Як лікувалися повстанці: крихти з історії медицини УПА

Лікарі підпільного Українського Червоного Хреста стали кістяком медичної служби, яка надавала допомогу хворим воякам УПА. Ідейні медики робили операції у лісі та вогких підземних шпитальках, переховували вояків по хатах і навіть у цивільних лікарнях, що найбільше було поширено на Галичині. Патріотичні ідеї УПА відстоювали і лікарі-іноземці, серед яких дуже багато євреїв, а відважному італійському фельдшеру навіть звели гранітний пам’ятник у прикарпатському селі. 

Ця тема з’являється рідко

Наразі дуже бракує ґрунтовного цілісного дослідження, яке б розповідало про медичну складову українського визвольного руху. Адже лише з 2000 року почали відкривати доступ до значного масиву документів як радянських репресивних органів, так і до тих, що вилучили в українського підпілля.

«Якщо ми поглянемо нині, наприклад, на кандидатські роботи науковців нашого франківського Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, – каже Ярослав Коретчук, директор Івано-Франківського музею визвольної боротьби ім. С. Бандери, – то левова частка робіт спрямована на дослідження різних тем з історії України або світу, тоді як тема визвольної боротьби з’являється рідко. На це є певні причини. У період президентства Кучми і Януковича з такою тематикою було просто неможливо захистити кандидатську».

Наразі в Україні є лише з десяток людей, які працюють в архівах і дійсно фахово розкривають тему українського визвольного руху. Вивченню цієї теми багато часу приділив заступник завідувача, начальник навчальної частини кафедри медицини катастроф і військової медицини Івано-Франківського національного медичного університету, полковник медичної служби, доцент Любомир Паращук, науковець написав цілу працю. «Зовсім не вивченою є організація медичного забезпечення, зокрема надання терапевтичної допомоги в УПА, медичною службою якої на той час, по суті, був Український Червоний Хрест (УЧХ)», – каже Любомир Паращук.

На час німецької окупації створили УЧХ, започатковану як громадську організацію, яка перед німецькою владою була покликана буцімто надавати медичну допомогу звичайному населенню. Звісно, левову частку УЧХ складали люди, належні до українських націоналістів, здебільшого молоді дівчата, і зовсім маленьку частку – професійні лікарі. З часом УЧХ став підпільною структурою з переходом до збройної боротьби. Розгалужена підпільна мережа проіснувала до 1947 року.

Вогкі, холодні і з гасовими лампами

За своєю суттю саме «військова сітка» була медичною службою бойових частин і підрозділів УПА. За дослідженнями Любомира Паращука, найнижчою її ланкою були роєві санітари, які за спеціальністю підпорядковувались чотовим санітарам. Роєві та чотові санітари були звичайними стрільцями, але в разі потреби мали надати першу поміч.

Очолювали медичну службу сотень переважно лікарі. В пізніші часи, коли медслужба УПА понесла великі втрати в особовому скла­ді, керівництво УЧХ було вимушене призначати на ці посади фельд­шерів, а іноді й досвідчених санітарів.

На оснащенні лікаря (фельдшера) сотні була лікарська сумка – так звана «фельдшерська торба». За сприятливих обставин розгортали сотенні медичні пункти – так звані «санітарні криївки», «санітарні хати», «санітарні бункери». Вони розміщувались переважно під землею або в запіл­лі селянської хати і були розраховані на лікування 1-3 хворих.

Структура медичної служби куреня була складнішою. Очолював її старший лікар куреня, який підпорядковувався командирові частини. Силами медслужби куреня розгортались курінні медичні пункти, які називались шпитальками, шпиталиками. Найчастіше їх будували під землею. Медичний пункт складався з приміщення на 10-15 ліжок, кухні та канцелярії. Була добре продумана система вентиляції та вида­лення відходів. Деякі шпитальки були настільки дбайливо устат­ковані, забезпечені медикаментами та хірургічними інструментами, що офіційні засоби інформації противника казали, начебто УПА отримує допомогу від інших держав.  

Проте більшість криївок були вогкі, холодні, освітлювались гасовою лампою, і завжди існувала небезпека, що противник викриє шпитальку. Іноді, якщо дозволяла ситуація, шпитальки розгортались у сільських хатах.

Досить поширеним методом надання кваліфікованої медичної допомоги було лікування хворих військовиків УПА в цивільних лікувальних закладах. Така методика найбільше поширилась на Галичині. Під зміненими прізвищами, видуманими анамнезами по­ранень та захворювань повстанців госпіталізовували в цивільні лікарні, де, ризикуючи життям, українські медики надавали їм до­помогу.

Цікаво, що УЧХ та командування УПА у          своїх регламентуючих матеріалах ставили чіткі вимоги до командного складу, медичного персоналу та військовос­лужбовців щодо дотримання правил особистої гігієни: «Всі вояки повинні митися щодня бодай до половини тіла. Використовувати всі можливості, щоб бути чистим і не подертим», «Стрільці не сміють носити довшого волосся, як 4 см, щоб не допустити множення во­шей», «На постоях стрільці мають здіймати обуву і пересушувати онучі», «Кожний стрілець повинен мати власну їдунку і ложку. Не вільно вживати немитих їдунок та ложок, щоб запобігти поширен­ню недуг». 

Лікарі були ідейними

Як розповідає Любомир Паращук, кадрова проблема в медичній службі УПА була досить болючою, незважаючи на те, що забезпеченість ме­дичними працівниками в регіонах, де проводились бойові дії, на той час була порівняно високою. Тільки на  Прикарпатті на початок 1941 року працювали 551 лікар і 1228 середніх медпрацівників. Однак більшість українських медичних кадрів мобілізували до почат­ку 1943-го до окупаційних армій, або, внаслідок репресій окупантів, винищили. Дуже багато українських медиків добро­вільно включалися в боротьбу проти окупантів у лавах УПА.

Часто за лікаря­ми, які практикували в окрузі, певний час бійці УПА вели спостереження, з’ясовували їхні професійні здібності і тільки після того пропонували їм перейти до праці у військових відділах. Зважаючи на умови партизанської боротьби, медикам, як і ін­шим бійцям, присвоювали псевдоніми. Тому немає можливості встановити дуже багато справжніх прізвищ лікарів, медсестер і санітарів УПА.

Побоюючись репресій, або з політичних міркувань, не всі медики добровільно надавали допомогу пораненим і хворим воякам УПА. Іноді фельдшера або лікаря примусово дос­тавляли до пораненого. Після надання допомоги його, попередивши про необхідність збереження таємниці, відправляли назад.

Попри все, на той час було дуже багато дійсно ідейних лікарів. Ярослав Коретчук розповідає, що в Станіславській центральній міській лікарні здебільшого працювали медики, які або допомагали воякам УПА, або взагалі були належними до націоналістів. Цікаво, що серед тих медиків був і росіянин Чернишов, який прибув на Прикарпаття за направленням. Так ось, доволі часто уночі до цієї лікарні під’їжджали люди на возі чи санях, і черговий лікар, прихопивши саквояж із медичними інструментами, їхав до Чорного лісу (30-кілометрова лісосмуга між Івано-Франківськом і Калушем), де зазвичай у бункері він проводив операції воякам. До ранку лікаря привозили назад до лікарні.

Відомо, що іноді важкопоранених вояків доставляли безпосередньо до самої лікарні, де медики облаштували спеціальну приховану кімнату і там бійця лікували. З часом радянська влада дізналася про цей осередок ідейних лікарів, і таємну палату персонал змушений був закидати різним сміттям. Тому сьогодні немає офіційних документів, які підтверджують факт її існування. Однак у 1949 році більшість медиків тодішньої лікарні заарештували, і вони отримали 25 років концтаборів за участь у визвольному русі.

Іноземці у лавах УПА

Дуже поширеним явищем була діяльність медиків різних націо­нальностей, які боролись із загарбниками в лавах УПА. Ці люди потрапляли в загони повстанців різними шляхами. Найчастіше вони були врятовані з фашистських концтаборів, єврейських гетто, радянського полону.

Окремою сто­рінкою історії медичної служби УПА є праця єврейських лікарів. Так, наприклад, Самуель Нойман («Максимович»), «док­тор Кум» – обидва були лікарями старшинської школи УПА “Олені” в Карпатах – стали взірцем самовідданої праці медика. Геройська смерть «доктора Кума», який з кулеметом у руках до останнього на­бою прикривав евакуацію поранених зі шпиталю біля села Труханів на Стрийщині, стала прикладом самопожертви для багатьох медиків УПА.

Восени 1944 року всім лікарям не української національності надали можливість повернутись до легального життя, гарантуючи збереження в таємниці факту їхнього перебування в УПА. Проте цією можливістю скористалась невелика кількість повстанських медиків. Вони, за словами «доктора Кума», «…цінували волю, ту правдиву волю, і були готові боротись проти тих, хто її топчуть».

Ярослав Коретчук також згадує цікаву історію італійського фельдшера, який пристав до лав УПА. У 1944 році, коли скинули режим Муссоліні, німці перестали довіряти своїм союзницьким італійським підрозділам і почали роззброювати їх. У Львові навіть створили табір для полонених італійців, з якими ще вчора німці воювали пліч-о-пліч.

Тож багато італійців утікали, як могли. На сьогодні відомо про семеро з них, що приєдналися до українських націоналістів, серед яких і уродженець Риму – фельдшер Августо Доніні із псевдонімом Михась. І хоча за плечима Доніні був лише медичний заклад середнього рівня, проте підпільники звали його лікарем. У перерві між боями йому доводилося виконувати роль санітара. Зодягнутий у сіру радянську шинелю, Августо ламаною російсько-українською мовою охоче спілкувався з побратимами, часто жартував. А ще багато розповідав про батьківщину. Бойовим гаслом італійця стали слова: «Знищити більшовизм – допоки він не дійшов до кордонів Італії».

Загинув він у прикарпатському селі Вікняни під час бойової операції у 1945-му. Коли більшовики покинули село, вікнянці крадькома поховали Августо Доніні у братській могилі біля церкви Різдва Пречистої Діви Марії, разом з іншими вояками УПА. Цікаво, що громада села увіковічнила пам’ять про італійського лікаря УПА – люди звели гранітний пам’ятний знак на місці його поховання і навіть назвали на його честь одну із сільських вулиць.

Наталя МОСТОВА

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!