Я пам’ятаю

Святвечір для мене – це, перш за все, вечір спогадів, вечір пам’яті. Його ми зазвичай святкуємо в моїх бабусь – спочатку в однієї, а потім в другої, їм і відводиться найголовніша роль у цей вечір.

Людина живе доти, доки її пам’ятають, але скільки може жити пам’ять? Нас пам’ятатимуть діти і внуки, а що далі, що далі? А далі час знищить пам’ять про нас, як щось знищило листи Василини, які зберігалися в шухляді шафи в старій хаті. Старої хати, яка стояла на нашому подвір’ї, нема вже багато років, так само багато років ніхто не згадував про Василину. Але вчора, в переддень Святвечора, тато серед напів трухлявих дрів, які і є порубаною старою хатою, знайшов пошкоджену весільну фотографію Василини, рідної сестри бабиної мами.
Василині було 15, коли у 1928 році подруга Софія запропонувала їй поїхати на заробітки в Уругвай, де на той час працював Софіїн брат. Мати Василини бідувала, втратила чоловіка на війні і залишилася сама з чотирма дітьми. Вона вагалася, та все ж вирішила відпустити доньку у світи спробувати щастя. Попросивши в поручителі двох багатих жителів села, вирушила до Коломиї в банк і взяла там кредит, щоб оплатити донці дорогу. Софію та Василину до поїзда везли санами, якими через заметілі заледве дісталися до потяга. Дівчата сіли на потяг, але вже всередині з ними сталася страшна пригода, яку Василина буде згадувати з жахом все життя. Коли вони проходили повз піч, в яку якраз у той момент закидали вугілля, іскра потрапила в очі Софії, і її довелося знімати з потяга, щоб доправити до лікарні. Василина ж залишилася сама, перед нею стояв вибір: повернутися додому, де на неї та її сім’ю чекали борги і кредити, або ж поїхати самій. П’ятнадцятирічна дівчина Василина, неосвічена дитина, яка не була ніде, окрім свого села, мусіла обирати, і цей вибір вирішив усю її долю. Заплакана і до смерті налякана, Василина вирішила їхати. Поки вагалася, вона втратила свій корабель, тож довелося сідати на підводний човен, який через два дні висадив її у якомусь порту, де вона сіла на корабель, який і доправив її до Уругваю. В Уругваю до причалу кожного дня приходив Іван, брат Софії, який мав зустріти дівчат і який аж на третій день побачив, як з корабля сходить худе перелякане дівча.

На фото Василина та Іван, який її зустрів. Вони одружилися і прожили довге й щасливе життя зі своїми двома дітьми Петром та Ганною. Ніхто з них чотирьох більше ніколи не був в Україні, натомість листи Василини до нашої старої хати приходили часто та справно. “Дорога моя сестричко…” – так починався кожен з них. Василина закінчила в селі лише три класи, тож українською писала погано. Я й досі пам’ятаю ті дивні слова в листах, половина букв у яких були з кирилиці, а половина – з латиниці. Вона хотіла приїхати, але так і не змогла. Стіни старої хати давно впали, а разом з ними фотографії, якими ті стіни були вкриті. Стара шафа спорожніла, дерево з хати пішло на дрова, пам’ять про Василину поблякла, майже розчинилася. Лише чомусь старі трухляві дрова, принесені до хати, щоб розпалити бабі п’єц, нагадали про неї, Василину, наївну перелякану дівчинку, яка тоді ще не знала, що, зробивши крок вперед, можна уже ніколи не повернутися, ніколи.

Василино, я пам’ятаю.

Христина КОЗЛОВСЬКА

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!