Маленький світ «кашкетників»

  • На Тлумаччині у наддністрянському селі Мостище живе громада, яку в просторіччі називають «кашкетниками», або «простаками». Дехто вважає їх українським варіантом «амішів»*. З погляду пересічного українця, «кашкетники» – екзотичні аскети, які добровільно зреклися вигод і благ цивілізації. Вони не користуються газом і електрикою, телефонами і автомобілями. Історія наче завмерла в Мостищі на позначці середньовіччя, і весь науково-технічний прогрес останніх двох століть обійшов село стороною. Сторонні, яким мало діла до світогляду цієї спільноти, воліють ідентифікувати її за якимись зовнішніми ознаками, наприклад, за обов’язковим носінням головних уборів. У Мостищі навіть хлопчики й дівчатка ніколи не виходять на вулицю без кашкета і хустки.

    Знайомство

    Село Мостище Будзинської сільської ради розкинулося над самим Дністром. За рікою – Тернопільська область. Мостище – єдине на Івано-Франківщині село, де мешкають «кашкетники». Більше їхніх побратимів живе по той бік ріки – у селах Сновидів, Стінка, Космирин на Тернопільщині.

    Що знає про «кашкетників» звичайний обиватель? Хіба те, що ходять вони в кашкетах… «ГК» вирішив дізнатися більше, і допомогла нам у цьому сільський голова Мостища Наталія Фотуйма.

    Від сільської ради Будзина до Мостища приблизно півгодини ходьби. Але перших «амішів» впізнаємо вже неподалік від сільради. З подвір’я виглядають дітки двох-трьох років у кольорових хустинках. Пані Наталія розповідає, що у Будзині «віруючих» (так їх називають у селі) живе тільки 10 сімей, оселилися тут протягом останніх п’яти років. Решта не бажають переселятися з Мостища: звикли жити тісною громадою. «В одній хаті мешкають по дві-три сім’ї, – розповідає голова сільської ради. – Є проблема з виділенням земельних ділянок під будівництво. До 1992 село Мостище належало до Делівської сільської ради. Коли їх приєднали до нашої сільради, вони залишилися без земельних паїв. І тому зараз мають мало землі». Втім, якщо й розміщені земельні ділянки на території сільради, то «кашкетники» погоджуються переїхати лише за умови, що по сусідству житиме ще хоча б дві-три сім’ї «віруючих».

    З чотирьох сіл Будзинської сільради у Мостищі найвища народжуваність. До прикладу, якщо у Будзині є 162 двори і 499 осіб населення, то у Мостищі у 102 дворах мешкає 496 людей. За словами голови села, цього року там народилося 22 діточок, в інших селах – по двоє-троє.

    У Мостищі, приблизно за 2 км від Будзина, потрапляєш наче в інший час. Вздовж дороги – одноповерхові хати, жодних електричних стовпів, до помешкань не підведені газові труби. Користуватися газом та електроенергією «кашкетникам» не дозволяють релігійні переконання. Їжу готують на дровах. Втім, цивілізація потроху проникає і в це консервативне середовище: деякі «віруючі» вже придбали мобільні телефони. Заряджають їх в односельців, які мають світло. «Спочатку просили нікому не казати, що мають мобілки. Але зараз вже мало хто це приховує», – каже голова сільської ради.

    Більшість сімей «кашкетників» живе на вулиці Наддністрянській. Хатинки обгороджені дерев’яними парканами, у дворах – зразкова чистота. Біля воріт кучкується численна дітвора. Помітивши незнайомців, та ще й з фотоапаратами, швидко ховаються за хвіртками. Фотографуватися, як з’ясувалося, теж не дозволяє віра. На одному з дворів з-за паркана виглядають дві жінки. Пані Наталія запитує, чи є Богдан вдома. Війт пояснює, що саме з господарем цього дому варто говорити, адже він уже має досвід спілкування з журналістами, місцевою владою та волонтерами, які нещодавно заїжджали в село.

    Господаря зустрічаємо неподалік – на фірі. Богдан Ковбас, якого сільська влада вважає найбільш комунікабельним серед мостищівських «кашкетників», не хоче ставати з нами до розмови, каже: «До нас вже багато їздять, і ми втомилися від того». Просить не фотографувати, бо «того не робили їхні батьки, діди, і вони не роблять».

    «Аби не змерзнути і нагим не бути»

    «Нам сказали, що ви тут старший», – все ж пробуємо зав’язати розмову з Богданом Ковбасом. «Я вас прошу, не називайте мене старшим. Старший був і помер», – відповідає «кашкетник». «То як до вас звертатися? Пане?» – питаємо. «Ми ніколи не кажемо «пане», ми не є панами. Але як на нас хтось каже «пане», то ми йому не дорікаємо. Кажемо “Іван”, “Петро”, а як старший – можемо сказати “брат Іван” чи “брат Петро», – відповідає селянин. Доки намагалися його розговорити, з сусідніх дворів повиходили діти та жінки. Навіть у найменших на головах хусточки і шапочки. «Ми покриваємо голови того, що волос – це є прикраса для людини, а у Біблії написано – скрашуйте себе добрими ділами», – пояснює дід Богдан. Кашкети, у яких ходять всі дорослі чоловіки, «віруючі» купують на базарі або шиють самі. «Ми не тримаємося мод. У нас одежа служить для того, аби не змерзнути і нагим не бути. Ми не красимся і не малюємся. А хто малюється, сам собі краси додає, – розповідає Богдан. – Ми не винуємо тих, хто це робить. В місті всяких можна побачити, але воно так не дивує, як прийде дві наших дівчини у хустинах чи хлопці в кашкетах. Це виглядає набагато дивніше, ніж аби дорогу одежу на себе чіпав».

    У Мостищі майже всі сім’ї – багатодітні: у кожній по 8-14 дітей. «Скільки Бог дав, стільки є дітей. У моїх батьків було 10 дітей і в мене було також 10. А внуків у мене вже є 35, – каже Богдан Ковбас. – Але ми дбаємо, щоб наше чадо не голодувало». На свої родини «кашкетники» організовано закуповують продукти. «Як маємо купити муку, то купуємо тоді, коли вона найдешевша. Ми замовляємо, складаємо список посилаємо одного чоловіка на млин, і нам привозять. Так само і цукор», – пояснює Богдан. Кожна сім’я тримає худобу: корови, коні, птицю. Голова села Наталія Фотуйма додає: «Коли приїжджали перевірки з району й області і ходили по хатах, то виявилося, що в цих сім’ях є більший запас їжі, ніж у звичайних».

    Чоловіки-“кашкетники” заробляють гроші. Зазвичай, працюють на будовах – на курорті Буковель, в Івано-Франківську та Києві. Кажуть, що робота дається легко. «Люди нас сприймають, більше довіряють, вони знають, що наші чоловіки не продадуть наліво матеріал, не п’ють, зроблять роботу добросовісно», – хвалить односельців Богдан. У той час жінки доглядають дітей та пораються по господарству. Діти змалечку навчені працювати, старші доглядають молодших, допомагають матерям. Після закінчення дев’яти класів хлопці вже їздять по заробітках. Одинадцять класів ніхто з «кашкетників» не закінчив, до армії їх не беруть.

    Живуть «кашкетники» за Новим Завітом. Кажуть, що вірять, як написано у Святому Письмі, у Бога Отця, Сина і Святого Духа. Кожен день у них починається і закінчується з молитви. «Може, хтось і в обід помолитися, молитва нікому не шкодить», – каже наш співрозмовник. Окрім «Отче наш», інших молитов “кашкетники” не визнають. Звертаються до Бога своїми словами. «Найбільше ми можемо просити, щоб Бог нам дав сили, здоров’я, працю, щоб ми заробили на кусок щоденного хліба, і жити в злагоді в сім’ї та з людьми», – розповідає дід.

  • По великих святах та в неділю не працюють. «Але ми інакше ті свята відзначаємо, – говорить Богдан Ковбас. – Скажімо, на Великдень ми не робимо, як то заведено між людьми, застілля. Ми можемо збиратися і співати релігійні пісні». Не дотримуються «кашкетники» і традицій, характерних для інших християн. У хатах немає образів, людей хоронять без хрестів та пам’ятників, а весілля взагалі не святкують. Одружуються тільки зі своїми одновірцями. «В нас з давніх-давен заведено так, що хлопець з дівчиною не зустрічаються, на побачення не ходять. Тому що з тих зустрічей бувають дуже погані наслідки. Ви самі знаєте, які. Буває, можуть мати ті зв’язки, потім діти… Це недобре. У нас повинно бути так, що дівчина з хлопцем аж тогди можуть жити спільно, як розписалися», – розповідає пан Богдан.

    Попри те, що «кашкетники» відрізані від світу, не дивляться телевізор та не слухають радіо, пан Богдан вже знає, що два дні тому у Верховній Раді побилися депутати. Каже, що інформацію дізнається від сусідів та читає газети. Знають у лице чиновників, які час від часу їх відвідують. А от політичним агітаторам у Мостищі нема на що сподіватися. «Кашкетники» зовсім не беруть участі у громадському та політичному житті. «Ми не голосуємо з давніх-давен. Бо тому що всякі люди, котрі йдуть на вибори, – вони одні других стараються очорнити, обпаплюжити і всьо, – каже дід Богдан. – Якби то люди йшли ті, які би сповідували біблейські заповіді! Бо по Біблії написано: люби ближнього свого, не бажай другому то, що собі не хочеш, а в нас кожен преться, аби був на переді, аби когось очорнити. То як ми будемо таких людей підтримувати? Ми не видимо наразі таких людей, як то Біблія пише».

    Скаржиться чоловік, що останнім часом стало важче виховувати дітей. Все частіше піддаються на спокуси зовнішнього світу. «Дітей все цікавить те, що не можна. Колись з дітьми було легше, колись діти були більш слухняні», – говорить дід. Але дітей у «кашкетників» не карають. «Ми їм роз’яснюємо, яке шкідливе куріння, який шкідливий алкоголь. Я казав своїм синам, так мені батько казав, що хто попаде в руки горілки і стане пияк, то він ніде не буде славний ні в світі, ні в місті, ні в селі, ніде він продовження не має».

    Важкі часи пройшли

    Найважче «кашкетникам» жилося у радянські часи. «Колись нас переслідували за релігійне вчення. Ми були вороги народу. Наші люди були вивезені з Делеви (сусіднє село Тлумацького району – ред.). Приїхали вночі і всіх забрали, – згадує дідусь. – Найбільше вивезли у Іркутську область, Магадан, Караганду». Під час “відлиги” їм дозволили повернутися в Україну й оселитися у східних областях. А ті, кому вдалося пробитися на Західну Україну, не змогли повернутися в рідні домівки: їх віддали іншим людям.

    «Трудно було у школах в нас. Як я ходив до школи, нам два рази на рік давали заповнювати анкету, чи є Бог, чи молюся, чи батьки вірять в Бога. Знаєте, сам в п’ятім класі під тиском написав, що нема Бога. І це донині мене мучить, – розповідає селянин. – Казали: ти собі вір або не вір, лише нам напиши на папері, що нема, нас тримали до вечора, щоб ми то написали».

    Попри тиск, за словами Богдана, «кашкетники» ніколи не ставали комсомольцями. «Як мого брата забрали в армію, я пішов з ним на призовний у Івано-Франківськ. Як нині пам’ятаю, старший лейтенант Суханов каже: хто не комсомолець, то вийти з строю. А їх там більше двоста людей, і вийшов тільки один брат. У селі всі були комсомольцями, але такі люди, як ми, ще могли релігійних поглядів триматися», – пригадує старий. За його словами, “кашкетники” і присягу в армії не складали.

    Навчилися спілкуватися

    Голова сільської ради Наталія Фотуйма вже другу каденцію керує селом. Розповідає, що найважче було працювати з «кашкетниками», як тільки очолила сільраду. Люди не хотіли спілкуватися ні з владою, ні з пресою, до школи дітей не пускали. «Ми пройшли кожну хату, кожен місяць ми контролювали їхнє навчання і відвідування, і тоді люди почали звикати до влади», – згадує голова сільської ради.

    Раніше, розповідає Наталія Фотуйма, «кашкетники» відмовлялися навіть від соціальних допомог. «Коли за Ющенка будували житлові будинки для багатодітних сімей, чоловік, у якого народилася десята дитина, прийшов у сільську раду і написав заяву: ми відмовляємося від різних допомог президента Ющенка, ми дякуємо йому, що проявляє клопотання, але відмовляємося, тому що ми дітей народжуємо не для держави», – розповідає голова села. Однак в останні роки «кашкетники» все частіше звертаються за соціальною допомогою, не нехтують виплатами при народженні дітей. «У нас в селі жартують, що вони «дочиталися», – каже пані Наталія. Деякі сім’ї почали ходити навіть на прийоми до голови райдержадміністрації. Районна влада намагається допомагати багатодітним шифером, мукою, взуттям, одягом.

    Хвалить голова місцевих «кашкетників» за працелюбність та організованість. До прикладу, після того, як Дністер затопив їхні криниці, провели від скали, яка знаходиться за два кілометри від села, водопровід на цілу вулицю. «Щоб мати воду, треба було на кожному подвір’ї викопати криницю, і вони вирахували до деталей, що вигідніше кожному здати 5 тис. грн. на водопровід, ніж – 10 чи 12 тис. грн. на криницю. Вони ніде не вчаться, але сильні спеціалісти – все до деталей вираховують і передбачають», – говорить голова.

    Однак, розмірковує пані Наталія, культура «кашкетників» у Мостищі тримається вже на старожилах. Молодь ще носить хустки й кашкети, але й від мобільних телефонів відмовлятися не бачить змісту.

    Простий і зрозумілий, закритий світ «кашкетників» поволі поступається натиску історії, яка, наче зауваживши нарешті свій недогляд, поспішає його виправити.

    Марія ГАВРИЛЮК

    *Аміші – християнська спільнота, засновником якої був – Якоб Амман, священик з Швейцарії, який емігрував у Ельзас. Значна частина сучасних амішів (понад 200 тисяч) живе в США і Канаді. Аміші – прихильники суворої патріархальної традиції. Більшість з них відмовляється від сучасних технічних засобів і вигод: електрики, водопроводу, центрального опалювання, газопостачання, телефонів тощо. Аміші носять одяг і головні убори тільки певних кольорів і фасонів, їздять на возах, запряжених кіньми. Їм забороняється служити в армії, фотографуватися, водити автомобілі, мати комп’ютери, телевізори, радіоприймачі, носити годинники й обручки. Шлюби аміші укладають лише зі своїми єдиновірцями. Сім’ї, як правило, багатодітні.

    Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!

    2 thoughts on “Маленький світ «кашкетників»

    1. «Коли приїжджали перевірки з району й області і ходили по хатах, то виявилося, що в цих сім’ях є більший запас їжі, ніж у звичайних». – Це що ж за перевірки такі, 30-ті повертаються???

      “закритий світ «кашкетників» поволі поступається натиску історії” –  тобто, тиск з минулого???

    2. Час візьме своє. нікуди вони не дінуться від “благ” цивілізації і глобалізації:) навіть гуцули на полонинах вже ходять з мобілами і курять мальборо, а не файки, і думають лише як злупити з туристів гроші, а про не збереження якоїсь там традиції.

    Comments are closed.