Не периферія

Іcторія футболу в Станіславові почалася ще на початку XX століття, пише журнал “МІСТО“. Перший місцевий футбольний клуб називався «Ревера» («re vera» з латини – дійсна, справжня, річ, варта уваги) на честь батька засновника міста Станіслава, «ревери» Потоцького.

Першими суперниками команди були дублери львівського «Чарні». 20 червня 1909 року футболісти зіграли у Львові, тоді більш досвідчені господарі перемогли з рахунком 4:1. Вже за два тижні, 4 липня, пройшла гра-відповідь. «Матч відбувся на чудово підготовленому, ретельно вирівняному «Боїску» Каси Ощадности (сучасний стадіон «Рух» – авт.) у новоствореному парку Йордана за міським парком при великому напливі глядачів», – зазначав репортер газети «Кур’єр станиславівський»». Львів’яни знову перемогли з рахунком 3:1.

Прикарпаття, Львівщина й Тернопілля на той час входили до складу Королівства Галичини та Лодомерії, автономної складової Австро-Угорщини. 1911 року в Львові заснували футбольну спілку, що взялася організовувати чемпіонат. У 1914 в ньому змагалося майже два десятки команд. Після проведення кваліфікаційних поєдинків «Реверу» зарахували до ІІ-А класу. Та змагання перервала Перша світова війна. Після неї Західна Україна ввійшла до складу новоутвореної польської держави. Станіславівське воєводство опинилося на південно-східному кордоні країни. Тоді цю місцину ще називали кресами – окраїною; та у футболі Прикарпаття аж ніяк не було периферією.

Із найкращими з СРСР

На початку 1920 року «Ревера» стала одним із семи клубів-засновників Львівської окружної спілки футболу (ЛОСФ), під егідою якої провела наступні півтора десятка років. Спершу справи команди були кепськими. Три сезони поспіль вона фінішувала останньою, вигравши за цей період лише один поєдинок. Відтак ЛОСФ відправив її у клас В. Повернувшись до регіональної еліти у 1928 році, «Ревера» одразу виборола «срібло». Ще через три роки їй підкорилася найвища сходинка. Те, що успіх не був випадковим, підтвердили й матчі за право виступу в польській державній лізі. Лише в додатковому матчі «Ревера» поступилася майбутньому тріумфатору − військовій дружині з Седльця. Загалом у 1908–1939 роках у Станіславові існувало чимало клубів: «Ревера», «Станіславовія», «Пролом», «Буй-Тур», «Гакоах», «Маккабі», «Раз-два-тши», «Гурка». Це були польські, українські та єврейські команди, бо представники усіх цих націй жили в нашому місті.

Цікаво, що в 1939 році збірна Станіславського воєводства вийшла до фіналу Кубку Польщі, здобувши перемогу на попередніх етапах. Змагалася вона з сильними командами з Любліна (3:1), Львова (5:2) та Вільнюса (1:0). 5 листопада мав відбутися вирішальний поєдинок турніру. Суперником наших краян мали стати футболісти Познані, котрі на попередніх етапах вибили з розіграшу грізні збірні Кракова та Шльонська. Та своє вирішальне слово сказала війна.

Після окупації Західної України «совітами» всі клуби закрили. Натомість створювалися нові колективи з типовими як для тих часів назвами − «Локомотив», «Спартак», «Динамо», «Харчовик». У 1940 році був створений ФК «Спартак» (Станіслав). Відкриття нового сезону відбулося 21 квітня 1940 р. Цього дня, зокрема, спартаківці переграли «Локомотив» із рахунком 3:2. Згодом саме «Спартак» стане провідним футбольним клубом Прикарпаття, своєрідною візитівкою нашого краю. Спочатку червоно-білим довелося витримати непросту конкуренцію з боку інших колективів, перш за все команд силових структур «Динамо», а згодом ГБО. Остаточно свою перевагу «Спартак» довів на початку 1950-х.

Здобувши у 1955 році звання чемпіона України серед клубних команд, «Спартак» вийшов у союзний клас Б. Уже через рік станіславці стояли на порозі класу А. 1957 року команда стала чемпіоном СРСР у класі Б. По суті, цей колектив виграв першу лігу радянського чемпіонату, але з різних причин, насамперед політичних, так і не увійшов до вищої ліги.

У груповому турнірі команда 65-тисячного містечка залишила позаду колективи шести союзних республік і разом із переможцями інших груп, ленінградським «Адміралтійцем» та СКВО з Тбілісі вирушила на фінал. Його приймав Ташкент. Єдина путівка в еліту дісталася ленінградцям. «Спартак» фінішував другим. Матч між претендентами викликав бурю емоцій у місцевої публіки, що на знак протесту проти упередженого суддівства закидала футбольне поле тюбетейками. У 1957 році станіславці дісталися також до чвертьфіналу розіграшу Кубка СРСР, поступившись у гостях своїм московським одноклубникам з рахунком 2:4.

Наступний злет «Спартака» пов’язаний із появою на Прикарпатті покоління талановитих футболістів, яких зібрав і згуртував тренерський штаб на чолі з Мирославом Думанським. У 1968 році червоно-білим для виходу в фінал українських команд класу Б не вистачило одного бала. Зате наступного року іванофранківці не мали собі рівних ні в зональному турнірі, ні в фіналі. 1972-го кістяк тієї команди долучився до чергового тріумфу. Спартаківці стали чемпіонами України серед команд другої ліги й, обігравши в перехідних матчах ризьку «Даугаву», здобули путівку до новоствореної першої ліги. Дев’ять сезонів поспіль франківська публіка мала змогу насолоджуватися поєдинками своїх улюбленців з найкращими клубами практично всіх республік СРСР.

У 1981 році івано-франківську команду перевели з товариства «Спартак» на баланс одного з міських підприємств і змінили назву на «Прикарпаття». Після серії невдалих сезонів 1987 року вона виборола бронзові нагороди чемпіонату України серед команд другої ліги. У 1991-му − додала до свого активу срібло. Оскільки то був останній союзний чемпіонат, наступного року «Прикарпаття» увійшло до прем’єрного складу вищої української ліги. Одразу закріпитися в еліті іванофранківці не зуміли, та повернулись туди через два роки. Загалом у провідному вітчизняному ешелоні команда провела сім сезонів. 2003 року їй повернули першу назву − «Спартак», однак із 2007-го вона знову стала «Прикарпаттям».

Завищені очікування

На початку XXI століття Івано-Франківщина посідала чільне місце за кількістю професійних футбольних колективів в Україні. Лише в обласному центрі їх було три − «Спартак», «Чорногора» та «Факел». Під егідою ПФЛ виступали також бурштинський «Енергетик», ФК «Калуш», долинський «Нафтовик», «Техно-Центр» із Рогатина, дещо раніше − тисменицький «Хутровик», «Бескид» із Надвірної, коломийське «Покуття». Вболівальники жартували, що друголігова першість України в групі А перетворилася на відкритий чемпіонат Прикарпаття. Впродовж сезону його представники виїздили за межі області лічені рази.

Улітку 2011 року ФК «Прикарпаття» опинилося на межі виживання. Останньої миті ТзОВ «Скорзонера» групи «Приват», якому належить туристичний комплекс «Буковель», погодилося фінансувати клуб протягом п’яти років в обмін на перехід у його власність стадіону «Рух» та прилеглих територій. На солодкі обіцянки не скупилися: компанія обіцяла виділяти на діяльність футбольного клубу 12 мільйонів гривень щорічно. “Ми гарантуємо п’ятирічне перебування команди в першій лізі”, − голосно заявляв представник “Скорзонери” Олександр Шевченко. За його словами, після пожвавлення футбольного життя на Прикарпатті мало розпочатися поступове відновлення усіх видів спорту. На вулицях міста роздавали рекламні листівки, в яких ішлося про можливість проведення зимових Олімпійських ігор на Буковелі. Для повної ідилії не вистачало хіба лише обіцянок організувати міжгалактичний турнір із шахів.

Проте, як це часто буває, завищені очікування привели до розчарування. Менш ніж за рік команда встигла вилетіти з першої ліги, двічі повністю оновити склад у рамках другої та втратити статус команди-майстра.  По суті, пан Шевченко та його менеджери викорінили професіональний футбол у місті. Через невиконання ТзОВ «Скорзонера» своїх зобов’язань Івано-Франківська міська рада анулювала відповідний договір. Компанія Олександра Шевченка відмовилась фінансувати клуб, і влітку 2012 року «Прикарпаття» втратило статус професійного.

З різницею в один день, 19 та 20 травня 2012 року, канув у Лету й інший професійний футбольний клуб з Івано-Франківщини – «Енергетик» (Бурштин). Причиною цього стало небажання нового акціонера Бурштинської ТЕС, компанії ДТЕК, власником якої є одіозний олігарх Ринат Ахметов, фінансувати футбольний клуб за межами Донбасу.

Відтоді довгих чотири роки Івано-Франківщина не знала, який він, професійний футбол. Щоб подивитися матчі високого рівня, мешканцям області доводилося їздити до сусідніх Львова, Тернополя, Чернівців. У 2013 році була створена ініціативна група з відродження професійного футболу на Прикарпатті, що на всіх рівнях порушувала питання про необхідність відновлення професійного футбольного клубу на Франківщині. Але тодішні керівники міста й області, якщо і згадували про футбол, то лише напередодні виборів.

Так сталося і 2015 року, коли один з кандидатів на посаду голови міста оголосив про бажання відродити в Івано-Франківську професійний футбольний клуб. Щоправда, з уточненням, що станеться це лише у випадку його перемоги на виборах.

В терміновому порядку збирали прес-конференції. До міста навіть завітав сам президент, що у компанії кандидата та наближених осіб заклав перший камінь у фундамент майбутнього стадіону за програмою УЄФА «Хет-трик». За планом, стадіон, як і професійний клуб, мав з’явитися вже навесні 2016 року. Але кандидат, головним суперником якого на виборах вважали згаданого Олександра Шевченка, не переміг. Останній, до речі, вилетів з перегонів ще на першому етапі. Схоже, іванофранківці так і не пробачили йому викорінення професійного футболу в області, а на дешеві екскурсії в Карпати практичні жителі міста вже давно не ведуться.

Початок покладений

Натомість міським головою Івано-Франківська досить несподівано став свободівець Руслан Марцінків. Новий мер не робив голослівних заяв щодо футболу. Він обмежувався фразами на кшталт «Я люблю футбол. Сам колись бігав за “Бескид” з Надвірної та “Славію” з Отинії. Тому знаю, що це таке, не з телевізора, а як гравець. Буду докладати максимум зусиль…»

Тихше їдеш – далі будеш. Саме це прислів’я найвлучніше ілюструє те, як повільно відроджували професійний футбольний клуб у місті двох Бистриць. У квітні 2016 року під час вшанування ветеранів команди “Спартак” (Станіслав/Івано-Франківськ), чемпіонів УРСР 1955, 1969 та 1972 років, міський голова Івано-Франківська Руслан Марцінків розповів про те, як відновлюють славу професійної команди на Прикарпатті. Базовим клубом, що мав проходити процес атестації для участі у чемпіонаті України серед команд другої ліги, став івано-франківський «Тепловик-ДЮСШ-3». Ця команда з 1998 року виступала на обласному рівні. За цей час лише одного разу вона перемогла, та суперники завжди вважали її міцним горішком. Президентові цього клубу Тарасу Гурику та головному тренеру Василеві Яцураку довелося пожертвувати перехідним сезоном 2016 року, щоб команду допустили до атестації. Для цього хлопцям, окрім участі в чемпіонаті області, довелося паралельно виступати в чемпіонаті України серед аматорів. Гравці проводили по 2-3 гри на тиждень, що, звичайно ж, негативно вплинуло на їхні спортивні результати, адже раніше вони грали тільки у вихідні. Та мети досягнули, і спільними зусиллями керівництва міста, області, ІФФФ, ПФЛ та ААФУ ФК «Тепловик», хай і останньої миті, але все-таки отримав атестат від ФФУ на право участі в чемпіонаті України серед команд другої ліги сезону 2016/17 років.

Зараз «Тепловик» фінансують із міського й обласного бюджетів. Президентом клубу став відомий екс-арбітр ФІФА Василь Ольшанецький, а головним тренером – легенда місцевого футболу Володимир Ковалюк, що мав досвід виступів у провідних командах України та був останнім керманичем ФК «Прикарпаття» 2012 року. Команда, сформована виключно з вихідців із Івано-Франківщини, досить вдало розпочала сезон, а в першому ж матчі розгромила старожила другої ліги, білоцерківський «Арсенал», із рахунком 6:0.  Щоправда, в дебютному домашньому поєдинку, що відбувався на МЦС «Рух» за присутності 6200 глядачів, «Тепловик» мінімально поступився «Іллічівцю-2» з Маріуполя. Та вже у наступних матчах, що відбувалися в Івано-Франківську, команда тішила вболівальників яскравою грою, голами й перемогами. Останні, в свою чергу, віддячують футболістам найвищою в лізі відвідуваністю (в середньому 4700 глядачів на грі) та гаряче підтримують молодих гравців, середній вік яких трохи більше 23 років, навіть після поразок. Знаковим моментом були овації, яких заслужили футболісти «Тепловика» після програного, але надзвичайно емоційного матчу з одеською «Перлиною» (3:4).

Звісно, на цьому етапі головне – не результати, які демонструє команда, а сам факт відновлення професійного футболу в області. В майбутньому на клуб, очевидно, чекає зміна назви на більш звичну для вболівальників. Також реконструкції потребує і сам стадіон «Рух», адже лише одну його трибуну можна використовувати під час матчів чемпіонату. Загалом, роботи у футбольному господарстві Івано-Франківська – хоч греблю гати. Але початок покладений, і, маємо надію, все стане на свої місця. Сподіваємося, вболівальники вже незабаром побачать на головному стадіоні області нових місцевих зірок футболу, якими свого часу для поколінь іванофранківців були такі відомі гравці, як Йожеф Беца, Петро Кушлик, Володимир Ковалюк, Олег Рипан, Валентин Москвін, Петро Русак, Ярослав Ватаманюк, Микола Пристай, Андрій Хомин, Микола Зуєнко, Михайло Старостяк, Сергій Турянський, Сергій Пташник, Роман Григорчук, Роман Максимюк, Ігор та Микола Юрченки, Ярослав Думанський, Богдан Дебенко, Тарас, Андрій та Юрій Шулятицькі, Ігор Худоб’як і багато інших.

Олександр Дем’янчук, для журналу “МІСТО”