Днями у київському видавництві «Гамазин» у серії «Зона Овідія» вийшла у світ книга поезій франківського автора Любомира Стринаглюка “Бентежні видива”. Його свого часу вважали одним із найталановитіших українських ліриків. Але після першої збірки поет замовк на 14 років. Втім, виявилося, це не була відмова від поезії. Увесь цей час він писав, правда, як кажуть, в шухляду. Але справжня поезія завжди знаходить шлях до читача.

 

– Любомире, між твоєю першою книжкою «Медовий кумир» і цією – 14-річна пауза. Чому поет, якого називали одним із найталановитіших представників покоління 90-их, так довго мовчав?

Я справді чекав дуже довго на вихід цієї книжки… На це було декілька причин. Перша –  життя моє повернуло в такий бік, що доводилося займатися явно не поетичною діяльністю. А я завжди сповідував і сповідую такий принцип, що поезія не може бути вимушеною і вимученою. Навпаки, це велика відповідальність. І я відчуваю відповідальність перед словом. Я ніколи не ставив собі за мету писати на замовлення, навіть на внутрішнє замовлення, коли сам себе змушуєш до писання. Коли собі ставиш за обов’язок – писати.

Я чекав слушної нагоди, коли вірші самі народжувалися, самі природно виникали і природно писалися. Мабуть, тому була така довга перерва. Окрім того, я думаю, що не зайве дбати про якість текстів, я і собі це говорю, й іншим поетам. Для мене це важливе питання. Те, що написане, має бути і приємним, і якісним в моєму розумінні. Завжди ставив собі високі планки, власне тому така пауза також.

Друга причина в тому, що я собі поставив за мету не видавати книжку за власний кошт, як це зараз повсюдно прийнято. І очікував таких людей, які б змогли мою творчість реалізувати у вигляді книжки. Довго довелося чекати. Сам рукопис був готовий вже зо два роки тому. Ще декілька віршів дописалися за цей час.

А третя причина – я принципово хотів видаватися у Києві, тому що мене не влаштовує, що до поезії ставляться, як до регіонального явища. Те, що написано, належить не тільки Галичині чи моєму краю, а всій Україні. Перепрошую за пафос, але я так вважаю.

 

– Твоя поезія – це зараз рідкісний зразок того, що можна було б називати «високим стилем». В літературі панує тенденція наближення до розмовної мови, до використання брутальної лексики, а в тебе важка і багатошарова метафорика, вишукана лексика, складна ритміка. Може, це спосіб якось відокремитися від реальності? Вибудувати бар’єри? Це втеча?

Ні, я не конфліктую з реальністю, але вважаю, що поезія не має бути написана на злобу дня чи лягати в тенденції, які диктує сучасність. Поезія в моєму розумінні позачасова. Власне тому і така ускладнена метафорика.

Я це не робив ніколи і не роблю навмисно. Я маю певні естетичні принципи і їх сповідую. Передовсім, намагаюся бути вірним власному стилеві, який я виробив і який, мені видається, в мене є. Я не вважаю, що доцільно зараз вводити в поезію, якщо цього не вимагає жанрова потреба, брутальних слів чи якогось просторікування. Думаю, що поет, якщо він справді ним є, має бути вірним передовсім собі. Мені дуже подобається вислів одного з моїх улюблених художників, Едварда Мунка, який якось сказав: «Я завжди був вірний своїй музі, і вона ніколи не зраджувала мене».

– З одного боку, ти намагаєшся залишатися вірним своїй музі і вибудовуєш дуже герметичний поетичний світ. З іншого – той самий Любомир Стринаглюк вранці відкриває магазин, здає звіти в Податкову, веде перемовини з постачальниками – словом, займається своїм невеликим бізнесом. Поезія – це діяльність цілком безкорислива. Мета бізнесу – прибуток. Ти відчуваєш конфлікт цих двох твоїх іпостасей?

Бували часи, коли я такий конфлікт дуже відчував, та й відчуваю його і досі. Справді, це є зчаста непоєднувані речі. Підприємницька діяльність, яка пов’язана з хлібом насущним, і поезія. Справді, в них різні шляхи. Дивним чином ці дві речі в мені поєднуються. Для мене самого це таємниця. Зізнаюся, мабуть, це йде на шкоду мені як поетові. Хоча частково шкодить в моїй підприємницькій діяльності деякий ідеалізм, без якого не мислиться поет. Я свідомий того, що ці речі поєднати важко. Та намагаюся як в поезії, так і в іншій своїй діяльності бути до кінця чесним.

Для мене підприємництво і поезія – це як тіло і душа, одне без одного не існують. Це як в людини. Якщо людина бездушна і бездушно ставиться до своєї професійної чи побутової діяльності, то вона, мабуть, буде серйозно шкодити своїй душі.

– Попит на якісні меблі очевидний і зрозумілий. Складніше сьогодні з запитом на якісну поезію. Де взагалі місце поезії в суспільстві, яке мріє про споживчий кредит на плазмовий телевізор?

Схоже, цей запит зараз є не таким, як мав би. Передовсім це тому, що, на моє глибоке переконання, наше суспільство глибоко хворе. Я зараз активно займаюся громадською діяльністю і дедалі більше у цьому переконуюся: наскільки багато назріло серйозних і насущних проблем. Це не тільки проблеми, пов’язані з кризою естетичної культури… Та часи минають. Все стане на свої місця. Я в цьому глибоко переконаний. Ми перейдемо кризу економічну і всі інші кризи. Настане той час, що поезія здобуде важливе місце. Крім того, поезія – річ, яка в певному сенсі заперечує смерть. Про це, скажімо, знали самураї, тому для них було обов’язковим віршування. Не все закінчується фізичною смертю. Є речі, які нагадують нам про те, що існує інше, вище і вічне, життя. Поезія – одна з цих речей.

– Як ти уявляєш собі свого ідеального читача?

Мій ідеальний читач – передовсім, це людина мисляча. Я не скажу, що надто багато в моїй поезії ребусів, які треба розгадувати, але ця людина має бути начитана і підготовлена. Мій читач – це людина доброї душевної культури. Це людина, яка цікавиться мистецтвом, не тільки літературою. Багато в мене є ремінісценцій з історії, з історії мистецтва. Мій читач – це людина, яка має добрий смак і живе та думає в цьому часі і намагається не піддаватися цим спокусам, зокрема споживацтву, цинізму й ідолам масової культури.

– Як би ти оцінив рівень сучасної української літератури? Наскільки точно і глибоко вона осмислює реальність і стан людини в нинішньому часі?

Маю глибокі сумніви в тому, чи насправді вона осмислює реальність. Не думаю, що є в нас такі письменники, які вийшли на цей рівень. Хоча спроби деякі є. Я думаю, що зараз українська поезія стоїть на вищому рівні, ніж проза. Бракує справжньої прози.

Поезія – це, швидше, імпресія. Вона є відображенням душевного стану нації. В нас дуже багато талановитих, якісних молодих поетів. З-поміж тих, які мені імпонують, можу назвати Дмитра Лазуткіна, Сергія Жадана, Мар’яну Кіяновську, Мар’яну Савку, Галину Крук. Це ті поети, які визначають зараз обличчя сучасної української поезії. Вони видають дуже якісну поезію. Щодо прози – не так оптимістично, на жаль. Зізнаюся, правда, що я є зараз не настільки ретельним читачем, аби робити остаточні висновки.

– Українське книговидання переживає складні часи (втім, як завжди). Але технології відкривають інші цікаві способи комунікації з читачем. Скажімо, є літератори, які виставляють вірші у Мережі. Не пробував?

Трохи бракує мені часу на це, хоча це хороший спосіб.

– Багатьох спілкування у віртуалі відлякує.

Ні, поет має потребу бути відчитаним і почутим. Якщо Інтернет дає можливості – треба їх використовувати. Але проблема все-таки в іншому, і Інтернет тут не допоможе.

Мізерні тиражі, відсутність дистрибуції книги, відсутність літературних агентів чи продюсерів, які б мали займатися організацією літературного процесу. Російськомовна література, яка виробляється в Росії, просто поставлена в такі умови, що україномовні конкуренти програють за всіма параметрами. Там на голову вищі умови для книговидавців, в тому числі податкові пільги й державна підтримка, там літератор спокійно може писати, не думаючи про інші підробітки. Там мають пристойні і навіть дуже пристойні гонорари. Тому там повноцінно розвиваються різні жанри: популярна література і висока. Письменники не переймаються тим, за що жити. Немає на це потреби. Вони реалізовані, успішні. Деякі навіть дуже заможні.

– Знову традиційні українські плачі про нещасливу долю?

На жаль, так воно об’єктивно складається. Це не нарікання, це констатація прикрого і трагічного стану, в якому перебуває наша література.

– Як рятуватися?

Треба більше працювати. Іншої ради нема. Потрібно активніше ставити питання про підтримку письменників. Багато письменників зараз пішли в політику. Сумніваюся, що це добре. Мабуть, це ще одне свідчення того, що література в кризі. Ще більше сумніваюся в тому, чи цей похід в політику виправить це становище.

Думаю, що треба просто писати якісні тексти. І безумовно, в нас є письменники, які можуть якісно творити.

 

Розмовляв Андрій СОВА