Євген БІЛІЧЕНКО: «Найбільше розчарування – це полювання на крокодила»

Днями журналіст “Галицького кореспондента” зустрівся з цікавою людиною – Євгеном Біліченком, який вже довший час живе і працює в Африці. Про цей манливий, але далекий і малознаний нами континент, спільності та відмінності між нами й африканцями, а також усілякі цікавинки з його тамтешнього досвіду – у їхній бесіді.

– Що спонукало тебе поїхати з України, та ще й куди – в Африку?!

Це був холодний бізнес-розрахунок. В Україні падали обсяги виробництва і закривалися підприємства, хотілося знайти таке місце на планеті, як турецькі базари або, в крайньому випадку, як польські.

Після закінчення технікуму громадського харчування я працював у ресторані «Золоті ворота» на Львівській площі в Києві у 1985 р., у 1988-1993 рр. – на даху, в кафе «Курчата табака». Цікавий був час, народ різний ходив, іноземців було багато: африканців, арабів, іракців, іранців, які вчилися у військових училищах та інституті міжнародних відносин.

У 1995-му спробував вести малий бізнес, спекуляції в Буркіна-Фасо. З партнером купували в Німеччині відеомагнітофони нові, але старих моделей, вставляли декодер і продавали. Моторошний бізнес був: брали по 50 марок, а продавали по 500-600 доларів. Нормально виходило, а на виручені гроші ми купували алмази. Мій знайомий африканець знайшов можливість купівлі алмазів.

Перша поїздка в Африку була в 1995 р., і не можна сказати, що вона була невдалою. Камені купили, але вони виявилися низької якості. Вся ця процедура купівлі виглядала, як справжня пригода. Але це інша історія, про неї не будемо. Стопроцентна авантюра.

У 1998-му я був у Конго Браззавіль, представляв інститут Патона, підписав проект про наміри з міністром реконструкції Конго, пережив спробу перевороту і щасливо повернувся додому, до Києва. Робити в Україні було нічого. Відкрив кулінарний цех, але він закрився, коли Кучма впустив потік контрабанди м’яса через Придністров’я. Несприятливі були в Україні умови для ведення бізнесу…

У 2003 р. я повернувся в Буркіна-Фасо, і з того часу я – помічник (на добровільних засадах) депутата Національної Асамблеї. Правда, після революції його призначили міністром торгівлі. Намагаюся розвивати комерцію з Україною, але наші бізнесмени поки що не готові до міжконтинентального бізнесу. Хоча українська продукція – продукти харчування, насоси-помпи та інша агрегатна сільськогосподарська техніка –могла б дуже піти. Вважаю, що потрібно відкривати представництва українських компаній і виходити на західноафриканський ринок.

– Яке було перше враження від Африки? Що шокувало, а що потішило?

Спека і навколо одні чорні люди. В аеропорту, коли я тільки пройшов митний контроль, один тип, чорний, як антрацит, вхопив мою валізу і потягнув кудись… Інший – схопив мою сумку… Перша думка, що мене грабують. Я вхопив їх обох за одяг і тримаю, а вони гребуть ногами по слизькій підлозі аеропорта. Зрештою, дав їм по пару копійок за переляк і дозволив піднести мої речі до таксі.

– Ти займаєшся полюванням, заготівлею шкіри рептилій і рідкісних видів тварин, зареєстрував ферму з розведення рептилій. Розкажи детальніше про це.

Так, був період в житті… Займався заготівлею шкур рептилій, оскільки мій депутат – моторошний мисливець. На жаль, відкриття ферми – це перспективний план, поки що справа не пішла далі двох крокодилів. Створення просто ферми не має сенсу. Цікаво створити комплекс: готель, ферма, експорт м’яса і виробництво товарів зі шкіри крокодила. Цей бізнес вимагає ґрунтовного фінансування. Поки що думаю.

– Найцікавіші випадки на полюванні? Наскільки це небезпечно? Як це проходить? Чи потрібна ліцензія? Що таке африканська бюрократія в цьому сенсі? Браконьєрство?

Найбільше розчарування – це полювання на крокодила. Це все одно, що стріляти по колоді. Небезпека в будь-якому випадку є, так як доводиться полювати на березі річки, а там вся трава ворушиться від різних гадів і павуків. Для отримання дозволу на відстріл треба мати три погодження: підпис місцевого депутата, відбиток пальця вождя села та відбиток пальця чаклуна («священика», що захищає тих же священних крокодилів). З місцевим депутатом питань не виникло. Я у нього працював радником з економічних питань, поки війна не почалася. Але з вождем і чаклуном довелося поборотися…

В Західній Африці – місцеві, так звані «тупоморді крокодили». Але їх майже всіх повідстрілювали в колоніальну епоху. А замість них французи завезли і розвели південноамериканських кайманів, які плодяться краще. Я зробив невеликі подарунки для вождя і чаклуна і прочитав їм лекцію про рептилій, звернувши їхню увагу на невелику розбіжність: кайман не є крокодилом, хоча і схожий. Через три дні вони дозріли, і ось вже три з половиною роки проблем не виникало. Спасибі моєму Богові!

Природно, спочатку мене самого до крокодилів ніхто не пустив. Вони послали мисливця підстрелити одного вночі. Я не спав всю ніч, точив ножик і тремтів від передчуття. І ось ранок!..

Мисливець його припер у здоровому мішку, я – з наточеним ножем в очікуванні того, як буду знімати шкуру. Мисливець викинув крокодила з мішка, і ВОНО… поповзло назад на берег! Негри кинулися в різні боки, а у мене в голові тільки одна думка: «Іде, гад!».

Ну, я і стрибнув на нього зверху всіма своїми 80-ма кілограмами. І засунув йому ножик прямо в горло, якщо це можна так назвати! Але думаю, що крокодил був розчавлений мною, і замість контрольного пострілу я завдав йому смертельного удару в шию (не знаю, як це місце назвати точніше).

Потім шкура, природно, успішно була знята, а м’ясо з’їдене. Це був мій перший крокодил в Буркіна. Але до цього я вже розбирався з ними в Конго (Браззавілі), Габоні, Камеруні, Кот-д’Івуарі та Малі.

– Буркіна-Фасо, де ти є, – що це за країна? У чому найбільший її прикол? У чому суть африканського драйву?

Це чудова країна на півдні Сахари, населена мирними людьми. На території Буркіна-Фасо проживає понад 70 народів. Дуже близький менталітет. Вам всі раді, раді вас бачити. За 25 років подорожей по французькій Африці я ні разу не побачив п’яних розбірок чи мордобою в шинку.

Основний драйв?.. Це відчуття «білої людини» і те, що весь час тут літо 1985 року (сміється). Все знайоме і зрозуміле.

– За чим найбільше душа скучає в Україні? Часто приїжджаєш додому?

Я тут на роботі, а не приїхав на постійне проживання. Принаймні, так думаю. Додому їжджу по можливості раз на рік, ну два. Правда, якось прожив тут вісім років безвиїзно, і паспорт закінчився, і полював три роки по селах. Найцікавіше, що прожив три роки без дзеркала… Неймовірні відчуття (сміється).

– Яка найбільша різниця між нами й африканцями, крім кольору шкіри?

Думаю, різниці немає. А якщо трохи і є, це не настільки глибокі відмінності. Зрозуміло, що цей світ менш розвинений технічно, але за терпимістю і відносинами всередині самого соціуму вони обігнали нас. У них немає такої моторошної кровожерливості, як у нас. У будь-якому селі можна за годину отримати ділянку землі у вождя, побудувати будинок (люди допоможуть усім селом) і жити. Насолоджуватися життям!

– Чи є расизм у чорних по відношенню до білих? Чи відчуваєш це?

Як такого расизму немає. Але є чітке розмежування: «ось ви, білі», або «ось у нас, кольорових». Але це все стилі поговорити і не більше.

– П’ють африканці, як ми, чи менше?

П’ють, зараза! (Сміється). Звичайно, дози не наші, але багато. Є і алкашня, але якось не активна. Все більше п’ють традиційні напої, як-от бражка з сорго –  таке пійло 3% алкоголю.

– Як тобі їхня кухня, якогось бегемота їв?

Мені як технологу громадського харчування складно оцінювати їхню кухню непрофесійно. Бідненька кухня: рис, кукурудзяна мука, схожа до мамалиги. Але є і екзотика, особливо у мисливців, – від кажанів до бегемотів.

Бегемот – тотемна тварина. Ну, і він – в Червоній книзі. Через це його стріляють тільки на похорон вождя. Та я їв його… Дуже навіть добре м’ясо, схоже на яловичину, але більш м’яке.

Ми з депутатом зжерли штук 20 крокодилів за час політичних дебатів по селах. У гієни взагалі чудове м’ясо. Навіть дикобразів пробували.

– Наскільки африканці щирі з білими людьми? Чи можна їм довіряти і чи можлива дружба між африканцем і білим? Які в них є чесноти?

Взагалі, питання довіри – це все залежить від тебе самого: хочеш довіряти – довіряй. Люди всюди однакові. Я про це прочитав у першоджерелі – Біблії. Так що свої відносини з місцевими будую на біблійних принципах. А так люди як люди. Сволота є скрізь, хоч у Франції, хоч в Україні.

– Що тебе там найбільше дістає?

Комарі і мухи… Ну, і діти в селі… Вони можуть бігати за тобою цілий день. Немає таких точок роздратування, на які можна було б реагувати з кулаками.

– Можеш дати рецепт африканської доступної страви для наших широт?

Це типу плов, тільки з рибою і капустою. Називається – ри-гра. У нього можна покласти все, що хочете: баклажани, кабачки тощо.

І насамкінець: ти там назавжди?

Ні, я по роботі. Я дуже люблю Україну і не можу її проміняти ні на що. Тут просто дуже цікаво і тепло цілий рік – +32 +35 (сміється).

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ

 

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!