Їх називають «поспішайки»

Уже минуло кілька років, а її прізвище досі пам’ятають у пологовому будинку. Франківчанка народила дитину на шостому місяці вагітності. В те, що малюк виживе, не вірив ніхто. Лікарі були переконані – навіть якщо він і житиме, то з купою серйозних вад і болячок. Але мама боролася і вірила. І диво сталося.

Аби лише не мучилося

Замість 15 квітня він народився 29 грудня. Раміль з’явився на світ на 24-му тижні маминої вагітності. Дуже-дуже зарано. У те, що він виживе, не вірив ніхто. Крім мами.

«Я добре пам’ятаю його великі чорні оченята, – каже мама Анна Алекперова. – Вони були настільки розумними, що навіть не знаю, як вам це пояснити… Моя крихітка була така квола, але випромінювала якусь неймовірну мудрість».  Щойно народившись, маленький Раміль пройшов шлях воїна: нерозвинені легені, крововиливи в голову, кілька клінічних смертей, ретинопатія, судоми, зупинка серця…

Спершу перебіг вагітності був нормальним. Біда почалася після третього місяця. Аня прийшла на плановий огляд. Лікарка схопилася за голову – внутрішнє вічко матки було вже відкрите. Жінка мусила негайно лягти на збереження.

Анна Алекперова і Раміль

Терміново треба було її підшити, але жоден лікар не хотів за це братися. Один із хірургів сказав: «Як шити, коли звідтіля на мене вже голова дивиться?» Процедуру все-таки зробили, але перед тим попередили: жодних гарантій, що під час підшивання не станеться викидня. «Коли мені давали наркоз, – зізналася породілля, – я не знала, чи ще матиму дитину, коли прокинуся».

Жінці було дуже важко ще й тому, що під час складних пологів вона залишилася сама-самісінька, не було навіть кому доглянути її 10-річного сина. З чоловіком розлучена, мама за кордоном (могла підтримувати лише матеріально), батько крихітки, яку носила під серцем, теж перебував в іншій країні. Але Аня каже, що вона і не особливо потребувала психологічної допомоги, адже за натурою – боєць. Як і її Раміль.

Аня весь час лежала. Кожен зайвий рух міг погіршити її стан. Регулярно приймала антибіотики, потім постійно почали підтікати води. Лікарі кожного дня приходили слухати, чи у дитини ще є серцебиття. Вони акуратно готували маму до найгіршого: «У тебе вже є одна дитина. І це найголовніше».

Аня благала в Бога лише про одне – аби немовлятко, яке народиться, не мучилося в житті.

Раміль після народження

«Нащо вам пелюшки? Краще кульок готуйте»

Того дня почалася сильна кровотеча. Лікарі найперше рятували життя мами. Про дитя навіть мови не було. Їй дали сильний препарат, який стимулює пологи. Те, що жінкам, які не можуть розродитися, крапають протягом дня, Ані ввели за годину. Якраз тоді приїхала її мама, почала бідкатися, що вони зовсім не готові до появи малюка, не мають навіть пелюшок. А якась медична працівниця відрізала: «Нащо вам пелюшки? Ви краще кульок готуйте»…

«Якби Раміль почекав ще бодай трошки, – сумно всміхається Аня. – Лише після 24-го тижня в маленькому організмі починає потроху вироблятися сурфактант, який потрібен для розвитку легеневої системи. А так…»

Хлопчик народився з нерозвиненими легенями. Крихітне щастя важило всього 860 грамів. Голівка менша, ніж мамин кулачок. Стопа – як маминого півмізинця. На секунду показали Ані рідні чорні оченята і хутко понесли в реанімацію.

Далі почалася довга боротьба за життя. Критичні моменти були постійно. «Наприклад, приходиш його годувати, а в нього починає пульс падати. Лікарі швидко реанімують, пригадувала породілля. – Коли питала, скільки треба купити якихось медикаментів, лікарі завжди відповідали: «Багато не купуйте, й так, певно, не знадобиться…» А один медик якось сказав: «Якщо твій син виживе, я йому особисто куплю буквар». Ніхто не вірив у Раміля. Казали – навіть якщо і виживе, то ціле життя матиме серйозні проблеми зі здоров’ям. Я цього не боялася – отже Господу так треба».

Хлопчик був підключений до апарата штучного дихання. Йому постійно вводили антибіотики, які Раміль приймав аж до самої виписки додому, тобто цілих сім місяців.

У пологовому Аня пробула чи не найдовше з усіх породіль, котрі там народжували, – два місяці. Доти дитину просто неможливо було транспортувати. Потім її з немовлям перевели в обласну дитячу лікарню, де було ще багато нових випробувань. На руках малечі вже не залишилося живого місця для уколів, всі вени поховалися. Кололи під ключицю. Аня забула, що таке нормально спати. Цілодобово контролювала стан Раміля, виходжувала його, вчила їсти і навіть стежила за рівнем насичення кисню в крові, який в нормі має становити 98, а в хлопчика падав аж до 40.

Лікарі, які не вірили в те, що Раміль житиме, почали активно вболівати за нього. У них ніби прокинувся своєрідний азарт, мовляв, скільки вже провозилися з цим малим бійцем – він просто зобов’язаний жити.

Коли падає – не плаче

Додому Аня приїхала не лише з сином, а ще й з добрячим вантажем – мусила купити для нього кисневий апарат та великий балон з киснем. Дуже переживала, аби в хаті не вибило світло, бо тоді апарат не працюватиме, а це моментальна смерть для хлопчика.

Домашній догляд був не менш кропітким. Кілька разів на день інгаляції, прийом медикаментів, контроль за рівнем кисню… Бувало, що жінка місяць з дому не виходила, бо не було з ким лишити малюка. Рідних поруч не було, а друзі боялися такої відповідальності. Вже через п’ять місяців малий зміг обходитися без кисневого апарату.

Загалом на лікування Аня витратила близько 12 тисяч доларів. А пульсоксиметр і кисневий апарат потім подарувала відділенню для недоношених новонароджених дітей в обласній дитячій лікарні.

Зараз її синочкові 2 роки і 3 місяці. Він приймає лише вітаміни. Обожнює ховатися від мами і розкидати іграшки по хаті. Раміль хоч і повільніше від однолітків, але добре розвивається. Гарно ходить, бігає, а коли падає, зовсім не плаче.

«Те, що він зараз отакий здоровий – це Боже диво, – сміється Аня, милуючись Рамілем. – У лікарні завжди готують до гіршого. А не треба. Так, є різні випадки. Однак віра і наполегливість здатні творити дива. Все в Божих руках. Господь допускає такі випробування в житті людини не тому, що карає за щось, але дозволяє цьому статися для чогось, задля якоїсь вищої цілі. І ми не завжди здатні одразу розпізнати цю ціль».

Дівчатка – сильніші

Термін «недоношені діти» вважається не зовсім коректним, про таких рекомендують говорити «передчасно народжені» або ще їх називають «поспішайками».

Як розповідає Ольга Садова, завідувач відділення інтенсивної терапії новонароджених Обласного перинатального центру (ОПЦ), 10% з усіх пологів – передчасні. І з кожним роком їх кількість зростає. Передчасні пологи часто трапляються тоді, коли при ранній загрозі викидня жінка наполягає на збереженні вагітності медикаментозним шляхом. Таких випадків у нас стає дедалі більше, хоча у світі при такій загрозі у термін до 12 тижнів вагітність не зберігають.

Але й відсоток виходжування «поспішайок» в ОПЦ теж зростає. Як розповіла пані Садова, передчасно народжених діток, які важать понад 700 грамів, як правило, вдається виходити. В ОПЦ дітей з вагою до 1 кг на рік народжується 10-15, з них 30-40% виживають.

«Поспішайки» мають проблеми з диханням, усі системи їхнього організму є незрілими, потребують регулювання. Головна ціль медиків – добитися нормальної якості життя таких дітей, адже вони мають високий ризик набути інвалідність.

Цікаво, що хлопчики передчасно народжуються частіше, ніж дівчатка. У дівчаток також більша ймовірність ефективності реанімаційних заходів.

Лікарі в пологовому встигли стати свідками різних випадків. Приємних і не дуже. Ользі Садовій запам’яталася жінка, в котрої передчасно народилося дитя, яке, звісно, мало проблеми, однак все одно гарно розвивалося, без ніяких критичних моментів. Але якось до породіллі приїхала її мама і заявила, що їм у хаті дитини не треба.

«Вже не раз я зауважувала: коли мати збирається відмовитися від малечі,  дитина ніби відчуває це і стає в рази здоровішою, наче показує, що вона хороша, аби тільки мама не лишила її, – зазначила лікарка. – А потім, коли малятко все-таки покидають, його стан знову кардинально змінюється, але вже до гіршого».

Ранні пташки

В Івано-Франківську є багато ініціатив для підтримки «поспішайок». Наприклад, нещодавно студенти-медики ІФНМУ почали збір коштів для придбання кувезу (інкубатор для виходжування новонароджених) в ОПЦ. За словами ініціатора проекту Юлії Дмитрук, для цього планується низка благодійних заходів, адже вартість кувезу немала – 350 тисяч гривень.

А Леся Баскова є івано-франківською координаторкою всеукраїнської асоціації батьків передчасно народжених дітей «Ранні пташки», яка заснована мамами діток-«поспішайок» у 2016 році з метою надання інформаційної та психологічної підтримки родинам, в яких діти народилися раніше від визначеного терміну.

Леся Баскова з донечками

Днями організація «Ранні пташки ІФ» виграла грант на придбання 11 крісел для методу Кенгуру (це ефективний спосіб виходжування дітей, що народилися раніше від визначеного терміну, при якому залучають фізичний контакт «шкіра до шкіри» новонародженого і мами). Крісла передадуть у відділ для недоношених дітей в обласній дитячій лікарні.

До речі, там же регулярно відбуваються теплі посиденьки, які організовують координатори «Ранніх пташок». Мами, які вже мали досвід виходжування своїх «поспішайок», приходять до батьків, котрі лише зіткнулися з цим. Також волонтери навідуються і в пологовий будинок.

«Ось, наприклад, сьогодні я прочитала в Фейсбуці, що якась мамуська передчасно народила, – каже Леся Баскова. – В обід постараюся до неї заскочити у пологовий. Познайомлюся, підтримаю. Привезу їй подарунковий пакуночок від нашої організації. Там памперси, одяг… І все крихітного розміру, такого не знайдеш у звичайному дитячому магазині».

Грілася мрією

«Мої мишки не дихали самі десь чотири дні. Але найдужче хотілося плакати, коли я щойно їх народила. Вони були схожі на крихітних сіреньких мишенят. Їх хутко загорнули в пелюшку, поставили кисневі маски і погнали в реанімацію. Я навіть не почула, як вони запищали. Я розуміла, що мої діти не дихають», – розповідала Леся Баскова, яка три з половиною роки тому народила двійню на сьомому місяці вагітності.

Вона знала про такий ризик, бо за статистикою 50% близнюків народжуються передчасно. Вагітність проходила добре, а на 30-му тижні, коли Леся лежала вдома на дивані, у неї раптом відійшли води. Жінка так розхвилювалася, що замість швидкої зателефонувала в пожежну службу.

«Найгірше було – чекати, – пригадує жінка. – Моїх донечок забрали в реанімацію, а я чотири години пролежала в палаті, і ніхто не прийшов сказати, що там із малятами. Чи живі вони ще… Коли до палати зайшла санітарка, я попросила її піти в реанімацію і просто запитати, чи мої діти живі. На що почула: «Сама йдіть!». І я пішла».

Спершу жінці страшно було дивитися на своїх крихіток, до яких підключено  десяток різних апаратів. Їй здавалося, що все це відбувається не з нею і не насправді. Лише на третій день Леся змогла себе побороти і перестати плакати.

«У такі моменти жінки найбільше потребують психологічної підтримки, – каже волонтерка. – Саме тому я нині цим і займаюся. Хочеться трохи змінити систему. Пам’ятаю, як зустріла одну жінку в парку, котра дуже дякувала, казала, що завдяки моїй допомозі вона налаштувалася на позитив і дитина відразу пішла на поправку. Це так надихає».

Коли донечки ще були в лікарні, Леся гріла себе однією мрією – вона уявляла, як улітку разом із Вікусею і Дарусею будуть гуляти біля річки, бавитися в пісочку. І саме ця картинка не давала їй згаснути. «Ми це поборемо! Ми зможемо це пройти!» – повторювала собі мама.

Улітку, через вісім місяців, Леся з маленькими донечками пішла гуляти до річки. Вона поклала крихіток на пісок і розплакалася. Від щастя.

Наталя МОСТОВА

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!