. Я хотіла показати той Франківськ, який знають і пам’ятають мої батьки і друзі. Хотіла, щоби прочитувалися різні історії.

– Там є і твоя історія?

Моя історія з Франківськом почалася в роботі «Дорога додому». Буквально: на картині мій щоденний шлях із майстерні додому. Але я хотіла вкласти в роботу глибокий філософський зміст. Із когорти вічних цінностей, які кожен із нас відкриває в різні періоди свого життя і переживає знову й знову. Вдалося?

– Кожен із нас має у своєму Франківську місця, які промовляють до серця…

Їх насправді немало. Коли я ходжу містом, картини просто складаються в уяві. Маю в голові такий перемикач: виставляю його на малювання чи на фотографію. Інколи це відбувається автоматично. Часто бачу роботу вже готовою, в певній техніці – в класичній чи експериментальній…

– Попри все, ти вірно віддана акварелі?

Можу з певністю сказати, що в цій техніці знайшла себе. Улюблена техніка – мокра акварель. Її цінність в легкості і прозорості. Має бути глибоке чуття малюнку: де саме і в який момент поставити мазок. Треба мати дуже тонке відчуття межі: де треба зупинитися із кольором, де стриматися з мазком. Все це залежить від характеру людини. Не кожному підходить акварель. Бачу це по учнях. Не так багато у мене учнів, які залишилися працювати в цій техніці. На пальцях однієї руки можна полічити.

– Віднедавна ти даєш майстер-класи з акварелі в арт-центрі «Мистецький коридор» у Києві. Бачиш інтерес до живопису?

Чималий. І тішуся, що люди приходять учитися для себе. Щоби розширити межі сприйняття, запізнати якісь нові емоції, реалізуватися.

– Таню, твої роботи є у франківських галереях «Цмок» і «Самі Свої». Ти спеціально малюєш для них?

У нас не така велика кількість людей, які цікавляться живописом, щоби це робити. Є певне коло, яке знає, слідкує за роботою, за розвитком. Така зацікавленість, звичайно, підтримує художника. До того ж, ще й хліб насущний. Зараз узагалі такий час, що більшість митців тягнеться до комерційного мистецтва. Мені не раз наголошували, що треба дбати про замовлення, клієнтуру. Та це не моє. Я – малюю.

– На хліб із маслом можна заробляти фотографією. Зараз дуже популярно знімати весілля…

Фотографія для мене – той же живопис. Один із інструментів відтворення краси навколишнього світу. Спочатку я використовувала фото як ескізи до картин. Потім помітила: знімки є цілковито самодостатніми, вдаються як твори мистецтва. Для мене саме це головне – щоби зображене було твором мистецтва. А які виражальні засоби для цього використовуються – річ другорядна.

Фотографія і живопис – це два моїх крила. На двох крилах легше літати. І одне люблю, й інше – не можу і не хочу вибирати. Думаю, що взагалі не ми вибираємо. Життя вибирає. І я щаслива, що мене вибрано. Щаслива тим, що маю.

– Щасливий художник – це ж рідкість?

Художник має бути щасливим. Тому, що в роботах віддає свою енергію світу. Ділишся радістю – отримуєш радість. Інколи кажуть, що мої роботи сумні. Ні, в них немає трагізму. Лише тиха радість. І завжди – промінчик світла. Це так важливо для нас усіх. Важливо вірити і надіятися на краще. Наприклад, що художники матимуть більше виставок. А їх прихильники – змогу мати картини, які тішитимуть око і серце.

Розмовляла Наталія КУШНІРЕНКО

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!

One thought on “Тетяна ПАВЛИК: «Люблю літати…»

Comments are closed.