Запрошення на серйозну розмову

Нещодавно поціновувачі театрального мистецтва Івано-Франківська, мали змогу насолодитися двома постановками сучасного українського режисера Станіслава Жиркова, за п’єсами сучасного українського драматурга Павла Ар’є.

У вересні 2014-го Стас Жирков очолив столичний театр «Золоті ворота». Попри свій юний (для режисера) вік, адже усі звикли, що режисура потребує неабиякого життєвого досвіду, С. Жирков створює глибоко філософські постановки та намагається не повчати свого глядача, не ділити світ на чорне і біле, а викликати у нього (глядача) емоції та надати платформу для роздумів. Драматург Павло Ар’є живе-працює в Україні та Німеччині і мистецтво, для нього, уже давно виступає способом життя, а не лише засобом самоствердження.

В своїй хаті своя й правда…

Проект «Слава героям» з’явився завдяки співпраці театру «Золоті ворота» та Івано-Франківського театру ім. Івана Франка. Його унікальність полягає у тому, що хоч в кожному з театрів задіяний окремий акторський склад, двоє головних героїв, актори з Франківська – Олексій Гнатковський та Києва – Дмитро Рибалевський, залишаються незмінними.

Мабуть, більшість із нас мислить війну, як боротьбу чорного і білого, союзників з ворогами, добра зі злом. Ми обираємо позицію – активну, пасивну, нейтралітет, однак завжди робимо вибір на користь чогось одного, засуджуючи інше. Страшно задуматись, скільки поколінь українців так чи інакше торкалася війна, не завжди наша, не завжди виправдана та завжди ненависна. Страшно, коли в автобус заходять старенький дідусь і юнак, а в обох посвідчення учасника бойових дій і в обох погляд однаковий. Страшно, що не так давно виросли «діти війни», а зараз народжуються нові.

І так кожен з нас оцінює втрати «сторін» міряючи життя числами та відсотками. Але скільки тонн болю стоїть за ними усіма загалом і скільки важить біль кожної окремої історії? П’єса «Слава героям» і написана про дві такі історії, які випадково зіштовхнулися, про два погляди, два життя та два досвіди виміряні у бою.

Перед глядачами розкривається умовний простір лікарняної палати (художник – Володимир Стецькович) – величезне ліжко, розміщене під кутом до глядної  зали та кілька люмінесцентних ламп, що позначають простір і місце дії. Саме тут і зустрічаються вороги далекої Другої світової – червоноармієць Андрій Васильович Чумаченко (Дмитро Рибалевський) та упівець Остап Ількович Шемеля (Олексій Гнатковський). Ліжко стає умовним полем бою обох ветеранів у їхній, вже тепер лікарняній, війні, а з допомогою анімації, що проектується на площину застеленого простирадла та світлових ефектів з’являються риси надреальності простору.

Персонажі солдата УПА Остапа Ільковича (з. а. України Олексій Гнатковський)  та червоноармійця Андрія Васильовича (Дмитро Рибалевський) прописані у трагікомічному ключі з яскравими нотками гротеску, а психоделічні вставки лише підкреслюють це. Щодо інших акторських робіт, то вони теж дуже яскраві – Ірина Богданівна (Надія Левченко) – зухвала та владна; тихенька, на початку, онука Остапа Ільковича, Ганя ( з.а. України Баранкевич Галина) заради діда перетворюється на копію Ірини Богданівни, таку ж холоднокровну та жорстку; медсестра Оля (Олеся Пасічняк) – заряд шаленої енергії, що невпинним потоком реплік та непристойних жартів задає темпоритм усій виставі та додає комічності.

Автор не підтримує жодну зі сторін, не засуджує своїх героїв, а демонструє їх як простих людей, трохи по-дитячому наївних та нестриманих у своїх словах, однак щирих, адже жоден з них не забував про війну ні хвилини. На фоні їхніх історій і розвивається сучасна боротьба – не між політичними таборами, а в головах людей, де фігурує любов, бідність, шантаж, корупція. І у цьому прочитується одна дуже проста істина – людяність знаходиться вище за політичну приналежність, кожен з нас так само переживає біль і втрати, бо як то кажуть – усі діти в світі плачуть однаково.

«Земле, моя всеплодющая мати…»

Близька по духу ветеранам і баба Пріся (Ірма Вітовська), однак це зовсім інша історія. П’єса Павла Ар’є «На початку й наприкінці часів або баба Пріся», (що відома як вистава під назвою «Сталкери» в режисурі Станіслава Жиркова) також мистецький продукт копродукції, щоправда театру «Золоті ворота» та Київського академічного молодого театру, побачила світ у березні 2015 року.

Сюжет вистави розгортається у Чорнобильській зоні, на Землі, яка стала хворобливою та чужою для сотень українців, через вибух на АС, однак і досі є домом для тих, хто там залишився. Оберігаючи свою Землю та свій «космос», у зоні відчуження живе дивна сімейка: бабуся – стара мавка із вицвілим від часу обличчям але ще сильними руками, її нереалізована та депресивна донька Слава (Віталіна Біблів), що застрягла думками в «стабільному» минулому і недалекий внук Вовка (Владислав Писаренко), якого «затуркала» в першу чергу рідна мама.

Усі ці персонажі суміш документалістики та фольклору, а їхня «зона відчуження» не щось фізичне, не територіальні кордони, а психологічний бар’єр від світу сучасного, який їх не розуміє і якого вони, не розуміють. Зв’язковим, у цьому  сенсі, виступає дільничий міліціонер (Олексій Нагрудний), що змушений, так би мовити, «контролювати ситуацію» в зоні.

У «Сталкерах» бачимо яскравий почерк режисури Стаса Жиркова – застосування принципу «чорного кабінету» і максимальна лаконічність простору (художник Юлія Заулична), використання проекції та світлових ефектів (відео – Ілля Пелюк), а також застосування пластики та музично-шумових ефектів для підкреслення психоделічних сцен.

Обидві вистави «Слава героям» та «Сталкери», крім спільного автора та постановника, містять у собі і схожу суспільну та соціальну проблематику, яка однак не стає популізмом в устах героїв, а розкривається у площині вічних тем. Відчувається схожість і у подачі матеріалу –  обидві вистави розпочинаються як ненав’язливий та легкий діалог театру з глядачем і, здається, з впевненістю можна сказати, що ти переглядаєш комедію. Начебто так, важлива тематика, серйозні обставини, але легкість акторської гри та атмосфера, що панує у виставах весела і невимушена. Однак, вже в другій дії приходить усвідомлення, що тебе «запросили» на серйозну розмову – не сварити, не навчати, а продемонструвати реалії сучасності у іншому ключі, з мистецької точки зору.

І як наслідок, у підсумку хочеться зазначити, що такі вистави змушують по-новому подивитись на сучасний український театр, дають змогу насолодитись якісним вітчизняним мистецтвом та обговорити ті проблеми, які наболіли кожному з нас.