Життя з нуля

Збройний конфлікт на сході України спровокував вимушене переміщення тисяч українських родин. Люди залишають майно, родичів, друзів, щоб почати нове життя у місці, де до того іноді й не бували. Хтось опускає руки і чекає на допомогу. Інші створюють власне майбутнє, започатковують цікаві ініціативи, реалізують бізнес-ідеї навіть попри те, що виховують дітей і утримують господарство.

Зоя Соловйова

На Прикарпаття Зоя з сім’єю приїхала понад два з половиною роки тому. Втікали від війни. Коли загроза життю постукала у двері – старшу доньку сильно побили, зрозуміли, що слід тікати. Звідси родом її чоловік, який на той час служив у зоні АТО. Нині він уже звільнився з армії, займається вихованням дітей.

«У мене п’ятеро дівчаток і один хлопчик. Старшим дітям 14 і 15 років, вони навчаються в школі-інтернаті в Долині, решта – маленькі», – розповідає жінка.

Зоя Соловйова

Приїхавши сюди, Зоя навчилася вишивати бісером. Продавала картини через інтернет. Ця ніша виявилася доволі заповненою. Тоді вона почала плести прикраси з бісеру. Зважила усе, що вміє. Спало на думку шиття, але машинки не було. Вирішила продати вишиту бісером ікону з образом Ісуса і придбати швейну машинку. Про це повідомила у соцмережах. Інформацію побачили волонтери і прислали їй необхідну річ. Так на світ з’явився перший ведмедик, сарафан для донечки, коники.

У Слободі-Долинській родина викуповує дім. Спершу з надією повернутися назад житло орендували, але коли зрозуміли, що вдома не залишилося нічого, знайшли оголошення, домовилися, нині виплачують кошти за будинок.

Приблизно рік тому Зоя розмістила у соцмережах оголошення про збір старого одягу, з якого вона планувала пошити цікаві речі, іграшки, а дещо могло підійти і її діткам. На заклик відгукнулися тисячі людей, жінка лише встигала отримувати посилки на поштових відділеннях. Нині вона отримує замовлення на іграшки та книжки з різних куточків України та з-за кордону.

Першим був м’який ведмедик, де лапки були для розвитку моторики рук дитини. Після нього – книжки. З цього й почалося… Багато замовлень надходить для маленьких діток для розвитку дрібної моторики – книжечки, пірамідки, кубики. Трохи згодом Зоя отримала грант, гроші пішли на плотер і ноутбук. У майбутньому вона планує відкрити ательє і переконана, що колись так і буде.

Зоя Соловйова-робота

Ідеї для творчості жінка придумує сама. Дещо бере з інтернету, на дещо надихають дітки, а на інше є конкретні замовлення. Наприклад, нещодавно з Парижа замовили книжку, яку слід пошити за вказаним взірцем.

Речей Зої прислали дуже багато та постійно присилають нові і нові. Вона відкрила магазин, на першу пору не платить за нього орендну плату. Там вона шиє, а нові речі – продає. Ціни дуже низькі, таких у магазинах немає. Але з власного досвіду жінка знає, що коли приїжджаєш – не можеш собі дозволити елементарного. Ні для себе, ні для дітей. Навіть секонд-хенди недоступні. Шкода їй людей, тож допомагає, як може.

Світлана Тарахкало

За два роки до початку збройного конфлікту родина Світлани Тарахкало придбала будинок поряд з Луганськом, у селі Валуйське. Нині це зона розмежування. Перші обстріли розпочалися 30 травня 2014 року. Тоді до родичів у Росію вивезли дітей, бо більше не було куди. А вже 20 червня Світлана з чоловіком поїхали з дому, назад більше не поверталися.

«Тоді я була вагітна третьою дитиною. Уже через два місяці ми вирішили: так далі жити неможливо. Удвох із чоловіком поїхали до Одеси, сподівалися, що після народження дитини все налагодиться. Думали за тиждень-два, максимум за місяць, все стане, як і було до того. Поїхали в літніх речах, з собою нічого не брали. Розраховували до вересня повернутися», – каже Світлана.

Світлана Тарахкало

Тоді вони ще не знали, що додому більше не повернуться. Через місяць забрали дітей, усі разом поїхали знову до Одеси. А ще через місяць на світ з’явився наймолодший член сім’ї.

Житло знімали одне на три сім’ї, кожна мала кімнату, кухня і ванна – спільні. Так прожили майже рік. Тоді було дуже важко, працював лише чоловік, грошей не вистачало. Одна родина повернулася назад, інша вирішила, що буде шукати житло для себе, адже всім разом в одному помешканні – тісно.

«Коли і ми почали шукати квартиру для себе, нам всі відмовляли. Перше питання було: «А яка у вас прописка?» Коли чули, що ми з Луганська, розмова завершувалася, клали слухавку – і все. А пізніше відмови були пов’язані з тим, що у нас троє дітей», – пригадує жінка.

Тоді було дуже складно. Вирішили, що треба щось змінювати. Чоловік подав резюме у великі компанії, мав досвід ведення підприємницької діяльності. Але все залишили там – і житло, і бізнес. Заощаджень жодних не було – всі кошти вкладали в будинок, який нещодавно придбали.

Чоловікові запропонували роботу в Чернівцях і в Івано-Франківську водночас. Слід було обирати. Жодного разу в цих містах родина не була, вирішили їхати до Франківська. Загалом, було все одно, куди їхати – позаду не тримало нічого. Хоча там залишилися рідні, друзі. Більшість тримаються за квартири, приватну власність, на яку все життя заробляли, тож не наважуються все покинути. З деким уже не спілкуються – погляди на те, що відбувається, розділилися.

31 травня 2015 р. зібрали речі і поїхали до Івано-Франківська. Житло знайшли за оголошенням. Навчені негативним досвідом, самі сказали господарям, що з Луганська. У відповідь почули: “Ну то й що, ви що, не люди?” Спершу орендували будинок в Угринові, але порахували, що взимку буде складно оплачувати за комунальні послуги, вирішили знайти квартиру. Так трапилося, що житло знайшли без меблів, спершу доводилося спати на підлозі.

Старшій доньці Юлі, якій скоро виповниться 14 років, було найскладніше. З Одеси їхати не хотіла, адже там залишилися найкращі подруги. Боялася, чи зможе адаптуватися у новій школі. На щастя, все склалося добре, у класі дівчинку прийняли, з мовою проблем не було, швидко освоїлася у нових умовах. Дівчинка дуже активна, комунікабельна, займається танцями.

робота Світлани Тарахкало

Юхим, середульший, у перший клас пішов уже в Івано-Франківську. Ходить у ЗОШ №9, де лише початкові класи. А найменшому наприкінці літа виповниться три роки, тож освоїтися йому було найпростіше.

Після приїзду звернулися за соціальним захистом. Там порадили підійти в «Просвіту», де отримували допомогу продуктовими наборами, ліками. Це було дуже доречно, тоді чоловік був на випробувальному терміні на новому місці роботи. Пізніше допомогу надавала ГО «Українці Донбасу і Криму», водили дітей у театри, на майстер-класи.

«Оскільки у Луганську я вела творчий гурток, запропонувала раз на тиждень проводити безплатні майстер-класи для діток, які не можуть собі дозволити платити за це», – розповідає Світлана. Майстер-класи для неї – це хобі, поклик серця. Матеріали вона закуповує сама, іноді допомагають активісти.

Нещодавно Світлана виграла грант від МОМ (Міжнародна організація з міграції – ред.). Тепер варить варення, реалізує його в магазинах. На таку ідею наштовхнули друзі. До Івано-Франківська приїхали влітку, жінка розуміла, що на перших порах буде дуже складно. Сім’я велика, і щоб діти мали чим поласувати, закривала варення. Тим паче, фрукти і ягоди не були дуже дорогими. У гості приїжджали друзі, у подарунок – баночка варення. Телефонували, дякували, радили продавати. Так усе й закрутилося. Якщо спершу смаки були традиційними, то нині жінка експериментує, додає лаванду, м’яту, інші складники.

Повертатися на Луганщину родина Тарахкало не планує. Навіть коли обстріли закінчаться. Ліси все одно заміновані, а їхній будинок розташований поряд із лісом, де гуляли з дітьми, проводили вільний час. А ще за рік чи навіть кілька років люди не змінять своїх поглядів. Так, як було раніше, уже не буде.

Тетяна Бутусіна

Росіяни Тетяна та Олег Бутусіни зі сходу України приїхали восени 2014 року. Спочатку влітку вони перебралися з Росії до Кривого Рогу, але там їм не сподобалося. Настрій у більшості людей був проросійський, місто – забруднене.

На Прикарпаття сім’ю Бутусіних запросили друзі. Обіцяли, що їм тут сподобається. Так і сталося. На сході багато залишилося з радянських часів, а тут сподобалися люди, природа. Тим паче, на той час був піднесений настрій, войовничий, патріотичний.

Діти теж були в захваті. Швидко знайшли друзів, спільну мову з однолітками, вивчили українську. Загалом у родині десятеро дітей віком від 2-х до 20-ти років. З них – п’ятеро школярів з першого до випускного класів, двоє старших навчаються на військових.

Бутусіни

Родина за власні заощадження придбала невеликий будиночок (точне місце проживання жінка не називає, каже, має на це підстави). Мають власне господарство, планують створити пасіку та завести птицю.

«У мене та дітей є українське громадянство, у чоловіка – немає. За паспортом він – росіянин. Українського громадянства добивається у суді. Наразі тривають судові процеси, ще нічого не вирішено. Вже відбулося п’ять засідань, суд постановив ДМС (Державна міграційна служба – ред.) України переглянути своє рішення. А вони, зі свого боку, подали апеляцію, невдовзі у Львові відбудеться суд. Тобто з рішенням Івано-Франківського суду вони не згідні, будуть оскаржувати», – розповідає Тетяна.

ДМС пропонує батька десятьох дітей впродовж п’яти днів депортувати на територію Російської Федерації, каже вона. Проте він служив у добровольчому батальйоні «Правий сектор», і навіть з цих міркувань це небезпечно.

«У той момент громадяни інших країн воювали лише в добровольчих батальйонах. І досі актуальною є проблема отримання статусу учасника бойових дій. В Івано-Франківську таке рішення прийняти не беруться. А це б був ще один документ, важливий у суді», – зауважує жінка.

Наразі сім’я облаштовує побут та водночас живе так, як і всі ті, хто не має громадянства: одна нога тут, а друга десь над прірвою, коли не знаєш, що тебе чекає завтра. Але Бутусіни вірять у краще і складають плани на майбутнє саме тут, в Україні.

Ірина ФЕДОЛЯК