Як колись щедрували

Останнім часом колядки та щедрівки дедалі рідше лунають у наших домівках на зимові свята, а колядників помітно поменшало. Та не варто думати, що колядки, щедрівки й посівалки – лише для дітей. Звісно, для них це свято особливе, адже вони можуть «заколядувати» собі грошенят. Утім, дорослі теж колядують, просто за це їх частують за різдвяним столом. Тож гайда готуватися до свят!

6 січня, на Святвечір, щойно зійде перша зоря на небосхилі, українські родини сідають до столу. Опісля вечері в сімейному колі заводять колядки. Наступного дня, на Різдво, 7 січня, дорослі та діти починають вітати колядою сусідів та інших господарів з народженням Христа.

Тривалість Коляди відрізняється в регіонах України. На Заході колядують 7-8 січня – цей час і називають «колядою». На Покутті це роблять на Святий вечір та Різдво; на Слобожанщині – у перший день Різдва; на західному Поділлі – на другий день свят вранці, а на Гуцульщині – на Святий вечір та Різдво.

Вертеп під час Різдвяних свят. У ролі жида – Євген Галавай. Богородчани, 8 січня 1955 р.

У більшості регіонів України щедрують 13 січня – у вечір напередодні старого Нового року. Щедрий Вечір, очевидно, є залишком стародавнього дохристиянського звичаю. За християнським календарем це день преподобної Меланії. В народній традиції обидва свята об’єднались, і тепер маємо Щедрий Вечір, або свято Маланки (або Меланії).

У римлян день преподобної Меланії традиційно завершував рік, а день святого Василя починав новий. У народній уяві ці образи перетворилися на стійку пару, що стала прив’язана до реальних історичних постатей (князя Володимира Великого та його матері Меланії-Малуші).

Історично склалося так, що Новий рік у нас відзначають двічі: 1 січня за новим, григоріанським календарем, і через два тижні – за старим, юліанським стилем. 14 січня – день пам’яті святого Василія Великого (329-379), архієпископа Кессарії Каппадокійської, який народився в родині багатих благочестивих батьків. Все свідоме життя він проповідував вчення Ісуса Христа і мав велику повагу серед віруючих. Українці шанують чесноти святого й увічнили його ім’я в щедрівці такими словами: «А що другий празник – святого Василія! Радуйся, ой радуйся, земле, син Божий народився!»

Колядники. Богородчани, січень 1959 р.

Щедрий Вечір – веселе українське свято з обрядами, забавами, скоромною їжею. А ще на свято випікають два спеціальні хліби – «Маланку» і «Василя». Зазвичай батько, сховавшись за великою мискою з пирогами, питав у дітей:

– Чи бачите ви мене?

 У відповідь діти казали:

– Не бачимо Вас, батьку!

 – То дай, Боже, щоб і на той рік не бачили!

Цей ритуал символізував собою замовляння на гарний, високий врожай пшениці, достаток і добробут у родині.

На Щедрий Вечір, тобто в ніч під старий Новий рік, майже по всій Україні, від Таврії до Гуцульщини, традиційно ходили гурти ряджених – молодіжні ватаги, які щедрували й водили «Маланку» – своєрідний маскарад, що не має нічого спільного з християнськими віруваннями, хоча й носить ім’я преподобної Меланії – римлянки, яка померла саме цього дня, 439 року.

Щедрий Вечір з багатою кутею, скоромними стравами, цілим комплексом своєрідних ритуалів (величання печі, купання хліба і т.д.) змінює Новий рік день святого Василя.

Із самого ранку хлопці засівають свою домівку житом та пшеницею, після чого йдуть з такою ж місією до інших хат – до хрещених батьків, сусідів і родичів, отримуючи за це гостинці та гроші. Така традиція пов’язана з тим, що наші пращури вважали святого Василя покровителем хліборобства.

Коляда в садочку «Дружба». У другому ряду – Ігор Галавай (другий ліворуч). Богородчани, січень 1974 р.

Посівання на старий Новий рік – давній обряд, який проводили наші предки, щоб збільшити врожай у наступному році. Теперішні посівальники ходять від хати до хати, бажаючи господарям всього найкращого (вважають, що перший посівальник приносить щастя у дім):

Сійся, родися, жито, пшениця, всяка пашниця.

На щастя, на здоров’я та на Новий рік,

Щоб уродило краще, ніж торік!

Коноплі під стелю, а лен по коліна,

Щоб у вас, хрещених, голова не боліла.

Будьте здорові з Новим роком та Святим Василем!

Дай, Боже!

Існує розмаїття щедрівницьких гуртів – дитячих, дівочих, мішаних – з посіванням, віншуванням, народною виставою, численними ритуалами  – всього годі перелічити. Бо лише в Україні співають побажання кожному окремо: пану господарю, господині, дівчині, парубкові, батькам, їхнім дітям, порівнюючи їх із сонцем, місяцем, зорями…

І якщо 13 січня щедрувати ходять лише дівчата (Маланка), то вже наступного дня посівати йдуть тільки хлопці (та, звісно, діти). При цьому вважається: якщо 14 січня першою поріг будинку переступить дівчина – це недобрий знак. Саме хлопчик має першим увійти до оселі та впустити в дім щастя, радість і мир.

Другий Святвечір – так називають вечерю перед Водохрещем. Напередодні Водохреща – 18 січня за новим стилем – віруючі протягом дня постять, а ввечері відзначають водохресний Святвечір, або, як в народі кажуть, «голодну кутю». Голодною вона називається тому, що від ранку всі встигають зголодніти. Адже віруючі від ранку і до вечора цього дня нічого не їдять – постять, а сідають до столу тільки після служби у церкві.

Різдвяний парад вертепів на вул. Галицькій. Івано-Франківськ, 1990-ті рр.

Кутя заправлена медом, маком та горіхами, вареники з картоплею, з маком і капустою, смажені та печені пироги, гречані млинці, пампушки, рибні страви, пісний борщ і т.д., з напоїв узвар і квас  – на столі дванадцять обов’язкових пісних страв (як на перший Святий вечір). Сідати за стіл прийнято з першою зіркою на вечірньому небі.

Переважно в західних регіонах України, зокрема в Галичині, «голодна кутя» святкується, як Щедрий Вечір. Знову, як і на Святвечір, намощують сіна на стіл під кутю і ставлять «дідуха» на покуття. Вносячи до хати сніп жита, господар віншує:

«Віншую вас зі щастям, здоров’ям, з цим Святим Вечором, щоб ми в щасті і здоров’ї ці свята провели та других дочекались – від ста літ до ста літ – поки нам Пан Біг назначив вік!».

Під час Різдвяних свят. Перед вертепом – Ігор Галавай. Богородчани, січень 1974 р.

Перед вечерею батько «клячить» – стає на коліна перед образами – і молиться Богові; за ним молиться і вся родина. Помолившись, батько сам сідає до столу і запрошує сідати всіх присутніх у хаті – як це було на перший Святвечір.

У Галичині на так званий другий Святвечір щедрують. Звичай щедрувати тут дуже своєрідний і дуже неоднаковий. Кожний із щедрівників носив колись із собою цілий оберемок гілок ліщини. За щедрівку ґазда виносив пригорщу вівса, намоченого у воді, і висипав його щедрівникові в торбу. Щедрівник же давав ґазді гілку ліщини. Овес вважався найкращим «на розплід», а гілка ліщини мала магічну силу – берегти худобу від «усього злого».

На Львівщині в цей вечір колись ходили щедрувати дорослі дівчата. Гурток дівчат підходив до вікна, і одна з них гукала: «Пане господарю, чи спите, чи чуєте, чи дома ночуєте? Чи скажете щедрувати, свій дім звеселяти?..»

На Тернопільщині дівчата щедрувати не ходили: сиділи вдома і чекали на хлопців-щедрівників. А хлопці щедрувати йшли лише під вікно тієї хати, де була доросла дівчина. Якщо щедрівники-хлопці минали хату дівчини, то цим показували, що їй дівувати рано. Під вікном вони співали таку колядку:

Ой, на леді, на Йордані

Святять воду три янголи.

Йордан воду розливає,

Ворон-коні напуває.

Там Орися біль білила,

Рум’янеє личко мила,

До місяця говорила:

«Ой, місяцю, місяченьку,

Освіти ясно криниченьку,

Немає ким дати знати

їдь, батеньку, біль збирати».

 

Батенько сі відмовляє:

«Я не піду, не поїду,

В мене сани не складані,

Ворон-коні не ковані».

Далі Орися звертається до матері, сестри, брата – всі відмовляються.

Нарешті вона звертається до милого:

Миленький сі не відмовляє:

«А я піду, я поїду,

В мене сани поскладані,

Ворон-коні поковані,

Буде Христос на Йордані».

Дівчата в цей вечір ворожать: збирають зі столу ложки після вечері і йдуть на поріг тарабанити ложками – «де пес забреше, туди заміж піду!».

З голодною кутею пов’язані цікаві обряди «закликання морозу», адже вважається, що саме на Водохреща вони найміцніші. Перед тим, як сісти за вечерю, господар брав ложку куті, підходив до вікна (іноді прочиняв кватирку) і тричі казав: «Морозе, морозе, йди до нас кутю їсти!». Після паузи знову звертався: «Не йдеш? То не йди ні на жито, ні на пшеницю, ні на всяку пашницю! Не морозь ні нас, ні наших коней, не морозь ні худобу ні птицю!».

Різдвяний парад вертепів на вул. Галицькій. Івано-Франківськ, 1990-ті рр.

Особливою забавою було закликати мороз для дітвори. Вона припадала до вікон і на весь голос запрошувала його до вечері. А після вечері діти проганяли кутю: вибігали з хати і палицями били знадвору в причільний кут. При цьому вони примовляли:

Тікай, кутя, із покуття,

А узвар – іди на базар.

Паляниці, лишайтеся на полиці,

А «дідух» – на теплий дух,

Щоб покинути кожух!

Збереглося коротке, але цікаве оповідання про те, як колись запорожці проганяли кутю в себе на Січі. Оповідання це записав етнограф Яків Новицький в 1876 р. у селі Кам’янка на Дніпрових порогах від лоцмана Йосипа Омельченка:

«Було, як повечеряють запорожці на голодну кутю, та вийдуть з рушницями проганяти кутю, то піднімуть таку стрілянину, мов наче й справді війна йде. На другий день, на Водосвяття, йдуть, було, до Дніпра і пушки за собою везуть. Як тілько попи начнуть хрест вмачати у воду, то вони й палять з пушок. Ще я добре знаю, як в двадцятих годах у Камянці з пушок кутю проганяли, бо тоді були й попи ще з запорожців».

Водохреща (або Ордан, Йордан, Богоявлення) – третє і завершальне велике свято різдвяно-новорічного циклу, яке православні та греко-католики відзначають 19 січня. Із Хрещенням Господнім пов’язують хрещення в Йордані Христа. Коли Ісус Христос досяг 30-річного віку, він прийняв хрещення від Івана Хрестителя в річці Йордані. Коли він зайшов на берег, з небес почувся голос Бога-Отця, який назвав Ісуса своїм Сином. І на нього зійшов Святий Дух в образі голуба. Звідси ще одна назва свята – Богоявлення.

Віряни вважають, що саме це свято засвідчує таїнство Святої Трійці. Адже в цей день, за християнським вченням, з’явився Бог у трьох іпостасях: Бог Отець – в голосі, Син Божий – у плоті, Дух Святий – у вигляді голуба.

Опівночі перед Водохрещем вода в ріках, як казали старожили, хвилюється. А набрана з річки опівночі перед Водохрещем вода вважається цілющою. Її зберігали в «знаючих» людей за образами на випадок поранення або тяжкої хвороби. Вважається, що на Водохреща, з опівночі до опівночі, вода набуває цілющих властивостей і зберігає їх протягом року, лікуючи тілесні й духовні хвороби.

Раніше, ще за тиждень перед Водохрещем, парубоча громада, а потім і окремі господарі, яких називали «спеціялісти», прорубували на річці ополонку, випилювали з льоду великий хрест, ставили його над ополонкою і обливали буряковим квасом, щоб був червоний. Біля хреста будували – теж з льоду – престол. Все це оздоблювали аркою з ялинкових або соснових гілок – «царські врата».

У цей день також відбувається ритуал біля церкви – святять воду. Йдучи до церкви по свячену воду, люди квітчають посуд – глечики, пляшки, баньки – «безсмертником» або сухими васильками, «щоб Бог милував від злої напасти».

Після Богослужіння весь народ іде процесією на річку до хреста. Попереду несуть дерев’яний церковний хрест і хоругви, хор співає «Голос Господній…», за хором іде священник, приклавши золотий хрест до чола, а за священником – народ. До річки на Водохреща йдуть усі: старі, молоді і діти. Кожен несе з собою пляшку або глечик на воду. Хлопці ще несуть з собою голубів, а мисливці – рушниці, заладовані клейтухом.

Після недовгої відправи священник занурює в ополонку хрест, а в цей час хор голосно співає: «В Йордані хрестився Ти, Господи!..» У свою чергу, мисливці стріляють з рушниць, а хлопці випускають з рук голубів, що літають над «Йорданом».

Коли воду освячено, люди підходять до ополонки і набирають її у свій посуд. Всі, хто приїхав на «Йордан» кіньми (нині авто) – чи то верхи, чи то саньми – набирають відрами з ополонки воду і напувають своїх коней, «щоб хвороби не боялися та міцніші були».

Після водосвяття всі люди повертаються до своїх хат. Поки мати або старша дочка подасть на стіл обідати, батько бере з-за образу Божої Матері пучок сухих васильків, мочить їх у свяченій воді і кропить все в хаті та в господарстві; потім бере крейду і пише хрести на образах, сволоці, дверях і миснику. Упоравшись із цим, батько сідає за стіл, а за ним – і вся родина. Найперше п’ють свячену воду.

У місцевостях понад Дніпром колись було чимало вірувань та прикмет, пов’язаних з «Йорданом». Скажімо, коли процесія йшла на річку, то «знаючі» люди придивлялися: якщо перед хоругвами пролетять горобці – нещасливий рік для дітей, граки – для молодих людей, а як пролетять гуси, то старі люди цього року будуть дуже хворіти, а то й, боронь Боже, вмиратимуть.

Якщо на Водохреща дерева вкриті інеєм, то навесні у відповідний день тижня – в п’ятницю, четвер і т.д. – треба сіяти ярову пшеницю: «вродить, як гай!».

Якщо на Водохреща день ясний, сонячний, то хліби в тому році будуть чисті, а якщо понурий, небо вкрите хмарами – у хлібі буде багато «сажки».

У той момент, як священник занурює хрест у воду, всі чорти та всяка нечиста сила вистрибує з річки і залишається на землі до того часу, аж поки якась із жінок не прийде на річку прати білизну. Коли брудна білизна опуститься у воду, то разом з нею пірнають у воду всі чорти, що мерзли на землі. Тому побожні бабусі колись не дозволяли своїм невісткам прати білизну впродовж цілого тижня після Водохреща – «щоб більше вигибло нечистої сили від водосвятських морозів».

Коли на Водохреща господиня місить тісто на пироги, то, витягнувши руку з тіста, не обтирає її, а йде в сад і обв’язує яблуневе дерево соломою, примовляючи: «Щоби сь на той рік родила яблука такі добрі і м’які, як тіcто».

На Гуцульщині по обіді хлопці водять своїх дівчат до річки вмиватися в «йорданській воді» – «щоб сі умила та красна була», а ще – «щоб були рожеві лиця».

На колишній Гетьманщині (на території Наддніпрянщини, Сіверщини, Полісся та Східного Поділля) парубоцтво мало такий звичай: по обіді на Водохреща сходилися на льоду хлопці з двох сусідніх сіл або двох «кутків» того самого села і билися навкулачки – хто кого переможе! Переможці забирали собі «орден» – хрест, вирубаний на льоду.

Василь Романюк у ролі Діда Мороза на святі проводів зими «Дарницька Масляна». Київ, 1983 р.

У деяких місцевостях Поділля, а також на Гуцульщині в цей день святять «трійцю» – три свічки, пов’язані квітчастою хусткою, намистом і барвистими стрічками. До цього ще додають пучки червоної калини та сухих квітів – безсмертників або васильків. З «трійцею» йдуть на «Йордан» – переважно жінки й дівчата. Під час богослужіння «трійця» запалюється від свічок, що горять на престолі. Коли воду вже посвятили, то перед тим, як іти додому, «трійцю» гасять, занурюючи свічки в ополонку, де відбувалося свячення води.

20 січня – останній день новорічних свят. Наступного після Водохреща дня люди справляли «посвятки» – тобто переходили до звичайного трудового ритму, та відзначали свято Івана Хрестителя (Іоан Предтеча).

Колись господині діставали свої починки (полотно, нитки), які перед Різдвом ховали подалі від гріха, «щоб лихий ниток не плутав». Але на Предтечу важливу роботу не розпочинали. Це був свого роду ритуальний перехід, а тому й казали: «Прийшов Предтеча і забрав свята на плечі».

Упродовж наступних кількох тижнів можна було справляти весілля та співати пісень, їсти м’ясо і різні смаколики. Адже потім починається найсуворіший у році Великий піст, що триває аж до Великодня, тобто свята воскресіння Ісуса Христа.

 

Василь РОМАНЮК

 

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!