Героїзм однієї людини дуже часто є наслідком злочинної недбалості іншої. Жахливий випадок яскравої ілюстрації вищезгаданої тези трапився в Україні 26 квітня 1986 року, коли вибухнув четвертий енергоблок Чорнобильської атомної електростанції.

Суперечки про те, що ж саме стало причиною аварії, точаться й донині. Однак є достовірні факти, перераховані Міжнародною консультативною групою з ядерної безпеки у своїй доповіді в 1993 році. Вони свідчать про те, що реактор було спроектовано неправильно, з багатьма помилками, а персонал не знав, що робити у позаштатних ситуаціях, через відсутність детальних інструкцій на такі випадки. Втім, енергоблок міг би відносно спокійно працювати і далі, якби в ніч на 26 квітня 1986 року на ньому не провели експеримент.

Його суть полягала у відключенні турбогенератора, щоб подивитися, скільки часу зможе працювати реактор у разі аварійного вимкнення електроенергії. Сама фраза «експеримент на діючому ядерному реакторі» звучить дико, втім, це поширена світова практика. Однак у випадку на ЧАЕС щось пішло не так – водяні насоси почали знижувати оберти, почала зростати потужність. Персонал станції відреагував на позаштатну ситуацію стандартним чином – в реактор занурили керуючі графітові стержні. Втім, через помилки в проектуванні потужність реактора від цього не впала, а різко зросла – і трапився вибух.

Про його наслідки дізнався весь світ. Втім, не одразу – радянська влада спочатку намагалась приховати масштаби аварії, але коли радіацію зафіксували в інших країнах, брехати стало неможливо. На ліквідацію було кинуто всі ресурси СРСР – значну кількість техніки та близько 600 000 людей. Їх одразу ж охрестили ліквідаторами. Цей термін живе і донині, на відміну від значної кількості самих ліквідаторів.

Прикарпатець Ярослав Олійник у 1986 році служив у військовій частині №6033, на посаді заступника командира Івано-Франківського протипожежного батальйону. Він розповідає, що до батальйону, який тоді сформували за принципами воєнного часу, увійшли представники чи не всіх міст нашої області: Івано-Франківська, Верховини, Коломиї, Болехова, Долини, Калуша.

«14 липня 1986 року за директивою Міністерства оборони і ЦК КПРС було сформовано наш батальйон. Нас одягли у військову форму, провели якісь тренувальні заняття і через три дні відправили в зону на 48 днів, – розповідає ліквідатор. – Там ми працювали в три зміни – дезактивовували приміщення четвертого енергоблоку та прилеглу територію. Крім того, ми допомагали будувати саркофаг. Там були потужні німецькі бетононасоси, а вони мають властивість забиватися. А ми як пожежники мали воду, тож промивали їх. Також гасили пожежі, які тоді були по всій 30-кілометровій зоні. Горіло часто. Знаєте, ми зараз живемо в умовах війни, але з цієї, як не крути, можна повернутись не пораненим. З тієї війни ми не могли вийти не пораненими. Нам казали: “Наберете 25 рентген, і все, більше не можна”. А за зміну ми набирали по 2 рентгени. Потім ці датчики забрали і не повернули, бо по факту ми набрали більшу дозу радіації, ніж дозволено».

Станом на кінець 2016 року вже 71 ліквідатор з Івано-Франківщини помер. Кожен другий з цих людей, які буквально загрібали руками радіоактивний жар та рятували світ від наслідків страшної аварії, наразі є інвалідом.

14 грудня відзначається День ліквідатора. Цього дня 1986 року в газеті «Правда» було надруковано повідомлення про те, що над четвертим енергоблоком ЧАЕС було завершено будівництво захисних споруд. Втім, саме будівництво було закінчене ще 30 листопада, але суть не в даті.

«Сьогодні ми зібрались, можливо, востаннє. Це зустріч через 30 років. Багато з ліквідаторів всі ці 30 років не бачили один одного, і ми вирішили покликати всіх на зустріч до Франківська. Хто зміг, той приїхав – багато інвалідів, зібрались ті, що ще в стані. Ми думаємо, що це остання зустріч нашого батальйону», – майже без гіркоти в голосі каже Ярослав Олійник.

Учасники ліквідації наслідків аварії зібралися на Вічевому майдані, після чого пройшлися вулицею Незалежності до пам’ятника “Героям та жертвам Чорнобиля”. Там відбулося віче-реквієм на честь тих, хто вже загинув. За словами одного з отців, які відслужили панахиду, аварія на ЧАЕС, крім всього іншого, принесла з собою духовну єдність та солідарність у пам’яті про «тих, які робили щось, щоб реактор не дихав смертю на нашу державу».

Втім, попри всі красиві слова та запевнення у підтримці з боку влади, чорнобильці так і не добилися гідних умов життя та адекватної підтримки держави, яку вони рятували ціною власних життів.

«От я сюди прийшов прямо з суду. Мій побратим ще чекає там – суддя пішла в нарадчу кімнату. Нині завершилася вже 72-га судова справа. Знаєте, у зв’язку з втратою здоров’я нам наразі платять по 170 грн. 82 коп. – що це таке? А в кого була мала зарплата, тим пенсії об’єднали в одну. Серед нас є люди, які мають пенсію 949 грн., а з 1 грудня буде «аж» 1247. От у Болехові живе Богдан Хромишин, якому 53 роки. Він має право на пенсію з 50 років, але вони йому так її і не призначили», – розповідає ліквідатор про фінансове забезпечення чорнобильців.

Виникає запитання: невже влада дійсно не може забезпечити достойну старість для цих героїв, яких наразі залишилося так мало?

Тарас ВОЛОШИН