Як Станіслав міняли на соціалістичне місто

У наш час, коли кожний клаптик міської землі є потенційною зоною житлової забудови, коли з карти міста один за одним зникають промислові підприємства, читачам було б цікаво довідатися, а як розвивалося місто після Другої світової війни, яким його бачили тодішні нові господарі. У Державному архіві Івано-Франківської області ми віднайшли документи, які розкривають особливості прийняття та обговорення генерального плану розвитку Станіслава у повоєнний період.

Вигляд залізничного вокзалу після звільнення міста Червоною армією (з радянської кінохроніки 1944 р.)

 Внаслідок радянсько-німецької війни 1941-1945 років Станіслав зазнав економічної шкоди на 7 млрд. 527 млн. 361 тис. 95 радянських карбованців. Було зруйновано 2 тис. житлових будинків, що становило більше чверті міського житлового фонду, 6 мостів, 5 км шосейних доріг, 5 км залізниці, 256 тис. кв. м бруківки, 5 тис. кв. м тротуару.

Відновлення пошкодженої міської інфраструктури та житла тривало до початку 1950-х років. Радянська влада прагнула перетворити Станіслав на другий індустріальний центр Західної України після Львова. Для цього необхідно було розробити та прийняти генеральний план Станіслава.

Станіславський відділ архітектури 14 жовтня 1946 р. підписав угоду за номером 278 з Українським державним інститутом проектування міст «Діпромісто» у м. Києві на виготовлення схеми генерального плану Станіслава. Роботу виконувала четверта архітектурно-планувальна майстерня «Діпроміста», архітектор І. Я. Фейгін. На підготовку та виготовлення схеми генерального плану йому надали тільки два місяці, що по часу було занадто мало для такої роботи.

Розташовувався пам’ятник Сталіну посередині клумби з правого боку від центрального входу до будинку правосуддя, а з лівого боку стояв Ілліч.

Проект схеми генерального плану Станіслава був обговорений 6 грудня 1946 р. на засіданні архітектурної комісії при начальнику обласного відділу зі справ архітектури Станіславського облвиконкому Д. І. Гаврилову. Ідеологічне підґрунтя нового плану відображене було у його суті, яке поставили замовники – місто капіталістичне повинно трансформуватися у соціалістичне місто. Обговорення проекту було досить жвавим, з тривалими дебатами та закінчилось опівночі (за сталінським методом, тоді всі керівники та чиновники працювали допізна, як «вождь усіх народів»). Саме на цьому засіданні місцевим архітекторам вдалося відстояти і вберегти від знищення та руйнації пам’ятки архітектури, історичні символи міста.

Розрахункові дані для генерального плану Станіслава були підготовлені у 1945 р. Станіславським обласним управлінням планування. Тодішня радянська статистика вважала містоформуючими факторами чисельність робітників міста. В основу розрахунків була поставлена кількість робітників Станіслава станом на 1940 р. – 5 612: найбільшим підприємством міста був паровозоремонтний завод – 2 тис. працівників; металообробна промисловість – 256; харчова промисловість – 886; текстильна промисловість – 974; шкіряно-взуттєва – 550; деревообробна та будівельна – 571; інші галузі – 456 осіб.

Генеральний план приймався на 15 років, до 1960-го. Відповідно до розрахунків, станом на 1960 р. у Станіславі кількість робітників мала зрости до 14 895. Так, для прикладу, розраховували, що чисельність робітників паровозоремонтного заводу мала зрости до 2 700, металообробної промисловості – до 4 000.

Окрім робітників, до містоформуючого фактору віднесли: зростання кількості працівників зовнішнього транспорту Станіславського залізничного вузла до 3 000; закладів неміського значення – 2 000; будівельної промисловості – 2 400; студентів та працівників освіти, окрім шкіл – 4 100. Загалом зупинилися на цифрі робітників містоформуючого фактору – 27 400 чоловік. Радянська методологія включала ще 20% робітників, які працювали у сфері обслуговування населення міста. Тоді вирахували станом на 1960 р. 88 800 осіб та додали ще 20% резерву, тож вважали, що у Станіславі мало проживати 105 тис. осіб. Саме на таку кількість мешканців і розроблявся генеральний план міста.

Пам’ятник солдатам та офіцера Червоної армії, що віддали своє життя за визволення Прикарпаття (з радянської кінохроніки 1946 р.), тепер – Братське кладовище біля залізничного вокзалу

Від кількості населення міста архітектор І. Я. Фейгін вирахував потрібну кількість площі, користуючись такими факторами: стан наявного житлового фонду, стан наявних районів забудови та першочергової забудови; перспективи індивідуального і дачного будівництва та його можливого масштабу; наявність резервної території; специфічні міські фінансово-економічні особливості розвитку. За його підрахунками, станом на 1960 р. у Станіславі буде багатоповерхова забудова на площі 79 га, де буде проживати 31 500 осіб; малоповерхова забудова, двоповерхова, іноді триповерхова – на 84 га з 21 000 осіб; одноповерхова малоквартирна забудова та присадибні ділянки – на 146 га з 26 850 осіб; одноповерхова присадибна забудова та одноквартирне будівництво – на 328 га з 26 250 осіб.

На житловій забудові Станіслава площею 637 га проживало б 164 людини на 1 га площі. Загальна площа Станіслава, де розміщувалася житлова забудова та будинки громадського призначення, нараховувала 1 тис. 112 га: житлові квартали – 700 га, промисловість – 15 га, соціально-культурні та побутові заклади – 115 га, зелені насадження – 35 га вулиці та площі міста – 200 га. Із врахуванням території, потрібної для зовнішнього транспорту, промисловості, була вирахувана корисна територія для складання схеми генерального плану Станіслава, з якої виходив архітектор Фейгін: 637 га – житлова забудова, 150 га – промислова, 50 га – зовнішній транспорт, 225 га – соціально-культурні та побутові заклади, 10,1 га – зелені насадження, 240 га – вулиці, площі, дороги.

Понищена ратуша (з радянської кінохроніки 1944 р.)

Центр Станіслава, згідно з проектом генерального плану, залишався в історичному центрі. Розбудова міста йшла від нього у південному, західному, північно-східному напрямах. Багатоповерхова забудова передбачалася у південно-західному напрямі від центру міста, однак відсутність каналізації робила його районом освоєння другої черги. Безперспективними у плані розвитку, згідно з проектом, були райони за залізницею – Вовчинецький тракт (сучасна вулиця Вовчинецька). Аргументи були такі – достатньо території під забудову на захід від залізниці, недоцільно виселяти людей із малоповерхової забудови у цьому районі.

Промисловість Станіслава архітектор І. Я. Фейгін пропонував розмістити у південно-східному напрямі, між Бистрицею Надвірнянською та залізницею, або на захід від залізниці, в районі вулиці Довгої. Саме за другий варіант найбільше переконував архітектор. За його словами, тоді на Довгій було рівне широке поле, верхній шар якого вкривав чорнозем, а під ним лежали потужні шари глини. З точки зору уникнення підтоплення цей район був найсприятливішим. Між потоком Рудкою та Бистрицею Солотвинською знаходився водорозділ, який захищав цей район від повеней. При опитуванні місцевих жителів було з’ясовано, що при великій повені 1942 року ця місцевість не була затоплена. На цій ділянці  архітектор хотів розмістити всі нові заплановані промислові  підприємства міста – авторемонтний завод №63 Народного комісаріату оборони, тракторний завод, завод з обслуговування промисловості, чавунно-ливарний та ремонтно-механічний заводи. За словами Фейгіна, всі ці підприємства за площею рівні площі середнього заводу на Донбасі.

Поруйнована будівля пошти (з радянської кінохроніки 1944 р.)

У межах міста залишалися такі промислові підприємства: хлібозавод, пивзавод, дріжджовий завод, лікеро-горілчаний завод, млини №1 та №2, а млин №3, який тоді не працював, планували закрити. Складську територію Станіслава архітектор Фейгін прив’язував до проекту розвитку Станіславського залізничного вузла. Згідно з ним, передбачалася організація товарної станції у східній частині залізниці, тому всю навколишню територію архітектор віддав під складські приміщення, з формуванням території їхнього резерву. Біля шкірзаводу пропонувалося побудувати взуттєву фабрику. Центральний ринок залишався на своєму місці, навпроти плацу Потоцьких.

Проблемним для Станіслава було формування нових зон зелених насаджень. Пропонувалося розвивати центральний міський парк, піонерський парк на вулиці Галицькій. Одним з перших архітектор І. Я. Фейгін висловив думку про необхідність закриття головного міського кладовища на вулиці Радянській (сучасній вулиці Незалежності) з перетворенням його у паркову зону. Через кладовище він пропонував продовжити вулицю Леніна (сучасну вулицю Б. Лепкого) далі до цегляних заводів (район сучасної ЗОШ №21 на вулиці А. Сахарова) з виходом до центрального міського парку.

Нове міське кладовище пропонувалося закласти між лікеро-горілчаним заводом та залізницею. Головними магістралями Станіслава мали бути три розгалуження від залізничного вокзалу: перше – по вулиці Леніна у південний район, друге – на північ, до об’їзної дороги на Галич і перехід на Центральний ринок; третє – по вулиці Галицькій до центру міста. У ставленні до пам’яток архітектури І. Я. Фейгін був категоричним: запропонував знести міську Ратушу, яка була пошкоджена внаслідок підриву німецькими військами під час відступу.

Під час обговорення проекту генерального плану Станіслава порушувалося питання про поділ міста на три або чотири райони із своїми райвиконкомами, однак чисельність населення міста та показники його промислового розвитку не дозволяли цього зробити. Не було схеми водопостачання міста та розвитку каналізаційної мережі. Нові промислові підприємства на час обговорення генплану були розміщені на Майзлях неподалік вулиці Радянської. Територія колишньої нафтобази була передана авторемонтному заводу №63 Народного комісаріату оборони.

Гостру дискусію викликала пропозиція розміщення нових підприємств у районі вулиці Довгої, бо там замість чорнозему та глини були торфовища, а також той район був потенційно небезпечний через можливість підтоплення, що не дозволяло прокласти туди залізницю. Серед висловлених зауважень – генеральний план не передбачав дороги до аеродрому, що не відповідало потребам міста. Також критикували архітектора Фейгіна за відсутність магістралі для розвитку міського транспорту. Невирішеним було питання автомобільного руху, складність проїзду в центральній частині міста, закриті повороти та глухі вулички призводили до частих автомобільних аварій. Цю ситуацію досить оригінально прокоментував обласний державний санітарний інспектор Д. Ф. Кузьменко: «Протягом 1930 року в Нью-Йорку було 30 тисяч загиблих у автомобільних аваріях. У нас, правда, не Нью-Йорк, але теж так може вийти».

Серед основних недоліків проекту генерального плану Станіслава місцевий архітектор К. К. Горшеньов виділив замалий розмір центральної площі міста – 1,9 га (сучасна частина площі Ринок) та залишений за нею Центральний ринок, який перебував тоді в антисанітарному стані. Піддав критиці він і план забудови Привокзальної площі, адже ще у 1938 році було прийнято рішення знести квартал триповерхової забудови, щоб відкрити  Привокзальну площу і розкрити перспективу із залізничного вокзалу на місто. Також не було вирішене питання перспективи на братське кладовище радянських солдатів та офіцерів по вулиці Леніна, воно було закрите для виду одноповерховою забудовою. Питання продовження вулиці Леніна через «католицький цвинтар» уже порушувалося та не є реальним, бо далі розташовані два цегляні заводи із глибоким котлованом виробітки.

Саме Горшеньов виступив першим на захист та збереження пам’яток архітектури Станіслава. Наведемо його слова: «Архітектурно історичні пам’ятки автор не включив у загальну композицію планувального рішення, більше того, Ратушу він пропонує знести, в той час як її легко відновити та реконструювати. Крім цього, автор пропонує забудувати багатоповерховими будинками деякі костели, які є архітектурно-історичними пам’ятками, та закрити фортечний мур. Він не включив все це в архітектурно планувальну композицію, ніби хоче сказати, що храм Василя Блаженного у Москві треба обгородити китайською стіною, щоб ніхто його не бачив. Навпаки, історичні пам’ятки потрібно виділяти та пов’язувати із загальним плануванням міста, що, звичайно, накладе свій відомий відбиток, що відображає характерне обличчя міста».

Архітектор Горшеньов звернув увагу на потребу розбудовувати місто у південному напрямку, за аеродромом та стадіоном «Спартак» (сучасний «Рух»), де згодом, у 1970-х роках, з’явиться мікрорайон БАМ. Розкритикував він також ідею закладання цвинтаря між лікеро-горілчаним заводом та залізницею, бо там високий рівень ґрунтових вод, а в таких місцях людей не ховають. Ще й додав, що не хотів би, щоб там поховали його рідних.

Висловлювалися присутні і за перенесення Центрального ринку в інше місце з центральної частини міста, бо там у базарні дні неможливо пройти, хто хоче потрапити на вулицю Пушкіна (сучасна вулиця В. Чорновола), той мусить обходити дві вулиці. Заступник голови Станіславського міськвиконкому Кулик у справі перспективи на братське кладовище радянських солдатів та офіцерів по вулиці Леніна пішов ще далі і запропонував знести житловий квартал, щоб його було видно з вулиці Грюнвальдської, де розміщувався обком партії.  Щодо центральної міської площі він запропонував знести всі будинки від Ратуші до палацу Потоцьких, щоб за рахунок цього кута зробити ширшою центральну площу, бо «там цілий квартал стар’я, де підвали повністю забиті фекаліями». Саму ж Ратушу Кулик пропонував зберегти, бо це ж є тригонометричний пункт, а до неї можна добудувати будинок, для прикладу, палац Рад. Центральний ринок пропонував перенести на вулицю Фрунзе (сучасну вулицю Короля Данила).

У таких дебатах вдалося відстояти історичне обличчя Станиславова-Станіслава та розробити генеральний план із збереженням архітектурних пам’яток міста.

 

Роман ЧОРНЕНЬКИЙ, Петро ГАВРИЛИШИН

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!