За три дні до смерті: Останнє інтерв’ю з Андрієм Демиденковим

24 квітня ветеран АТО, керівник обласного Центру допомоги учасникам АТО/ООС Андрій Демиденков давав інтерв’ю «Галицькому кореспонденту». 12 хвилин розповідав, за що любить Івано-Франківськ, бо ж скоро День міста. Це було його останнє інтерв’ю. Через три дні 34-річний боєць загинув в автокатастрофі.

«Я залишився жити в Франківську з кількох причин. Найперше, зустрів тут Вероніку. По-друге, у 2016 році ми з побратимами саме створили міську асоціацію учасників АТО, я був членом правління. З’явилося багато соціальної роботи. Так я знайшов тут своє нове покликання. Наприкінці 2016-го мені запропонували очолити обласний Центр допомоги учасникам АТО. Тоді я остаточно вирішив переїхати до Франківська.

Враження від міста? Місто як місто. Важко було звикнути до маленьких розмірів. Я тоді казав, що воно десь таке, як Армянськ у Криму – за 40 хвилин можна об’їхати велосипедом. Або й за півгодини – якщо швидше крутити педалі.

У Франківську мене здивувала культура. В Херсоні люди більш агресивні одне до одного. Але дуже часто галицька вихованість є швидше показовою, брехливою. У нас хоч люди і здичавілі, однак усе прямо кажуть. У Франківську все якось намучено-закручено, люди в очі тобі посміхаються, а лише відвернешся – ніж у спину. Звісно, не всі, але багато хто. Та я вже звик до цього.

Дуже тішуся, що Івано-Франківськ – одне із небагатьох міст в Україні, де вдалося добитися так багато пільг для бійців. У Херсоні інакше. Там навіть коли посвідчення УБД показуєш водію маршрутки, він мало не з матюками починає розповідати, як ті атовці його вже дістали. У мене був такий випадок. Потім той водій вискочив із автобуса і так тікав від мене, аж курилося під ногами. У Франківську зовсім інше ставлення до вояків. Пам’ятаю, ще на початку війни, коли на вулиці незнайомі люди бачили мене у формі добровольця, то віталися. Мене це дуже вразило. А коли я приїхав у першу відпустку в Херсон, то друзі і знайомі саркастично питали, як мені воюється з братами і чи правда, що я там їм російськомовних дітей і п’ю їхню кров. Та що казати – навіть мама питала, чи це правда. Я був шокований, відповідав: «Аякже. Ось я і в сумці з собою привіз кілька штук. Як же я буду у відпустці без крові обходитися?» Зараз тамтешні люди вже почали розуміти, що й до чого і де правда…

Ще у Франківську я довго звикав до клімату, тут холодніше і вологіше, ніж у моєму рідному місті. Також тут мені бракує моря, великих річок… Але то все дрібниці.

Я люблю ходити в кінотеатр «Космос», подобається їсти в «Chiken HUT». А найкраще почуваюся у Вовчинецьких горах. Увечері там файно просто сидіти і дивитися на місто».

Бачте, правду дуже відстоює

Андрій Демиденков родом із Херсона, після Майдану шукав можливості захищати Україну в складі бодай добровольчого формування. Записувався всюди, де тільки можливо. Одного дня зателефонували з Івано-Франківська: «Приїжджайте!». Так опинився в столиці Прикарпаття, ставши бійцем 4-го батальйону оперативного призначення Нацгвардії «Крук».

«Демон» – такий позивний, що наганяє страх, дали Андрію ще під час війни в Африці, де тоді 21-річний парубок майже рік воював за контрактом. Таке прізвисько заслужив за холоднокровність у боях. У будь-якій екстремальній ситуації вмів швидко реагувати, вправно прикрити побратимів, на фронті завжди кидався у найгарячіший вир. І виживав. Вердикт психологів: «здатність до логічних операцій за одиницю часу – вища за середній рівень».

«Головне – визнати свій страх, – пояснював «Демон», – а не випендрюватися і бавитися у самовпевненого сміливця. Не боїться лише дурень. Коли визнаєш свій страх, ти вже можеш його контролювати».

Після отриманої травми на полігоні в Лисці, коли восени 2015-го там обвалився балкон, в Андрія перестала згинатися нога. Медики на ньому вже хрест поставили, радили оформляти інвалідність. Для бійця це було найстрашніше, він мріяв знову повернутися на передову.

Місцеві лікарі допомогли вояку потрапити до спеціального профілакторію у Ворохті. Саме там солдат зміг оклигати і знову почав рухати ногою. І раптом зрозумів, що по вуха закохався у франківську волонтерку Вероніку Дичковську. Саме через свою обраницю Андрій вирішив остаточно переїхати до Франківська. А ще тут він знайшов свою улюблену справу.

Демиденков завжди мав лідерські задатки. Ще колись давно, повернувшись з Африки, він працював у херсонській міліції. В його душі тоді нуртувало  прагнення нових звершень і нестримне бажання допомагати людям. У міліції дуже швидко дослужився до звання капітана – заступника керівника спецвідділу внутрішньої безпеки. «Мені просто вдається ефективно керувати, – пояснював Андрій. – Ніколи не боюся брати на себе відповідальність за вчинки чи слова. Погодьтеся, зараз це рідкість».

І все наче чудово складалося в житті Демиденкова, якби не його примха не брати хабарі та часом не виконувати накази, які молодому зухвалому міліціонерові були не до вподоби. Бачте, правду дуже відстоює… Кому такий тоді був потрібен у міліції?

Якщо попередній генерал так-сяк мирився з «білою вороною», то його наступник відверто заявив: «Я тобі даю дільницю. Щомісяця маєш принести мені звідти енну суму. Решта, що заробиш – твоє. Якщо не згоден на таких умовах працювати, будемо прощатися». Попрощалися.

Відколи він очолив обласний Центр допомоги учасникам АТО/ООС, у різних куточках регіону заговорили, що робота з демобілізованими прикарпатськими атовцями нарешті закипіла.

В одному з інтерв’ю «Галицькому кореспондентові» Андрій розповідав, що найдужче його дратують фронтові байки, які полюбляють складати самозвані «герої». «Стандартна ситуація: сідає в потяг атовець, чорний від горілки, зате всі груди в орденах, і починає: «Ось я колись…» і варнякає якісь вигадані страшні історії. У кожного підрозділу є свої фронтові складні випадки, коли і голова відірвана, і все в крові. Але для чого це цивільним розповідати? Адже ми якраз і воюємо за те, аби у мирному житті не знали про страхіття війни», – дивувався боєць.

Завжди усміхнений

«Годину тому в аварії загинув наш близький друг, побратим Демиденков Андрій, який пройшов все горнило війни. Смерть його чекала вже на мирній Україні. Спочивай з миром, брате!» – написав у соцмережі заступник голови Міської асоціації учасників АТО Василь Андріїв у суботу, 27 квітня.

Дорожньо-транспортна пригода сталася на відтинку дороги Тисмениця – Івано-Франківськ. Як попередньо встановлено правоохоронцями, близько 13.40 водій автомобіля «ВАЗ 2109» виїхав на зустрічну смугу руху і зіткнувся з автомобілем приватної охоронної фірми «Рено Мастер». У результаті ДТП водій «ВАЗ 2109» Андрій Демиденков загинув на місці аварії, а водія і пасажира іншого автомобіля з тілесними ушкодженнями доставили до медзакладу.

Завжди усміхнений і на позитиві – таким запам’ятали його побратими. Андрій умів пожартувати так, що усі за животи хапалися.

«А ще він був дуже відповідальним, – каже побратим Сергій Галкін. – Андрій дуже вболівав за атовців, їхні сім’ї. Опікувався ними, як міг».

«Андрій був надійний, – каже побратим Назар Кішак. – Це людина, яка по дзвінку лишала все і бігла тобі на допомогу. Переживав за всіх своїх. Був готовий віддати останню сорочку. Знаєте, він був такий дуже душевний. Андрій умів усміхатися навіть тоді, коли наставали сумні часи».

Наталя МОСТОВА

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!