Ніна АНДРУХОВИЧ: «Життя – це колаж»

 

 Бути дружиною культового письменника – це, мабуть, таки складно. Потрібна мудрість і витримка. Світ іноді проявляє цікавість надто агресивно. Ніна Андрухович – дружина найвідомішого українського автора Юрка Андруховича. Але вона ще й мати і навіть теща письменників…

Віднедавна вона сама почала займатись творчістю. Її колажі привертають увагу дедалі більшої аудиторії. «Галицький кореспондент» спілкувався з Ніною Андрухович про  життя як творчість і творчість як життя.

 

– Як сталося, що почалися колажі? І чому саме вони?

Можу сказати точно, що це не був якийсь конкретний момент, в котрий собі постановила: от, починаю робити фотоколажі! Пам’ятаю точно, як я зробила зовсім простенький фотоколаж в компі тільки через те, що у мене була заінстальована така програма. Він був простий, але дуже симпатичний (хоча також мав – вже! – свій внутрішній підтекст). Може, тоді на мене і найшов якийсь шал? Це, як в дитинстві, коли ти, наприклад, вперше починаєш складати докупи літери і склади – і раптом розумієш, що відбувається якесь чудо, чудо творення, чудо відкривання якогось нового світу… Я не можу пояснити цього раціонально. Але, думаю, цього всього також не відбулося б, якби не мій особливий тодішній, та й, мабуть, і теперішній внутрішній стан. Коротко його я могла би назвати “отримувати кайф від життя!”, яким би паскудним воно часом не видавалося. Ти знаєш, мені зараз навіть час на спання шкода витрачати… А чому колажі? Мені завжди подобався колаж як принцип творчості. А якщо ти ще ставишся до свого життя як до колажу, то що ще я могла вибрати?

– Більшість фото, які ти публікуєш у мережах, зазнали якоїсь твоєї обробки або стали елементами колажів. Чому? Ти не вважаєш фото самодостатнім мистецьким явищем? Що для тебе фото?

Ні, навпаки. Я люблю фото. Страшенно люблю фотографувати (але хто зараз цього не робить?). Тільки фотографування – це ж не примітивне клацання об’єктива. Тут головне – побачити те, чого не бачить жоден інший поруч з тобою. А потім поділитися з тими іншими своєю радістю (або печаллю). А інші потім дивуються: “Ой! А чому ми цього не бачили?” А от тому!

– Твої колажі складні, до краю деталізовані. Чи не хочеш вдатись до текстових трактувань, адже за освітою ти журналіст?

Ти знаєш, поки що не виникало такої потреби. Я, звичайно, «пояснювала» деякі з моїх колажів під час єдиної моєї наразі виставки, і то коли люди самі були зацікавлені в цьому. Але я сприймаю кожен свій колаж як мальовану картину: я її виносила, вимріяла і зробила. Там багато асоціацій, натяків і цитат. Може, час не настав? А, може, тоді втратиться та загадка й інтрига? Не знаю. Побачимо.

– Те, чим займаєшся ти і значною мірою також Юрко останнім часом – це “робота з відомим матеріалом”, обігрування і дешифрування того, що було створено раніше: друге життя Стаха Перфецького, друге дихання віршів – тепер вже покладених на музику. Як думаєш, чи є межа в такому розвитку попередньої творчості, скільки це може тримати публіку?

Матеріал, як ти кажеш, може, і відомий. Але цей «матеріал» особисто для мене – один з найкращих Юркових текстів (хоча я люблю всі його тексти і взагалі я хочу заявити, що я є його найвідданішою і найпрекраснішою фанкою (сміється), тільки не оголошую про це у Фейсбуці). «Перверзія» (роман Юрія Андруховича – “ГК”), крім того, – один з його найзагадковіших, найфеєричніших і наймузичніших текстів. То як вона могла не подвигнути Юрка і хлопців з «Карбідо» (польська музична формація – “ГК”) на таку роботу? Вони так само створили виставу (маю на увазі всі її складові). Хоча першою була музика. І повір, я трохи знаю цих хлопців, вони би не бралися за «Перверзію», якби вона не була того варта. А серіалу не буде! Народилася ще одна прекрасна дитина, яка буде жити своїм власним життям і, впевнена, приносити втіху іншим. Так що слухайте “АБСЕНТ!” І, до слова, у Стаха Перфецького кілька життів! Он я навіть з ним дружу у Фейсбуці.

– До речі, у соцмережі Фейсбук ти з’явилася зовсім недавно. Досі трималася осторонь. Що змінилося?

Ну, з Фейсбуком вийшло, як на мене, доволі несподівано, але, зрештою, добре для мене. А все через те, що я людина слабохарактерна. Не буду довго оповідати. Але після того, як мене «зафрендив» Андрій Б., мені почали надходити «пропозиції» дружити. Я довго відмовчувалася, робила вигляд, що Фейсбука, та й взагалі Інтернету, не існує, але… Любов перемогла! Тепер я маю «відчуття присутності», і мені це подобається!

– Добрі українські письменники почали вдаватись до співу, музики. Це Андрухович, Іздрик,  Жадан – всі вони вийшли на музичну сцену. Як вважаєш, це веління голосу, бажання співати, потреба живого контакту через перетворення читача на слухача чи щось інше?

А знаєш, я взагалі фанатка музики. Я би воліла, щоби, наприклад, люди не розмовляли, а співали (хоча, напевно, це би був якийсь вар’ятський світ). А ще я знаю, що насправді світ – це музика. Тільки не всі з нас чують цю музику. На щастя, багато все-таки чують. А ще менше є таких, котрі можуть і хочуть її переспівати для інших. Але як класно, що є такі люди! В цьому сенсі справжні музиканти – то є особливі люди. Може, тому я найбільше люблю музикантів. А Жадан, Андрухович, Карпа, Іздрик і ще хто там… роблять це не просто тому, що їм раптом захотілося повимахуватися, попіаритися (чи що там на них ще навішують? – «нехай вже краще пишуть свої бездарні твори»?). Це також іще одна їхня мова! Вони хочуть, щоби читачі-слухачі почали розуміти і її. Люди! Вивчіть найпрекраснішу в світі мову!

– Знаю про твій талант співу, чи не плануєш проявити себе якось у цьому полі?

Дякую за «талант»! Ну, співати для мене – це взагалі якийсь особливий стан. Мене тоді не існує! Не знаю, добре я це роблю чи не дуже. Але це те, без чого я не можу себе уявити, як би сентиментально це не звучало. Тільки от «професійно» співати я не можу – боюся мікрофона (перевірено під час кількох студійних записів).

– Ти родом з Чернігова, що тебе дратує в галичанах, а що розчулює?

Тема соборності України? Ну, як ти бачиш, у нас в родині вона вже вирішена давно і лагідно. А загалом, мені не дуже подобається починати оцінювати людину з того, звідки вона родом і представником якої території вона є. Якщо хочете, це вже карма кожного з нас, на якій території йому випало народитися. А от що далі? Оце вже інше і цікавіше. І мені, вибач, байдуже, чи ця людина з Коломиї, чи з Козельця, якщо вона продажна і не цінує свободу, не має почуття власної гідності. Я, як Мауглі, просто «чую» людей «однієї крові». Знаєш, я думаю, що багато наших бід ідуть від того, що людина (а часто і народ) починає втрачати свою гідність (у різних значеннях цього слова). Це, напевно, одне з найтяжчих випробувань для кожної людини.

– Давай поговоримо про сім’ю. Як це бути дружиною, мамою і тещею письменників? І кого з них ти читаєш з найбільшим задоволенням?

Стосовно мого екзотичного статусу – «дружина, мама, теща письменників» – так, то також непогана халепа, в котру не кожен може втрапити. А оскільки я, як сказав мій любий зятьок, «жінка ризикова», то мені це до вподоби. «Життя – непогана хріновина»! Читаю я їх усіх по-різному, але мені завжди це цікаво. Тільки от тут я не можу вважатися читачем об’єктивним… Як відсторонитися і просто читати? Навчіть! Я цього не вмію!

– Ти є першою читачкою Юркових творів?

Юркові тексти майже завжди читаю першою (цією радістю він також ділиться ще з деякими найближчими людьми).

– Якщо чесно, складно жити з письменником?

А складності життя бувають не тільки з творчою особистістю. Думаю, з нетворчими їх ще більше. Мені добре і цікаво! І я не хотіла би іншого життя!

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ


   

 

 

 

 

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!